www.ji-magazine.lviv.ua

«Мінські угоди» – шлях до розв’язки чи спроба замороження конфлікту на сході України?

Першого вересня повинен набути чинності схвалений Німеччиною, Францією та Росією план повного припинення вогню на сході України. Офіційний Київ і проросійськи налаштовані сепаратисти також погодилися припинити порушення перемир’я з цього числа.

Про те, наскільки життєздатні Мінські домовленості, і куди завела Росію її політика стосовно України, в інтерв’ю Російській службі «Голосу Америки» розмірковує публіцист Лілія Шевцова.

Віктор Васильєв: Ліліє Федорівно, час іде, а український конфлікт на російському ТБ як і раніше залишається на першому місці, відсуваючи на другий план все инше, в тому числі насущні проблеми країни. Чим це, на ваш погляд, можна пояснити і чи є все-таки перспективи у Мінських угод, чи не були вони з самого початку мертвонародженим дитям?

Лілія Шевцова: Українська тема стала для російського життя рутиною. Більше того, українські події давно вже витіснили російську політику, яка фактично «само-анігілювалась», або стала реакцією на події в Україні. Скоро повернуться з відпусток провідні телепропагандисти, і знову вечори заповняться промиванням мізків російських громадян за допомогою «української теми». А поки триває безкінечний процес «Мінського примирення», що перетворився на віртуальність, з якою всі змирилися. Бо не може бути «нормального» виходу з війни, в якій противники – Росія і Україна – переслідують несумісні інтереси.

У Росії ситуація близька до шизофренії, а український Левіафан – травоїдний

Максім Горюнов

«Мінськ-2» став пошуком шляхів заморожування конфлікту, і поки йде болісне промацування можливих умов цього «заморожування». Але навіть якщо учасники цієї безнадійної віртуальної затії знайдуть компроміс, він буде неминуче тимчасовим. Прагнення Кремля підірвати життєздатність держави, яку він вважає частиною «Російської системи», а українців і росіян – одним народом, означає відтворення стану «ні миру – ні війни». Воно буде кровоточити і в будь-який момент здатне вибухнути. Як це відбувається, наприклад, в иншій ситуації, де немає «ні миру – ні війни», – в Нагірному Карабасі.

В.В.: Що таке Україна для Росії сьогодні?

Л.Ш.: Україна стала для Росії переломним фактором, який відкрив нову сторінку в російській історії. Цей факт нам ще потрібно осмислити. Чого ми, здається, не хочемо і чого уникаємо – чи не через вражене самолюбство?! Україна, колись діамант в короні російського самодержавства, завдала смертельного удару по «Російській системі», вирішивши рушити в Европу, тобто, вибравши ворожий для Москви цивілізаційний вектор. Це підрив самодержавного генетичного коду, який ґрунтується на імперськості: Україна – найважливіший її елемент. Забудьте небилиці наших експертів про геополітику! Це лише спроба по-иншому обґрунтувати необхідність імперськості, але в ще небезпечнішій формі. Недарма геополітика в Німеччині фактично заборонена, як ідеологія обґрунтування фашизму!

Роль і значущість України для самодержавства в Кремлі розуміли завжди, з особливим завзяттям знищуючи всі натяки на українську національну самосвідомість. Сталін зважився на геноцид української нації, щоб винищити в зародку її прагнення до національного духу. Без України Росія – «недоімперія», а то й не імперія взагалі. І нині Кремль це усвідомлює, неважливо на якому рівні – відчуттів чи логіки. Недарма Україна стала особистим проектом Путіна.

В.В.: Чи тільки через події в Україні Кремль обрав нинішню пропагандистську лінію, засновану на ворожості навколишнього світу до Росії?

Л.Ш.: Ні, не Україна стала безпосереднім приводом для повернення Кремля до моделі «Фортеця-Росія». Це повернення було реакцією на російські протести 2011-2012 років і наслідком нездатності Кремля правити в ситуації «напіввідкритого віконця», тобто м’якого авторитаризму. А падіння Віктора Януковича стало для Кремля одночасно і ударом (Москва його вже купила, а він не втримав владу!), і подарунком – він дав привід для переведення доктрини «Росія – Фортеця» (вже оформленої до кінця 2013 року) з гасла в практичну площину через «кримнашизм».

В.В.: І що це дало насправді?

Хмари над Росією затягуються

Альфред Кох

Л.Ш.: Анексія Криму надала Путіну можливість нової легітимації влади. Але зауважте важливе: ця легітимація сталася при руйнуванні опор «Системи», які вона створювала в останні десятиліття, зокрема, підірвавши найважливіший спосіб існування російської еліти в мирний час – можливість її інтеграції в західні еліти. І ще: руйнування цих опор відбулося при неможливості Росії повернутися до традиційного механізму забезпечення життя Фортеці – через реальний, чи не імітаційний мілітаризм, через реальне ядерне стримування Америки, через реальну ізоляцію суспільства від навколишнього світу. І те не можна, і це неможливо!..

В.В.: Чого ж Москва домоглася своєї українською політикою?

Л.Ш.: Опір України і завзятість України у виборі свого шляху на Захід (який став для Кремля ворожою цивілізацією) – найбільш чіткий і відвертий доказ нездатності Росії повернутися до традиційної моделі самодержавства. Ця модель обов’язково повинна включати Україну! Але іронія полягає в тому, що перетворення української теми на фактор російської внутрішньої політики та ключову складову легітимації Кремля говорить про відсутність у «Російській системі» инших механізмів життєздатності – Росія стала заручницею українського вектора. У якомусь сенсі сьогодні українці підкорили Росію, як вони зробили це в культурному та інтелектуальному сенсі, коли опинилися в імперських обіймах Москви (в українців уже було Магдебурзьке право, вони були освіченіші за московитів і навіть перший російський тлумачний словник створив українець в Києві!) Правда, визнати це – абсолютно неможливо для російської еліти.

Бесіду вів Віктор Васільєв