www.ji-magazine.lviv.ua

Тетяна Щербіна, «Гефтер»

Світ віддаляється від Ялти. Від великодержавності до гри в стратегічні піддавки?

Росія, як і багато инших, – країна військової історії, починаючи з XX століття не було жодного десятиліття, в якому б вона не воювала, у попередні століття воєн було не менше – в основному на чужих територіях, але запам’ятовуються ті, що на своїй. Та й для всіх народів справжні тільки власні шрами – решти ніби й нема. Розповзаючись, сучасна війна загрожує не залишити живого місця на всьому тілі Землі.

Раніше війни вели за територію. Московське князівство за чотири століття розрослося так, що стало найбільшою країною в світі. Території завойовували і втрачали й инші держави, кордони змінювалися постійно, але «Ялтинський мир», здавалося, назавжди покінчив з цією практикою. Процес пішов у зворотний бік: почали віддавати колонії, стискатися, Росія неохоче відпустила свої совєтські республіки, і все одно за площею вона – найбільша в світі. Проблема централізованої держави в тому, що вона процвітає, коли поширює свою владу на нові землі, а відторгнення територій в історії спричиняло занепад колосів.

Сьогодні це справджується у Франції, яка, завершивши свій колоніальний період, поступово почала здавати позиції, і в Росії. Австрія і багато инших колишніх частин імперій стали «маленькими» і уникнули жорсткої централізації, засівши в зоні комфорту. Централізована держава, здається, скоро взагалі стане анахронізмом. Ідеально влаштована держава нового століття – Швейцарія. Невелика, але всюди доглянута територія, влада належить в прямому сенсі народу, кожен кантон і кожна комуна вирішують свої питання самостійно, держава існує в режимі нейтралітету, а «приростає» – потоками бізнесменів, туристів, політиків, які відвідують її, оскільки тут знаходиться кілька штаб-квартир міжнародних організацій. А працівники з сусідніх країн часто живуть у себе вдома, а сюди приїжджають тільки на роботу. Президенти в Швейцарії міняються раз на рік, повна децентралізація, країна ні на кого не зазіхає і на неї ніхто (а у випадку чого – у всіх вдома є боєкомплект і бункерів достатньо).

У нинішньому світі держави прагнуть завойовувати не території, а вплив. Щоб всюди купували твої товари, впроваджували твої технології і стандарти, щоб твоїх кінозірок і музикантів знав весь світ і, щоб твоя мова була мовою міжнародного спілкування. Зараз це англійська, а раніше була французька. Я ще застала в 1990-і в Греції відповідь на питання «чи ви розмовляєте французькою»: «кожна освічена людина розмовляє французькою». Зараз вже ніхто не розмовляє. Але Франція не стала «маленькою» країною, вона як і раніше воює, бере участь у «світових подіях», відчуваючи себе ослабленою, але великою державою. Хоча її економіка падає, безробіття зростає, великі винаходи, як колись, не народжуються. «Чутливі квартали», як пишуть у французькій пресі, з населенням переважно або виключно з колишніх колоній, розростаються і таять у собі загрозу. Все частіше ця загроза реалізовується. Франція – раніше улюблена всіма країна, а уразливість її – саме в централізації. Їй не легко утримувати деякі свої території, як і Іспанії, і Великобританії, але справа не тільки в територіях. Европа все більше стає в оборонну позицію: утримати статус-кво, поступитися, обгородитися, ніби завжди відповідає, каже друге слово, а не перше.

Туркмени, курди та инші: на які шматки розлітається Сирія

Владислав Кудрик

США залишаються «главою сім’ї», ніщо в світі без них не відбувається. Главу люблять або ненавидять, бажають смерті, але ходять на уклін, на пораду, по кредит, дружать, посміхаються, радіють похвалі. Путін, пам’ятаючи, що він – СССР і навіть КДБ СССР, який ще недавно разом з США мутив Схід і Південь, перетягуючи кожен у свій бік, кинув виклик «однополярному світу». Росія тепер – не убогий СССР, який жив «вітриною» науки, культури та ВПК, витрачаючи основні гроші на «народно-визвольні» рухи Сходу і Півдня. Рівень життя підвищився, містам надали пристойного вигляду, пустоту на величезних просторах поступово заповнюють «гості з півдня» і китайці, а поміж населення панує владою затребувана дикість, що сприймають як «пасіонарність». Пора в похід. Оскільки, якщо не наступаєш – то відступаєш.

Так, «кінець історії» в певному сенсі настав. Тієї історії, яка «воювала за території». Але війни – саме війни, а не конкурентна боротьба – за вплив виявилися не просто безглуздими, а шкідливими для всіх. У цих війнах немає переможців і переможених, немає поняття закінчення війни, ці війни породили те саме зло, з яким невідомо де і як воювати, оскільки воно екстериторіальне, – міжнародний тероризм, він же ісламський тероризм.

Ісламський – оскільки саме в цих країнах, світських, але історично ісламських, йшли війни за вплив. У 1979 році СССР вторгається в Афганістан, в 2003-му США – в Ірак. У Росії після краху СССР військово-терористичні процеси проходять всередині країни – на Північному Кавказі. В останні роки США і Франція, переважно, чомусь підтримують ісламістську революцію в Єгипті, коли владу отримує терористична організація «Брати-мусульмани» (на щастя, була друга революція, але «осад» у вигляді угруповання на Синаї, яке підірвало наш літак, залишився), масла в вогонь підливають в Лівії та Сирії. Виходить, самі винні. До питання провини зараз повернуся, але спершу повторю тезу, яка здається мені принципово важливою: не існує виправдання тероризму.

Багато хто в Росії, як я бачу по публікаціях і коментарях, пишуть, що вибух російського літака А-321 на Синаї – відповідь на бомбардування Сирії. Ні, це не відповідь, а окремий зловмисний теракт. Спрямований навіть не стільки проти Росії, скільки проти самого Єгипту, проти нинішньої світської влади (президент Ас-Сісі фактично копіює поваленого Мубарака, наприклад, ті ж військові). Тепер в Єгипет, що живе туризмом і створив прекрасну курортну інфраструктуру, не полетять мільйони відпочиваючих, країна ослабне, а там, можна знову влаштувати революцію, щоправда, не на користь локальних «Братів-мусульман», а фрагментарно розкиданого всюди ІДІЛ.

Літаки, які підірвали WTC, – це відповідь на що? Швидше, війна в Іраку 2003 року – відповідь на цей мегатеракт. Дурна, бездарна війна, що розплодила терористів в геометричній прогресії, але ж безумство говорити, що теракти в Парижі (Франція в тій війні взагалі не брала участь) – «відповідь». Не можна погоджуватися з логікою терористів: намалювали карикатури – ні, не в Саудівській Аравії, не в Катарі, не в ісламських країнах, а у своїй власній, світській – нате теракт. Европейські держави відчиняють двері перед біженцями і шейхами – живіть, дорогі друзі! Бідним – допомога і безкоштовне житло, багатим – дозвіл купувати дорогі маєтки, всім посвідку на проживання, потім громадянство, і мечеті будувати для дорогих друзів ледве встигають. У зворотний бік це не працює: ніяких тобі посвідок на проживання, допомог, будівництва церков, а турист – вина не пий, ходи в паранджі з супроводжуючим, не то засудять до смертної кари або до тисячі ударів батогом.

Новий інтернаціонал: як бойовики ІДІЛ переможуть Европу

Марія Предеїна

Вважається, що тероризм саме ісламський, бо це країни «третього» світу, які хочуть стати «першим». Але от існують же Китай, Корея (Південна, звичайно), Сінгапур, Японія. Вони теж донедавна були країнами третього світу. А тепер Китай – фактично наддержава, Японія зробила ривок ще раніше, і це реальний шлях з двієчників у відмінники: вчитися, працювати над собою. А двієчник, який думає, що, вбивши відмінника, він автоматично займе його місце, – ілюзія і утопія. Будь-яка парта, за яку сідає двієчник, – чи вона в Парижі, чи в Сайгоні – стає партою двієчника. В’єтнам – якраз приклад того, що можна вижити і робити своє життя з кожним роком все кращим, навіть коли твою країну практично знищили. А США залишили там випалену землю в прямому сенсі. «Оранж» перетворив не тільки джунглі на пустелю, але й народжених десятиліття потому дітей прирік бути «обрубками». Хіба вони влаштовували теракти? Ні, вони хотіли стати відмінниками – на своєму рівні, маленької країни, а не держави, і поступово стають ними. Почавши з нуля, з випаленої землі.

Що таке теракт і в чому різниця між ним і «відповіддю на агресію»? Якби під час війни іракці перебили американських військових і тих, хто віддавав накази вбивати, – це була б «відповідь на агресію», а підривати мирних парижан, росіян, лондонців і т. д. – це «боягузливі теракти». Я не розуміла сенсу цього формулювання, а воно було першим, що прозвучало з вуст президентів і після російських, і після паризьких терактів. Але, згадавши свою статтю десятирічної давності про війну в Іраку [1], раптом зрозуміла. Іракці фактично не воювали. Якщо не можеш відповісти в бою, але й не визнаєш поразку, а йдеш вбивати там, де простіше, тих, хто ні при чому, то ти і є боягуз.

Є дві компенсаторні формули: одну я постійно чула в СССР, иншу – в мусульманських країнах в останні роки. Одна – «ми погано живемо, зате у нас найпрогресивніший устрій», друга – «зате у нас іслам». Днями поета Ашрафа Файяда засудили в Саудівській Аравії до відсікання голови. «Вирок Файяду ґрунтувався на свідченнях чоловіка, який стверджував, що поет нібито проклинав Бога, пророка Мухаммеда і Саудівську Аравію. Свідок також стверджував, що у віршах 35-річного поета є атеїстичні ідеї». Сам поет все це заперечував, але хоч би і справді було так – це ж якась немислима в XXI столітті інквізиція! Але ніхто не прагне «демократизувати» Саудівську Аравію. Санкції накласти або хоч звук подати: «міжнародне співтовариство не може миритися з...». Теж боягузи.

Теракт – це замах на життя мирних людей, людей поза зоною військових дій. Починаючи з 1986 року, теракту лівійських спецслужб на берлінській дискотеці. У 1988-му – теракти палестинських бойовиків в аеропортах Відня та Риму. І далі за списком, за величезним списком. Теракти по всьому світу, задовго до війни в Іраку. Іспанські баски, ірландська ІРА, японська «Аум Сінрікьо» – поодинокі випадки, весь терористичний масив припадає на тих, хто тепер зве себе ідом, а спочатку іділом, як у нас продовжують писати (заборонено в Росії, але я з малих букв, ідо – звучить рідніше).

Повертаючись до питання провини. Провину завжди слід «загладити», «спокутувати», відновити інфраструктуру, налагодити мирне життя, а не просто водночас вивести війська, як СССР з Афганістану і США з Іраку. Хороша Росія вивела війська поганого СССР, хороший Обама – війська поганого Буша, забудьте. Але ця страусина політика знову ж таки – не підстава для терактів. Міжнародні суди та инші численні армії чиновницького інтернаціоналу повинні розрулювати всі ці процеси, инакше планета зануриться в хаос і «двієчниками» стануть всі.

Зараз двієчників-терористів виженуть зі школи, але не все так просто. Російський бомбардувальник СУ-24, збитий в Туреччині, – це що? Пригадую, Туреччина попереджала на початку жовтня, коли на її територію двічі залетіли ті ж Су, що «не потерпить». Хоча турецькі військові літаки сотні разів цього року порушували повітряний простір Греції. А коли турецький літак збив ППО Сирії, Ердоган заявив, що «короткострокове порушення кордону не може бути нападом, і збивати літак, не з’ясувавши ситуацію до кінця, було не можна».

Всім зрозуміло, що Су-24 не загрожував Туреччині. Але є «привхідні обставини». Туреччина – за багатьма даними – купує ідівську нафту, потай. Вороги Туреччини – курди, а вони воюють проти ІДа, як і Росія. Там, де збили Су, – в Сирії, біля турецького кордону, воює угруповання сирійських туркменів, протеже Туреччини. Ердоган проти Асада, а Путін – за. З «Турецьким потоком» Туреччина тягне, змушуючи «Газпром» нервувати. Туреччина – член НАТО і країна, яка все менше схожа на створену Ататюрком в 1923 році світську Туреччину: вона знову ісламська. Росія відповідає на збитий Су шквалом ініціатив: визнати геноцид вірмен (ходять чутки, що після поїздки Путіна у Вірменію на річницю геноциду їх братерська дружба з Ердоганом і почала псуватися), повернути Айє-Софії її константинопольський статус Софійського собору і зупинити фактично всі контакти. Не кажучи про військові матерії. Після інциденту Ердоган, зрозумівши, що підтримки НАТО не отримає, відступився, а Путін – в атаку.

Навколо неї битви шиїтів, сунітів, хуситів, в Ємені, Іраку, Сирії – всі в русі, невідомо, чим скінчиться. Ердоган якщо і не говорить, як Путін про СССР, що розпад Оттоманської імперії був «найбільшою геополітичною катастрофою», то напевно думає, от була велика держава, на всіх страху наганяла, а нинішню Туреччину навіть в ЕС не беруть, скільки вже років в кандидатах ходить. Повернути б той славний час! Чи реально? Треба дивитися, залишаючи за собою можливість будь-яких коаліцій, і чекати, чия візьме. Але й «робити кроки», як Путін. Тільки після «кроку» з літаком Ердогану доведеться робити вибір швидше, ніж він збирався.

Росія – історичний противник Туреччини, десять російсько-турецьких воєн плюс участь у Першій світовій проти Росії. Майже завжди Росія перемагала, а остання війна виявилася для Османської імперії взагалі фатальною – вона перестала існувати.

Крим у османів теж відвоювали. Кримськотатарський народ, депортований в совєтський час, після приєднання Криму до Росії частково налаштований до цієї зміни вороже. Ті, хто брав участь у акціях протесту 26 лютого 2014 р., напередодні захоплення місцевих органів влади Росією, заарештовані. І ось соратники Джемілєва влаштовують блекаут в Криму з вимогою їх звільнення – обидва інциденти, з Су і із знеструмленням, відбуваються синхронно. Так чи инакше, Росія для кримських татар – окупант, а Туреччина – старший брат, яким вона і була протягом трьох століть, володіючи Кримом. Враховуючи, що міжнародне співтовариство не визнає приналежність Криму до Росії, Туреччина може замислюватися про свої перспективи на півострові.

Крим взагалі – історично неспокійна територія. Якщо можна говорити, що «Шок і трепет» в Іраку були спусковим гачком нинішнього хаосу, то «Крим» продзвенів як «останній дзвінок». Школа закінчилася, ніхто не вчитель, ніхто не учень, правил немає, а рушниця є. Питання, у кого більше патронів, кращий окомір і рука не здригнеться.

Терра – «Земля», терор – «жах», вони не однокореневі, але загрожують стати синонімами.

Примітка

1. Фрагменти зі статті «Четверта світова», опублікованої в газеті «Час МН» (електронного архіву немає) під час війни в Іраку. Це не тільки нагадування про ті події, вони стосуються і війни нинішньої:

«Четвертою світовою війною назвав колишній шеф ЦРУ Вулфі поточні події, ще в розпал бомбардувань. Маючи на увазі під третьою Холодну війну. Думаю, сказав для того, щоб вгамувати шепіт: а раптом це третя світова, від перспективи якої всіх лихоманить? Заспокойтеся, третя вже пройшла, це четверта, якої – на рівні вербальному – ніхто ще не думав лякатися. Йдеться, природно, про війну за новий світовий порядок.

У неї дві складових: інформаційна війна і вогонь на поразку. Початок був вкрай агресивним: ти проти війни – отже, ти за диктатора Саддама. Навіть набридло виправдовуватися: я проти диктатора і проти агресора. Зараз війна, треба вибирати, за кого вболіваєш. (...)

На початку війни «сили коаліції» говорили: «Ми зробили помилку, коли не зупинили свого часу Гітлера, тепер ми її не повторимо, зупинимо нового Гітлера, Хусейна». Люди повторюють це тепер із задоволенням: «Слава Богу, зупинили Гітлера-Хусейна». Він, звичайно, запросто міг ним стати, але залишався всього лише «Сталіним»: ООН змусила його знищити ЗМЗ, яку свого часу поставили йому США, тому оголошена мета війни виявилась брехнею. Нічого не знайшли, а якщо б що дійсно було, Хусейн не забув би скористатися. (...)

Більшість (сьогодні тільки 3% ставляться до Америки позитивно) стане тепер вимагати Back in the USSR. Вимагатиме нарощування озброєнь, зміцнення оборони – терміново і ультимативно. Тому що страшно: Грузія дала Америці зелений військовий коридор, це ж під носом! Проти цього важко заперечити. (...)

Оголилася і зовсім проста істина: тільки володіння ядерною зброєю дає гарантії недоторканності. Пакистан, який нітрохи не кращий за Ірак, може спати спокійно. Париж і Москва (а чи в порядку системи ППО?) – теж. Делі, Пекін. (...)

Вперше в цій війні у людей у всіх країнах світу виникла ця думка: «Америку варто боятися». Одні будуть продовжувати протестувати, инші будуть стелитися. Зрештою, це «розгойдає човен». (...)

Адміністрація Буша заявила, що буква – не догма, оскільки світ змінився і опори його застаріли. І справді, що таке світ, в якому ми жили до 20 березня [2003]? Це світ після Другої світової війни, в якому постановили, що суверенітет держави і громадянство суть вищі цінності. Розмивати поняття громадянства почали, треба віддати їм належне, ті держави, яким Буш зопалу, після 11 вересня, оголосив хрестовий похід. Іслам почали пропагувати як щось важливіше, ніж громадянство. Багаторазове збільшення міграції теж зіграло свою роль. (...)

Моральне падіння іракців навряд чи залишиться картиною залякування для ісламського – недемократичного, бідного, відсталого третього світу, як це формулюється сьогодні: инші тепер надовго затихнуть разом з Бен Ладеном. Вони, звичайно, не говорять, як до початку війни: «Ми розглядатимемо вторгнення в Ірак як агресію проти всього ісламського світу», – причому це була офіційна заява. Вони дійсно мовчать. Але чи означає це, що вони знайшли своє місце в темному кутку і будуть ним задоволені? Сумнівно. Якщо Буш (мені дуже не хочеться говорити «Америка» – мова все ж про адміністрацію Буша) повторить свій іракський досвід з Сирією, то Армагеддон, якого так довго чекали, не за горами.

Повернімося до світового порядку, який протримався 57 років і закінчився 20 березня. Чому так вирішили: суверенітет недоторканний, одна країна – один голос в ООН (велика, маленька, хороша, погана країна – суверенний суб’єкт, і крапка)? Неважко згадати, що передувало цьому становленню. Гітлер діяв у тому ж руслі, в якому сьогодні мають на увазі, що народи цивілізовані – не рівня ордам черні. Політкоректність останнього півстоліття наклала вето на озвучення таких формул. Не тому що неправда (різні нерівності були, є і будуть), а тому що не може бути вищого судді, инакше знову – фашизм. Гітлер намагався стерти з лиця землі комунізм, але скинуті бомби тільки продовжили його життя».

http://gefter.ru/archive/16744