www.ji-magazine.lviv.ua

Міхаїл Сендер

Фактичне (хоча майже ніким офіційно не визнане) приєднання Криму до Росії в 2014 році породило безліч не тільки політичних, а й історичних дискусій. Як прихильники, так і противники приєднання почали апелювати до сумнівних історичних аргументів, деякі з яких вже перетворилися на загальновідомі міти. За допомогою робіт істориків проекту Лiкбез я вирішив розібрати основні з них:

1.    Крим завжди належав Росії;

2.    Крим – споконвічна українська земля;

3.    Крим – споконвічна російська земля;

4.    Хрущов «сп’яну» подарував Крим Україні;

5.    В обмін на Крим Україна віддала Росії власні території;

6.    Севастополь і Херсонес – це одне і те ж;

7.    Севастополь – «первинна купіль хрещення Росії».

Крим завжди належав Росії

Це вам для розігріву – найсмішніший міт про Крим, яким орудують, мабуть, тільки ті, хто історії не знає взагалі. Але таких, виявляється, неймовірно багато. Крим приєднали до Росії в 1783 році, дев’ять років після того, як Росія відвоювала Кримське ханство у Османської імперії, зробивши його своїм протекторатом.

Кримське ханство, 1600 н.е.

Лiкбез пише: «Росія (у формі Російської імперії та СССР) володіла Кримом трохи більше 200 років (а при точному підрахунку і того менше), що взагалі смішно на тлі татарсько-турецького чи візантійського панування. Рахуйте самі: до складу Російської імперії Крим увійшов в 1783 році і залишався до 1920 року з перервою на 1917 і 1918 рр., тобто 135 років. Під контролем Совєтської Росії (у різних формах) Крим знаходився в 1917 р. і з 1920 по 1954 рр. з перервою в 1941-1944 рр., тобто 32 роки. Всього виходить 167 років. Навіть якщо додати 37 років перебування Криму у складі УССР (1954-1991), то в сумі набирається 204 роки – невеликий, загалом, термін, а без «українського» періоду взагалі сміхотворний. Монголи керували Кримом 202 роки (1239-1441), Кримське ханство існувало на півострові 342 роки (1441-1783), а Візантія контролювала Крим взагалі більше 650 років (з 530-х рр. До 1204 г.)»

Крим – споконвічна російська земля

«У Криму буквально все пронизане нашою спільною історією і гордістю».

В. Путін

Є й ті, хто вважає, що Крим – споконвічна українська земля. І те й инше має мало спільного з реальністю.

Татарська республіка Крим: навіщо Київ визнає півострів автономією кримських татар

Андрій Самброс

Лiкбез пише: «Ніякого постійного слов’янського населення в Криму ні в давнину, ні в ранньому середньовіччі не було – відсутні будь-які археологічні чи письмові джерела, здатні підтвердити цю теорію. Слов’яни-купці і слов’яни-невільники зафіксовані на півострові не раніше XI-XIII ст. Це, строго кажучи, визнавали навіть у пізній совєтський період. І. Піоро у своїй роботі «Кримська Готія» присвятив цілий розділ зазначеній проблемі і зробив висновок, що всі спроби знайти ранніх слов’ян в Криму «носили тенденційний, іноді навіть псевдонауковий характер». На жаль, тези деяких сучасних українських науковців про слов’янське населення Криму в ранньому середньовіччі засновані на безнадійно застарілих і недостовірних роботах попередників.

Росіяни почали населяти помітну частину півострова тільки в другій половині XIX століття, а більшістю стали лише в XX столітті. Як видно з головної праці з демографії півострова – книги Я. Водарського та ин. «Населення Криму» – росіяни з кінця XVIII століття і до 1850 року дорівнювали 5% (± 1%) населення, а до 1858 року їх стало 12% з лишком. Лише до 1897 року росіяни почали дорівнювати третині населення Криму (і все одно татар було більше), і тільки до 1917 р. їх стало більше половини. Так що «російський» Крим – продукт останнього століття».

Хрущов «сп’яну» подарував Крим Україні

«Ініціатором був особисто глава Комуністичної партії Совєтського Союзу Хрущов... Це рішення прийняли з очевидними порушеннями діючих навіть тоді конституційних норм. Питання вирішили кулуарно, міжусобойчиком».

В. Путін

Лiкбез пише: «Ніякого єдиновладдя М. Хрущова в 1954 р. не було й близько. Передача Криму – колегіальне рішення совєтської верхівки. Керував совєтським урядом Г. Маленков – ідейний сталініст і противник Хрущова, він організовував фактичну частину передачі, а підписи на документах ставив формальний глава Союзу – Голова Президії Верховної Ради СССР К. Ворошилов. Передача Криму і відповідні зміни до Конституції внесені Законом Верховної Ради СССР – вищого органу управління країною, так що навіть якщо він вийшов за межі своїх повноважень, поправити його було нікому».

Пропозиції щодо врегулювання Кримської катастрофи 2014 р.

Тарас Возняк

Підтвердженням вищесказаного служать Постанова Президії ВР УССР від 05.02.1954 «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української ССР», Указ Президії ВР СССР від 19.02.1954 «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УССР», Закон СССР від 26.04.1954 «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української ССР», а також Конституція РРФСР (1978), де Криму і Севастополя немає, і Конституція УССР (1978), де Крим і Севастополь є.

Тим не менш, існує думка, що в процедурі прийняття вищевказаних документів та рішень були допущені порушення. Наприклад, що поправки до Конституції, що дозволяють змінювати межі РРФСР, прийняли тільки після того, як прийняли рішення про передачу Криму Україні. Чи є це підставою стверджувати, що Крим ніколи і не був українським? Я думаю, мало хто в це реально вірить, навіть серед найбільш затятих «кримнашистів». 60 років Крим був у складі України, і ніхто в Кремлі не оскаржував правомірність цього. Підписав же Медведєв з Януковичем у 2010 році договір оренди порту в Севастополі, в якому йдеться про «перебування Чорноморського флоту на території України». Значить визнавали цю територію такою. І в цьому, чомусь, ніхто не сумнівався, поки не трапився Майдан...

В обмін на Крим Україна віддала Росії власні території

Лiкбез пише: «У російсько-українських дискусіях про історичні права на Крим, українська сторона часто вдається до аргументу, нібито півострів був переданий не «просто так», а в обмін на певні території УССР. Зокрема, стверджується, що це були «рівні за площею» території Північної Слобожанщини, Таганрожжя, або навіть Кубані і Ставропілля.

Насправді, ніякого обміну між республіками в 1954 році не було. Українська ССР отримала Кримську область, але натомість ніяких територій Російської СФСР не передавала. За винятком Криму, українсько-російська совєтська адміністративна межа остаточно сформувалася в 1928 році. Тобто, останній обмін територіями між УССР і РРФСР відбувся за 26 років до передачі Криму.

Так звані «території, віддані в обмін на Крим», про які часто помилково згадують українські коментатори, можна умовно розділити на дві категорії.

По-перше, це території, які реально належали совєтській Україні, але були передані Росії ще в 1919-1928 роках: Білгородщина, Стародубщина (північні повіти Чернігівської губернії), Таганрожжя, Східний Донбас.

По-друге, це українські етнічні ареали в межах РРФСР, які ніколи не входили до складу совєтської України: Кубань, Ставропілля, більша частина Північної Слобожанщини тощо. Оскільки ці території не входили до складу УССР, то Україна не могла їх «передавати» або «обмінювати».

Передавати або обмінювати їх не могла, але протягом 1920-х років українське совєтське керівництво послідовно, хоча й безуспішно, наполягало на включенні до УССР деяких територій з українською етнічною більшістю.

Свого часу саме етнографічний критерій лежав в основі для формування УНР, а потім і УССР. При розгляді питання про кордон в 1924 році, російсько-українська комісія погодилася з тим, щоб в основу своїх рішень покласти «національно-етнографічний момент, скоригований в окремих випадках за ознакою економічного тяжіння там, де останній яскраво виражений, і за ознакою випрямлення адміністративних кордонів щодо найдрібніших адміністративних одиниць / район, волость, населений пункт».

Зате під впливом цих клопотань і внаслідок безпосереднього тиску української сторони, в населених переважно українцями місцевостях РРФСР покращилося офіційне ставлення до національно-культурних потреб українців. У низці регіонів почала реально втілюватися ініційована ХII з’їздом РКП (б) політика «коренізації», яка стосовно українців набула вигляду «українізації». Хоча етнографічний критерій у своїй резолюції від 24 грудня 1924 р. підтримав навіть Комінтерн, Кремль фактично проігнорував його: рішенням Президії ЦВК СССР від 16 жовтня 1925 р. Україна передала Росії Східний Донбас і Таганрожжя, але натомість отримала лише незначні території, замість очікуваної Північної Слобожанщини (частини Курської та Воронезької губерній). Тоді й пізніше союзний центр відхилив всі клопотання про передачу УССР українських етнічних територій.

Кінець такому сприянню поклали постанови ЦК ВКП (б) і РНК СССР від 14 і 15 грудня 1932 р., згідно з якими «українізація» поза УССР оголошували «петлюрівською» і негайно згортали».

Севастополь = Херсонес = первинна купіль хрещення Росії

«Херсонес – це що? Це ж Севастополь»

В. Путін, листопад 2014

Лiкбез пише: «Дивним в устах президента Росії звучить і ототожнення сучасного міста Севастополь з грецьким і візантійським містом Херсон / Херсонес. Заснований в 529/528 рр. до н.е. грецькими колоністами з Гераклеї Понтійської (на території сучасної Туреччини), це місто проіснувало майже 2000 років, і остаточно припинило своє існування в першій половині XV століття.

А ось сучасний Севастополь був заснований в 1783 році на місці кримсько-татарського села Ахтіяр (Ак-Яр), а руїни Херсонеса лише географічно знаходяться на місці пізнішого міста. В історичній науці для встановлення наступності між поселеннями різних епох, застосовують принцип безперервності традиції, чого між Херсонесом та Севастополем не спостерігається.

У кожному разі, античний і середньовічний Херсон / Херсонес ніколи не належав ні Київській Русі, ні, тим більше, Московському князівству, і взяття цього міста київським князем Володимиром є для обґрунтування сучасної приналежності міста такою ж підставою, як і спалення кримським ханом Девлет Гераєм Москви в 1571 р. сьогодні могло б служити підставою для твердження про підпорядкованість Росії Меджлісу кримсько-татарського народу».

Ну яка, здавалося б, різниця? Справа в тому, що подібні міти створюють брехливу видимість взаємозв’язку між абсолютно різними епохами і народами, насправді розділеними століттями. Прикладом цьому стає останній міт в цій серії:

«У Криму, у Херсонесі, хрестився князь Володимир, а потім хрестив Русь. Первинна купіль хрещення Росії – там»

В. Путін, листопад 2014

Враховуючи, що вищезгадане твердження було зроблено з метою виправдання закономірності входження Криму у склад Росії, впадає в очі лякає непослідовність.

Так, князь Володимир імовірно хрестився в Херсонесі. Але ж він був київським князем! Чому його хрещення з Херсонесі повинно виправдовувати входження Криму у склад Росії, а не України, столицею якої є Київ? Чисто теоретично, якщо вже пішла така дискусія. При цьому, задовго до цього княгиня Ольга хрестилася в Константинополі. Обидва ці міста тоді входили до складу Візантійської імперії. Якщо використовувати ту ж логіку, то чи не означає це, що і Стамбул повинен увійти до складу Росії (чи України?) як ще первинніша купіль хрещення?

Лiкбез пише: «Християнство прийшло на територію сучасної Росії набагато раніше, ніж до Києва, – наприклад, на Північному Кавказі воно було поширене ще в перші століття нашої ери, і чому Владімір Путін ігнорує цей очевидний факт, залишається загадкою. Що ж стосується земель сучасної Росії у складі Київської Русі, то християнство прийшло туди не з Херсонеса, а з Києва, і ще 80 років потому у Верхньому Поволжі спалахували язичницькі повстання, які силою придушували київські дружини».

Між рядками цитат Путіна про Крим проглядається куди глобальніший історичний міт про знак рівності (точніше, наступності) між Київською Руссю та сучасною Росією, з усіма вихідними з цього територіальними та історичними претензіями.