www.ji-magazine.lviv.ua

Професор політології Лілія Шевцова про стан російського режиму, імітації перемог і московського Нерона

Володар їде на свою «коронацію» по принишклому, пустому, зловісно мовчазному місту. Ця пам’ятна для багатьох картина трирічної давності – день інавгурації Владіміра Путіна, на думку професора політології, учасника зовнішньополітичної дослідницької програми інституту Брукінгса Лілії Шевцової, – символ взаємин російської влади і суспільства.

При цьому, якщо у суспільства, з усіма його проблемами і одурманенням пропагандою, є шанс вийти з нинішнього стану оновленим, то путінський авторитаризм переживає агонію, яка, втім, може бути довгою, говорить Шевцова в інтерв’ю Радіо Свобода.

- Нещодавно в статті, що вийшла в Journal of Democracy, ви так описали політичний устрій сучасної Росії: «Система персональної влади – антитеза правової держави». При цьому ви відзначаєте, що ця система демонструє дивовижні здібності до виживання. У чому секрет цих здібностей? Що дозволяє цій владі зберігати внутрішню стабільність?

- Тут є парадокс. Це новаторська технологія виживання системи, причому сама система – дряхлий пацієнт на шляху до кладовища. І ось вся ця технологія, вся винахідливість Кремля спрямована на те, щоб шлях до кладовища подовжити. Мова йде про систему, яка втратила свій драйв, своє дихання, яка не може себе модернізувати. А зараз у неї проблеми зі стабільністю, із збереженням статус-кво.

Инакше навіщо було Владіміру Путіну раптом здійснювати цей кульбіт і йти з досить комфортного періоду, пов’язаного з особистою інтеграцією російської політичної еліти на Захід? Тоді можна було з Бушем їсти омарів на ранчо, бути членом «Великої вісімки», не заслуговуючи цього, можна було насолоджуватися всіма перевагами впровадження в західне суспільство без дотримання правил цього суспільства в Росії.

Кульбіт Путіна говорить про те, що настав дуже небезпечний і складний для режиму момент, коли влада усвідомлює, що система, можливо, увійшла в стадію агонії. Вона зрозуміла це раніше, ніж цей факт почало усвідомлювати суспільство. По дорозі на кладовище важко відчувати себе комфортно. Але якщо говорити про винахідливість, то можна перерахувати масу прикладів продовження життя таких систем.

Зараз це зміна парадигми: ще років 5-7 тому російське самодержавство виживало за рахунок партнерства із Заходом, а от зараз – різкий поворот, і тепер самодержавство намагається вижити за рахунок відторгнення від Заходу, стримування Заходу, за рахунок пошуку ворога і перетворення країни на оточену фортецю. Але зараз все, що не робить влада і Кремль, намагаючись продовжити собі життя, по суті, починає підривати основи самої системи – почав діяти закон непередбачених наслідків.

- Ви вжили термін «самодержавство», який має цілком конкретне історичне значення і відноситься до епохи ста і більше років тому. Чи можна в зв’язку з цим говорити про якусь традицію російської влади? Тобто, наскільки я знаю, в сучасній політології такий термін, десь в кінці 90-х він з’явився: «російську владу» тлумачать як прагнення до максимальної централізації, контролю над ресурсами. Це жорсткий авторитаризм, який, незважаючи на всі зміни режимів, ніби весь час відроджується. Ви вважаєте, що дійсно є щось в російській політичній системі, що безперервно відтворюється, незалежно від прапорів, ідеологій і конкретних особистостей на вершині влади?

- По суті, ви вже відповіли на своє запитання, і до цієї відповіді я можу лише приєднатися. Та, судячи з усього, в основі такої системи лежить персоналістська влада. Одна риса, яка відтворюється, – це система, заснована на силі, а не на праві. Ви можете заперечити, що були деспотії і в инших країнах: чим китайська система не деспотія, вона ж теж ґрунтується на силі?

- Так, або система, що існує в низці близькосхідних країн – Саудівській Аравії та инших.

- Так, але все ж ближче до нас за розмірами і амбіціями Китай. Російське самодержавство вже точно за способом здійснення влади, за амбіціями, за порядком денним, за тим, як цю владу сприймає сам правлячий клас, відрізняється від китайського авторитаризму – причому в гіршу сторону. У китайської системи є певне майбутнє хоча б тому, що китайці мають тривалу, тисячолітню історію меритократії («влади найбільш заслужених»), тобто виховання професійного прошарку чиновників, які служать державі, ґрунтуючись на здатності давати експертні оцінки, а не тільки на сліпій лояльності.

Крім того, все ж конфуціанство навчило китайських лідерів, за рідкісним винятком, думати також не тільки про владу, а й про моральну відповідальність перед народом. У китайських лідерів завжди були певні моральні табу і обмеження, чого зовсім немає у російських.

- Навіть у Мао?!

- Були певні обмеження не тільки у Мао, але й раніше, у деяких імператорів. Традиція китайського правління в якихось аспектах ґрунтується на конфуціанстві. Але в Китаї є і щось инше – збережено горизонтальні зв’язки всередині суспільства, які не дозволяють цьому суспільству перетворитися на пісок, на який перетворилося російське суспільство. Але це инша тема. Повернімося до нашої, російської системи. Що робить її унікальною?

Не тільки традиція самовладдя і централізації, не тільки сакралізація влади, а й дві якості, які продовжували життя цієї системи довгий час, а зараз, навпаки, підточують її існування. Це мілітаризм і експансіонізм. По суті, все життя Московії / Росії після нещасного монгольсько-ординського повороту в XIII столітті почало відтворювати азіатські характеристики – ментальність, організацію влади, спілкування влади з суспільством. З цього моменту, власне, наша історія є чергуванням циклів мілітаризації та демілітаризації.

Були, звичайно, військові цивілізації у минулому – згадаємо хоч Спарту, хоч імперію інків. І в Европі були держави, які ґрунтувалися на войовничості і мілітаризмі, захищаючи і розширюючи власні кордони. Але Европа увійшла в новий час, намагаючись знайти правові регулятори, почавши перехід до влади закону. А Росія так і залишилася по суті воєнізованою структурою, яка намагається вижити, повернувшись до мілітаризму.

Проблема і нещастя в тому, що сьогодні російське самодержавство підійшло до точки, коли воно не може відтворити себе через холодну війну, а тільки через реальну мілітаризацію зовнішньої політики і внутрішнього життя. При цьому немає ресурсів, і суспільство насправді не хоче, та й еліта не хоче! Якщо Тимченко хоче літати на власному літаку, у Ротенберга власність в Італії, у Шувалова квартира в Лондоні, як він говорить, і вся ця еліта, що виживає за рахунок сировинної ренти, відчуває себе комфортно на Заході. Ну яка тут серйозна мілітаризація?! Тому ми опинилися в такій історичній паузі, коли все – імітація.

У тому числі імітація мілітаризму, імітація сили, коли Росія веде війну в Україні, не визнаючи цього факту («гібридна війна»), не визнаючи жертв серед власних військовослужбовців. Російська влада зараз намагається імітувати все, і всередині країни, і зовні, де імітує силову відповідь на зовнішні виклики. Це і свідчить про те, що почалася стадія агонії. Инша справа, який період цієї агонії ми переживаємо зараз.

- Якщо говорити про війну і мілітаризацію, то для чого це спочатку знадобилося? Протестна хвиля кінця 2011-го – початку 2012 року, пішла на спад. Уже в 2013 році бурхливих протестів не було. І раптом в кінці 2013-го – на початку 2014 року у зв’язку з Евромайданом Путін анексовує Крим і влазить в український конфлікт. Це якийсь нервовий зрив? Це якийсь «чорний лебідь», користуючись термінологією відомої теорії, прилетів? Навіщо знадобилося входження в цей різкий цикл мілітаризації, коли ситуація не була настільки безвихідною для правлячого угруповання?

- Мені здається, ми маємо справу з двома факторами. Перший – це психологія лідера, те, як він відчуває владу, її можливості, межі. А другий – це логіка самодержавства. Я думаю, що умонастрій Путіна, який бачить свою владу продовженою до свого власного біологічного кінця, очевидно, зіграло роль у подіях 2014 року. Згадаймо ту картинку, коли самотній Путін на своєму лімузині їде по абсолютно безлюдній Москві в Кремль на інавгурацію.

Очевидно, це викликало певні почуття у нього самого – страх, відчай. Він повернувся в Кремль після шоку Болотної і Сахарова, шоку, до якого влада була абсолютно не готова. І очевидно, він прийняв у якийсь момент рішення, що не можна залишати кватирку напіввідкритою, потрібно закрити її, щоб не було инших причин і стимулів для народу вийти навіть у такій кількості на вулиці. Я думаю, що це був шок. Але, з иншого боку, зіграла свою роль і логіка влади, яка починає видихатися, втрачає перспективу, не знає, як відповідати на виклики і тільки продовжує імітувати відповіді на ці виклики.

І ця логіка почала штовхати Путіна вже давно до повороту в протилежну від Заходу сторону, до конфронтаційного стилю. 2004 рік – це «помаранчева революція» в Україні. Знову Україна! Потім 2007 рік – це Мюнхенська конференція, де раптом він виступив у ролі нового Хрущова з черевиком на подіумі ООН, попередив Европу і Америку – ви наш ворог! Ви не друзі нам! І ось після цього починається поступове перетворення Росії на оточену фортецю.

Адже ще до Евромайдану, до 2014 року Москва ввела оновлену концепцію зовнішньої політики, де основним положенням було таке: Захід себе вичерпав, отже, настав наш час. Уже 2004 р. був продиктований цією подвійною логікою – з одного боку, логікою емоцій, а з иншого – логікою розвитку самодержавства, що втрачає свій темп і життєздатність.

- Але якщо продовжувати цю логіку, то будь-якому мілітаристському режиму потрібні перемоги. Якщо дивитися з цього погляду на українську кризу, яка дуже далека від завершення, то нічого иншого не залишається, окрім песимістичного висновку, що слід чекати нових загострень. Це так, по-вашому?

- Я думаю, що зараз система б’ється над одним питанням: як збалансувати власні дії, спрямовані на відкидання західних цінностей, на посилення репресивності в ім’я збереження влади на невизначену перспективу, з одного боку, і подолання тих перешкод, які в результаті всіх цих дій з’явилися, – з иншого.

Тому що очевидно: для Путіна було несподіваним, по-перше, єдність, проявлена Заходом стосовно санкцій, по-друге, той факт, що Европу з її режимом санкцій очолила Німеччина, що звикла до цього ковтати все від Москви. Німеччина, скажемо прямо, донедавна була найпотужнішим міжнародним партнером російської системи в реалізації інтересів цієї системи на Заході. Саме не суспільства, а системи. Для Путіна, очевидно, був несподіваним і такий фактор, як падіння ціни на нафту і, коротше кажучи, скукоження російської економіки.

Тому він сьогодні змушений думати, як зберегти колишню конфронтаційність, оскільки втратити обличчя не можна, і одночасно прийти до якоїсь формули примирення, яка б задовольняла Захід. Мовляв, давайте забудемо про те, що трапилося, давайте укладемо перемир’я і повернемося до якогось статус-кво. Тому я думаю, що майбутнє, безсумнівно, принесе нам нові гойдалки.

Росія не піде з України, принаймні, не відмовиться від спроб дестабілізувати Україну. Росія, в особі її лідера, буде прагнути до нових перемог або імітації перемог. Тут дуже багато означає слово «імітація». А з иншого боку, безсумнівно, путінський режим намагатиметься налагодити діалог і компроміс із Заходом в ім’я власних меркантильних інтересів.

- Ви згадали про те, що суспільство перетворюється або перетворилося вже «на пісок», втративши горизонтальні зв’язки, і скріплене однієї лише авторитарною державною владою. Виходить, що якщо цієї влади не буде, то альтернатива – тільки розпад громадський і державний? Чи все-таки можливе відродження деяких громадських сил і зв’язків, які запропонували б у майбутньому альтернативу тій «російській владі», про яку ми говорили?

- Власне, атомізація суспільства відбулась ще в совєтський час. І тим лідером, який знищив громадянське суспільство, традиційні цінності, горизонтальні зв’язки, був Йосип Віссаріонович Сталін. Після цього суспільство довго перебувало в атомізованому стані. Але прийшла перебудова, Горбачов відкрив двері, і за кілька років розпочався дивовижний рух у суспільстві.

Почали виникати різні горизонтальні зв’язки, нові незалежні організації. Суспільство ожило і почало відроджуватися вперше за багато-багато років. Але потім прийшов инший період. І зараз ми бачимо, як по суспільству пройшовся каток, і воно виглядає як пустеля Сахара.

Скажімо, американський історик Річард Пайпс постійно дудить в одну дуду – мовляв, Росія безперервно відтворює запит на авторитарну владу або на тоталітаризм, це нібито в рамках нашого генетичного коду, наших внутрішніх, скажемо так, особливостей, така система правління: суспільство в стані повного мовчання та лояльності до влади, у згоді жити у відповідності з правом сили. Але насправді це не так.

І ми вже показали, що це не так, і не тільки тому, що були Болотна і Сахарова. Виходила меншість. Але цей факт означає, що меншість існує. А для того, щоб змінити хід історії, часом досить півмільйона людей, а у нас набагато більше! У нас десь відсотків 20 вже вважають, що народ готовий для того, щоб вийти і протестувати. Так, инша справа, що в нинішньому становищі, при повній герметизації, деморалізації суспільства дуже важко формувати цю альтернативу держави, заснованої на силі.

Тим не менш, є один чинник, який дозволяє прискорити процес. І цей чинник – російська влада з її агресивністю, цинізмом, жлобством, пороком, з повним ігноруванням будь-яких інтересів, крім своїх власних. Відтворюється точна ситуація агонії инших режимів. Ну чим вам не Нерон наших дів у Москві?! Ця влада робить все для того, щоб зберегти живу вібрацію в суспільстві. Єдине побоювання – те, що хвиля протесту може піднятися до того, як структурна альтернатива державі, заснованій на праві сили, зможе сформуватися.