www.ji-magazine.lviv.ua

Лілія Шевцова

Союз Росії з Китаєм несе набагато більшу загрозу Кремлю, ніж Заходу.

Погляд на світову шахівницю сьогодні кого завгодно поставить в безвихідь. Ще вчора Росія загравала з Европою; сьогодні Кремль намагається переконати весь світ (і себе, здається, теж) у своїй любові до Пекіну. Зверніть увагу, минулого тижня Росія приймала подвійний саміт БРІКС і Шанхайської організації співробітництва – явний сигнал «повороту Москви на Схід», а також її спроби створити цивілізаційну модель, альтернативну західній. Ті ж експерти (як в Росії, так і на Заході), які раніше називали Росію частиною «Великої Европи», тепер з не меншим ентузіазмом співають про приналежність Росії до «Великої Азії».

Хочу зазначити: так, держави дійсно змінюють політичний курс і укладають нові союзи, виходячи зі своїх інтересів. Тим не менш, Кремль і його пропагандистська машина доводять, що поворот Росії до Азії – щось більше, а саме, зміна російської цивілізаційної ідентичності на «евразійську». На практиці це означає стирання европейських культурних особливостей зі свідомості росіян і повернення суспільства до його премодернового стану.

Всі аргументи на підтримку повороту Росії на Схід і її танців з Китаєм здаються мені або наївними, або омисно брехливими. Неможливо позбутися відчуття, що це чергова гра в імітацію, в якій обидва танцюристи прекрасно розуміють, чим займаються насправді. Але чи знають учасники нової «Осі вигоди» (чиєї вигоди, цікаво?), куди їх заведе це танго?

Нове партнерство вже відзначене бурхливою діяльністю: підписанням десятків договорів; перебільшеною дружелюбністю між Сі Цзіньпіном і Путіним під час сімдесятої річниці закінчення Другої світової (західні лідери в Москву не поїхали); спільними військовими навчаннями в східній частині Середземного моря; обіцянкою об’єднати Евразійський союз з Новим Шовковим шляхом Китаю і навіть приголомшуючою $ 400-мільярдною газовою угодою. Здавалося б, це підтверджує факт створення нового великого союзу, здатного змінити світовий порядок. Але зовнішність буває оманливою.

Перший аргумент на користь нового союзу – обопільне прагнення стримувати Сполучені Штати – звучить непереконливо. Так, нелюбов до Америки і в Китаю, і в Росії всім відома. Але навіщо об’єднуватися проти США саме зараз, коли американці окопуються, коли вони обтяжені горою невирішених конфліктів, коли американський президент не дуже цікавиться зовнішньою політикою, не кажучи вже про більш масштабні геополітичні амбіції?

Крім того, навряд чи Пекін хоче зіпсувати відносини з Америкою і позбутися доступу до її ринків, який приносить Китаю відчутну вигоду. Якщо ж китайці готові приєднатися до Кремля в його хрестовому поході проти Америки, навіщо їм підписувати довгострокові угоди про військову кооперацію з США? У будь-якому випадку, нам потрібно пам’ятати одне: антиамериканська поза може бути зручним прикриттям для дій, цілі яких можуть бути різними і не мають жодного відношення до Америки.

Я залишу питання, навіщо Пекін вирішив вплутатися в цю гру, експертам по Китаю. Поки створюється враження, що Китай просто дозволяє Кремлю до себе «залицятися». Мене набагато більше цікавить инше питання: навіщо Москві, активному партнеру, потрібне це танго? Всі політичні, історичні та психологічні міркування мають застерігати Росію від цього дивного, неприродного партнерства, яке з легкістю може перетворитися на петлю, яку затягнуть навколо шиї Москви. У списку плюсів і мінусів цього союзу недоліків в рази більше.

По-перше, Китай досі пам’ятає старі геополітичні образи, яких завдала йому Росія. Навіщо Китаю купувати товари з Приамур’я (Зовнішньої Маньчжурії), області, яку віддали Росії в ХІХ столітті в результаті низки принизливих договорів, нав’язаних Китаю Росією? Ви дійсно вірите, що китайці настільки всепрощаючі? Генрі Кіссінджер думав инакше: «Китайські лідери не забули низки «нерівних договорів», які укладали протягом століть для того, щоб їх далекосхідні провінції перейшли у власність Росії».

Також велике значення має той факт, що Росія і Китай перебувають на різних етапах розвитку. РФ переживає занепад, і у її режиму, схоже, почалася агонія, яка загрожує країні подальшим сповзанням в хаос. Китай же, навпаки, як і раніше розквітає (навіть незважаючи на те, що коливання на китайському фондовому ринку останні кілька тижнів виявили низку потенційно серйозних вразливих місць в системі). Така асиметрія робить відносини Китаю і РФ вкрай нестійкими, спонукаючи сильнішого партнера використовувати слабшого в своїх корисливих інтересах.

Але якщо недавній фінансовий збій – ознака того, що Китай незабаром очікує економічний спад, спільне падіння двох авторитарних гігантів може привести їх до жахливої ​​боротьби за виживання один з одним. Додамо до цього той факт, що авторитарні держави не мають ні здатності, ні бажання бути ввічливими або терпимими в питаннях моралі. То чому ж Пекін має проявляти альтруїзм стосовно держави, яка без найменших докорів сумління може шантажувати своїх слабших сусідів?

Як продемонстрували анексія Криму і війна, яку розв’язала Росія проти України, Москва обрала шлях зневаги міжнародного законодавства і боротьбу за право мати сфери впливу. Проекти Китаю щодо повернення собі територій в Південно-Китайському морі і вторгнення в територіальні води В’єтнаму показують, що Пекін і Москва вчаться по тому самому підручнику. Хіба не логічно очікувати, що ревізіоністські прагнення Китаю не оминуть стороною і російський Далекий Схід?