www.ji-magazine.lviv.ua

Лілія Шевцова

Для 2015 р. характерний стан «глобальної політичної прострації», вважає провідний дослідник Інституту Брукінгса – російський публіцист Лілія Шевцова. У цих умовах, за її спостереженнями, щораз очевиднішими стають «ознаки агонії російської системи самодержавства».

Шевцова переконана, що нинішня система влади в країні вже не може не тільки забезпечувати розвиток суспільства, а й гарантувати його стабільність. Про це та багато иншого публіцист розмірковує в інтерв’ю Російській службі «Голосу Америки», підсумовуючи 2015 рік.

Віктор Васільєв: Яким ви бачите рік, що минає в політичній площині?

Лілія Шевцова: Це був рік глобальної політичної прострації. Якщо 2014 рік став роком шоку, коли Москва перевернула світову шахову дошку своєї анексією Криму і війною з Україною, то 2015 рік виявився роком болісних – і поки безнадійних – роздумів про те, як зберегти хоча б якусь стійкість у світі, в якому правила гри стали відносними. Захід у році, що минає, продовжував шукати загублену траєкторію і намагався впоратися з власною дисфункційністю, не маючи сил і відваги на реформування старої моделі, що давно вже не відповідає новим викликам. США під лідерством Обами, не маючи сил впоратись зі своїм «іракським синдромом», намагалися уникнути світової відповідальності, що оточуючі почали сприймати за небажання виконувати глобальну роль. Европейський союз виглядав безнадійно паралізованим і Німеччині довелося, хоча неохоче і зі скрипом, але прийняти роль европейського гегемона. Але спочатку «grexit» і криза евро, а потім хвиля біженців і, нарешті, загроза «Brexit», тобто втечі Великобританії з ЕС – все це створює враження, що Европейський союз ледве дошкандибав до кінця цього року, мало не втративши шенгенську зону. Ліберальна демократія в глобальному масштабі продовжувала втрачати драйв, що відобразилося в ослабленні привабливості демократичних ідей, нестійкості нових демократій та посиленні глобального авторитаризму. Антиліберальний «Інтернаціонал», представлений Росією, Китаєм, Іраном та Венесуелою продовжував свої спроби заповнити глобальний вакуум і перевірити на міцність позиції Заходу. Одночасно продовжився процес загнивання міжнародної системи управління (ООН з Радбезом паралізовані правом вето основних членів з несумісними інтересами), яка вже не здатна бути гарантом світового статус-кво.

В. В.: А як в цьому контексті виглядають позиції Росії?

Слава Рабінович
Через хаос в економіці почнеться хаос на вулицях

Провідний російський фінансист і аналітик про те, чи вдасться уникнути громадянської війни в Росії

Л. Ш.: На цьому безрадісному міжнародному фоні, який дехто почав називати «глобальним безладом» (global disorder), ми бачимо очевидні ознаки агонії Російської системи самодержавства. Ця система вже не може не тільки забезпечувати розвиток суспільства, а й гарантувати його стабільність. У 1991 році розпад СССР у мирний час при відсутності серйозних зовнішніх і внутрішніх загроз (унікальна ситуація у світовій історії) ознаменував собою перехід самодержавства до стадії відкритої агонії, яку багато хто тоді сприйняв як етап ліберальної трансформації. Насправді, це була спроба самодержавства продовжити собі життя за рахунок скидання старої держави – вельми дотепна комбінація! У 2014 році відбулась не менш, а, може навіть, і більш важлива подія: система самодержавства перейшла з мирного у воєнний час при спробі України зійти з російської орбіти і вибрати европейський вектор. Втім, Україна стала поштовхом для того, що сталося б неминуче рано чи пізно. Перехід самодержавства до мілітаристсько-патріотичної легітимації означає нову стадію агонії системи, що пов’язана з вичерпанням ресурсів імітації ліберальної демократії та можливостей мирного часу (а також з розумінням усередині Кремля готовності Заходу відповісти на російський ревізіонізм). Новий етап занепаду самодержавства відображено в тому, що воно використовує зовнішню політику як свій основний ресурс, і це вплине на стан не тільки постсовєтського простору, а й на глобальну сцену. Не виключено, що боротьба самодержавства за життя, яка вже викликала війну в Україні, «сирійський гамбіт» і конфронтацію з Туреччиною, стане основним викликом ХХІ століття. Причому російське втручання в Сирію, де у Росії немає прямих національно-державних інтересів, вже є свідченням того, що агонія єдиновладдя має глобальні наслідки.

В. В.: Які, на ваш погляд, існують перспективи врегулювання української кризи?

Л. Ш.: Домовленості «Мінськ-2» між Німеччиною, Францією, Росією та Україною щодо мирного врегулювання в Україні стали тестом на придатність Заходу для ролі міжнародного регулятора при слабкості міжнародної системи управління і його готовності до компромісів з самодержавною Росією. Сам факт визнання західними парламентерами Росії – учасника конфлікту – також модератором мирного процесу свідчить про згоду Заходу на геополітичний релятивізм, тобто їхню готовність до компромісів стосовно принципів і норм. Цей релятивізм не тільки не дозволяє знайти вихід із конфлікту навколо України, а й полегшує для «антиліберального інтернаціоналу» можливість своєї інтерпретації світових правил і «розчинення» кордонів між несумісними принципами – війною і миром, силою і законом, суверенітетом і підпорядкуванням. Останнє означає перехід світового порядку до відвертого хаосу.

В. В.: Куди ж рухається Росія по обраному Кремлем курсу?

Лілія Шевцова
Пора розвіяти ілюзії про силу Путіна

Про помилки Путіна, війну в Сирії, конфлікт з Туреччиною та поразку в Донбасі

Л. Ш.: У самій Росії військово-патріотична легітимація влади – через перетворення реальних викликів на імітацію зовнішніх загроз – створила тимчасову подушку безпеки для влади. Але її ресурс обмежений – і через недостатню переконливість запропонованої ідеї «ворога», і через формування в Росії товариства споживачів, які не готові жертвувати своїми способом життя в ім’я захисту від сумнівних ворогів. Ще важливіше те, що російський клас рантьє, який особисто інтегрований в західну систему споживання і в західне суспільство, не хоче жити в парадигмі воєнного часу. Важливо і те, що репресивна система, яка присмакувалась до володіння власністю, більше не готова захищати систему так, як це вона робила в совєтські часи. Все більш очевидним стає втілення в життя закону самопідриву: дії влади починають розгойдувати саму систему. Скажімо, неготовність Кремля відмовитися від грошового збору «Платон», що викликав обурення далекобійників, підриває традиційну електоральну базу Путіна. Ліквідація всіх легітимних каналів виявлення інтересів суспільства веде до того, що вулиця стане єдиним інструментом тиску на владу. Особлива іронія полягає в тому, які сили сьогодні працюють на послаблення системи самодержавства, а які – на підтримку її дихання і життя. Так, силові структури з їх корупційною складовою і з їхнім прагненням до монополізації все більш обмежених ресурсів починають працювати проти стійкості системи. У той же час ми бачимо, що основною силою, яка сьогодні забезпечує виживання самодержавства є системні ліберали в уряді, які забезпечують макроекономічну і фінансову стабільність держави, таким чином підтримуючи систему на плаву. Більше того, сам факт присутності у владі лібералів, які працюють на підтримку самодержавства, суттєво обмежує і можливість виникнення в суспільстві ліберальної альтернативи персоналістської влади. 2015 р. не спричинив і не міг спричинити рішучих поворотів і виходу з прострації, тільки посилилось враження безвихідності ситуації. Але позитив цього року хоча б у тому, що він загострив усвідомлення викликів і потребу нових відповідей.

http://www.golos-ameriki.ru/content/vv-shevtsova-15/3093494.html