www.ji-magazine.lviv.ua

Лілія Шевцова – російський політолог, доктор історичних наук,
старший науковий співробітник Brookings Institution

Путін, скинувши світову шахівницю, розбудив Захід, але на шляху через долину сліз Україні доведеться покладатися насамперед на власну стійкість

Колективний Захід так і не зміг змусити Кремль відмовитися від підриву української держави. Лідери США і ЕС не надали Україні оборонної зброї і зі скрипом відкривають гаманці для фінансової допомоги.

Українці мають усі підстави ставити питання про те, наскільки ліберальні демократії готові підтримувати рух країни в Европу. З иншого боку, якби не позиція Заходу, Харків і Одеса могли опинитися на окупованих територіях. Мабуть, остаточний висновок ми зможемо сформулювати лише в майбутньому, оскільки зараз історія лише розгортається.

Захід не зміг ні передбачити, ні своєчасно відреагувати на поворот Кремля до «оточеної фортеці» і військового патріотизму. І причина не тільки в передчасному висновку західних політиків про кінець СССР, а й у кризі нинішньої моделі ліберальної демократії. Додайте до цього параліч Евросоюзу і вихід Америки з Европи. У цьому контексті зрозумілі шок і розгубленість західних лідерів, які опинилися перед загрозою руйнування світового порядку, до якого вони звикли.

Парадокс в тому, що саме Путін, скинувши світову шахівницю, розбудив Захід. Звичайно, якби західні столиці отямилися, то, можливо, не було б і російської агресії в Донбасі. А отже, російська система самодержавства не перейшла б межу, за якою їй зупинитися вже дуже важко.

І все ж Захід почав відходити від шоку, формуючи нову доктрину стримування РФ, засновану на зміцненні европейського східного флангу і прагненні до військової деескалації в Україні. Перший вектор знаходить відображення у підвищенні обороноздатності прифронтових держав Східної Европи і Балтії через відновлення життєздатності НАТО і повернення відчутної американської присутності в Европі. Другий – у спробах дипломатичного тиску та застосування санкцій з метою змусити Москву зупинитися (але не повернутися до status quo ante).

При цьому Україна продовжує перебувати в сірій зоні невизначеності. У західних столицях, небайдужих до долі Києва, є надія, що в міру стабілізації ситуації в країні та здійснення реальних реформ Україна втягуватиметься в европейську орбіту. Але правда і в тому, що без підтримки країна далі перебуватиме у сфері ризиків і загроз.

Києву обіцяли солідарність країни-члени НАТО; але поки вони не вирішили, яким може бути наповнення цієї солідарності. А мінський пакет, по суті, означає легітимацію російського впливу не тільки на ситуацію в Донбасі, а й на конституційний формат української держави.

Звичайно, західна доктрина стримування змусила Кремль переглядати тактику і намагатися знайти менш болючі засоби для військово-патріотичної мобілізації. Крім того, в ході конфлікту сталося неймовірне: Німеччина вийшла зі своєї недавньої ролі економічного і політичного партнера Москви, ставши европейським гегемоном, компенсуючи слабкість ЕС. Наслідки цього прориву поки складно усвідомити, але вони призведуть до нового балансу сил. І тільки цей факт вже є ударом по міжнародному порядку Кремля, де були впевнені, що Берлін проковтне всі московські «ініціативи».

Але без реального повернення Америки до Европи важко сподіватися, що Берлін, якому американці «віддали на аутсорсинг» український конфлікт, буде готовий на нові проривні кроки. Українцям потрібно врахувати і втому політичного Заходу від кризи, і відсутність у західних столицях розуміння, що робити далі, і їхні побоювання долучитися до відкритої силової війни з Москвою.

Виникає враження, що европейські лідери, відчуваючи безвихідь, схильні прислухатися до кремлівських пропозицій щодо виходу з війни. Це означає: проведення місцевих виборів в Донбасі і надання «особливого статусу» сепаратистським анклавам в рамках української державності. Мабуть, Захід схиляється до того, щоб заморозити або підморожувати ситуацію за будь-яку ціну. Але от питання: а чи піддається цей конфлікт замороженню?

Що може змусити Захід перейти до активнішої і масштабнішої участі у зміцненні української державності? Два фактори: нова відкрита агресія Москви, яку не можна завуалювати в діях сепаратистів, і (або) переконлива політика української влади щодо реформування країни. Саме реформи та їх підтримка з боку населення дозволили балтійським державам стати частиною Европи. Не виключено, що в останньому випадку шлях через долину сліз може виявитися коротшим і не таким болючим.

Захід почав зосереджуватися. Цей процес триває, але займе він роки. А тому Україні доведеться покладатися насамперед на власну стійкість.