www.ji-magazine.lviv.ua

Олег Шама

Від переговорів між лідерами України, Росії, Франції та Німеччини в Парижі навряд чи варто чекати чогось хорошого

І хотілося б сказати «нічого особистого», але якось не виходить. Я про так званий план Мореля. Власне, цього французького дипломата послали від Евросоюзу в Мінськ, і там він озвучив ідеї про те, як зупинити війну на сході України. Готував він їх не сам. Якщо вірити джерелам, над планом тісно працювали Вікторія Нуланд, уповноважена Держдепом США, і Григорій Карасін, статс-секретар МЗС Росії. Морель ніби лише зводив ідеї до спільного знаменника.

Воно й логічно. П’єр Морель володіє російською, англійською та німецькою мовами, багато років працював у французькій дипмісії в Москві, та й взагалі був послом в Росії (правда, єльцинській). Кому як не такому досвідченому дипломату довірити кураторство над домовленостями в безвихідному конфлікті. У кожному разі він вже точно не образить Путіна. Він хоч і набрид вже всьому світу, але йому як і раніше дають можливість «зберегти обличчя».

Взагалі, посередництво Франції та Німеччини в нашій війні з самого початку виглядало дивно. Адже залізні гарантії оберігати територіальну цілісність України в 1994 році брали на себе США, Великобританія і Росія (куди ж без неї). Аби Київ відмовився від ядерної зброї. Не минуло й 20 років, як у Вашингтоні і Лондоні про це, здається, геть забули. Коли Берлін і Париж зголосилися мирити колись «братні» держави, думалося: бог з ними, аби не було війни.

Морельські казуси
Українська корупція і план Путіна

Віталій Портніков

Але все це виявилося мертвому припаркою. І вчорашні переговори в Парижі це ще раз підтвердили. От як можна брати за основу врегулювання нашого конфлікту план, який навіть номінально звучить дивно? П’єр Морель – затятий симпатик Росії. Він багато років у шлюбі з Ольгою Базанофф, росіянкою за походженням. Вони навіть вінчалися в Москві в православному храмі. У них троє дітей з іменами Олексій, Онисія та Адріян. Нескладно уявити, що твориться в голові у Мореля стосовно Москви. І справді, нічого особистого.

А все-таки варто розуміти, що всі симпатики Росії, особливо французи, – вони ж люблять цю країну насамперед за її класичну літературу і музику. І, судячи з усього, коли спілкуються з Путіним, не відокремлюють котлети від мух. Або наївно думають, що російські мухи до Парижа не долетять.

Але навіть Франсуа Олланд і Ангела Меркель за визначенням не можуть бути переговірниками. Хоча б тому, що обидва вони соціалісти. Перший – по партії, друга – по суті. І, треба розуміти, що це не політики українського типу, які вчора були в БЮТ, сьогодні в Партії регіонів, а завтра вже миляться в «Блок Порошенка». У них соціалістична лівацька структура мізків. І це соціалізм аж ніяк не совєтський, який по суті був агресивним імперіалізмом з феодальними ознаками. Европейські соціалісти, начитавшись в студентські роки Маркса і всяких леніних, чітко вирішили присвятити себе захисту прав робітників. Коли виявлялося, що у їхніх країнах робітники не пригноблені, а дуже навіть навпаки, вони кинулися на пошуки инших підзахисних. Все одно, геї це чи національні меншини.

От на яку голову налізе заява Меркель про готовність розселити у своїй країні до мільйона біженців? Хто їх буде годувати? Чи захочуть вони навчитися хоча б знаходити на карті Німеччину? Не кажучи вже про те, щоб вивчити німецьку мову? Чи може такий політик принципово вирішувати щось в нашому конфлікті з Росією?

І я не здивуюся, що той же Олланд може підспудно думати, що це пролетаріат Донбасу воює з українськими правими та олігархами. При цьому в Европі мало хто знає, що доброю половиною робітничого класу Донбасу в пізньому СССР були колишні зеки (їх просто не брали на роботу ніде, крім шахти). І якщо зараз у нас на сході і є ополченці, які нібито захищають свої міста від бандерівців, то корінь їх пасіонарності там – в небездоганному минулому батьків. Там же і горезвісна «особливість» Донбасу, яку в Києві нібито ніколи не враховували. Я знаю про це не з чуток. У кількох донбаських містечках живе багато моїх родичів. І хоча ніхто з них ніколи не був під слідством, базові ментальні установки регіону повз них не пройшли. Тому Донбас, як найбільш густонаселений, і став для України каменем на шиї, подарувавши таке непорозуміння, як Янукович з двома відсидками.

Чому мені тривожно після промови Путіна в Нью-Йорку

Марат Гельман

Але ситій, по суті буржуазній Европі яке до цього діло. Вона зараз може собі дозволити навіть таку розкіш, як лівацьких політиків при владі. І справа навіть не в тому, що бізнес-елітам Німеччини і Франції невигідні погані відносини з Росією і вони можуть стримувати своїх лідерів. Справа в тому, що ні Олланд, ні Меркель не володіють навіть категоріальним апаратом, необхідним для посередництва в нашій війні з Росією. Вони навряд чи здатні побудувати хоча б дискурс для переговорів.

За планом Олланда-Меркель, він же план Мореля, Верховна Рада повинна прийняти спеціальний закон, за яким можна було б провести вибори на Донбасі. Але який це має бути закон? Адже тамтешнє населення вже зробило свій вибір, спочатку повіривши, що його хочуть поневолити бандерівці, а тепер мовчки погоджуючись з порядками, встановленими не зрозуміло ким. Людей, які залишилися там, швидше за все, влаштовує уряд, який сам себе обрав. Може, такий закон про вибори на Донбасі потрібен йому? Адже ті, хто поїхав від війни, напевно не повернуться на місця своєї донбаської прописки, щоб віддати свій голос за инших, хто не воює з бандерівцями. Як бути з ними?

Тому користь від плану Мореля і від переговорів в Парижі тільки одна – вони показують, що переговірників потрібно міняти. Хоча б на тих, хто зобов’язувався гарантувати Україні цілісність.

Хтось із російських політологів кілька років тому сказав, що Путіну не цікаво спілкуватися з европейськими лідерами. В принципі. Вони в його очах бідні клерки, до того ж лохи, оскільки не вміють заробити собі хоча б кілька мільярдів. До того ж всі вони тимчасові. Їх завтра поміняють, а Путін думає, що буде при владі, скільки сам захоче.

І хоча лідери США і Великобританії теж змінні, вони просто змушені взяти участь у приборканні Путіна. Їхні країни хоча б менше вражені лівацьким синдромом. Та й армії у них просто сильніші. Чи це теж занадто особисте?