www.ji-magazine.lviv.ua

Джон Р. Шиндлер

Так зараз ми відчуваємо певну паузу у війні Росії проти України, яку рік тому розпочав Кремль та Владімір Путін, прийшов час оцінити, яким чином Київ може краще справитись з цією війною. Я вже багато разів пояснював, що зусилля українців захистити свою територію і суверенітет від російської агресії були безуспішними не через брак мужності з їхнього боку. Я неодноразово радив Україні наслідувати дії Хорватії, яка в 1991 році втратила третину своєї території віддавши їх сербським заколотникам, щоб потім швидко повернути майже всю втрачену територію з допомогою швидких, рішучих військових операцій у 1995 році. Не може бути кращого шаблону для стратегічного успіху в боротьбі з сильнішим противником що передбачає розумну ціну, яку потрібно при цьому заплатити - втрачені життя та майно, аніж модель дій Загреба початку 1990-х.

Недоброзичливці президента Петра Порошенка зустріли цю думку скигленням, бо, мовляв: 1. ця війна є набагато складнішою, і 2. а Росія не є Сербією. Останнє є вірним, але також варто відзначити, що населення України теж у десять разів більше ніж населення Хорватії, і Україна значно більша по території. Київ має достатньо ресурсів, щоб вести оборонну війну, просто, здається, що не хоче. Видається, що національної сили та честі не вистачає для такої самопосвяти. Окрім того, якщо Порошенко не готовий до складної роботи з порятунку своєї країни від кремлівської агресії, він повинен негайно повернутися до кондитерського бізнесу і звільнити місце для лідера, який насправді готовий до боротьби.

Сьогодні наслідування дій Хорватії вимагає декількох конкретних заходів, до яких потрібно негайно звернутися. Нинішнє затишшя в російсько-українській війні є тимчасовим. Оскільки люди часто запитують про конкретику, то я її вам даю. Ось те, що Україна повинна робити, якщо не хоче віддати ще більше території росіянам, і в кінцевому підсумку повернути території, які вже віддала Путіну:

Мисліть стратегічно: це означає, дивитись на карту і усвідомлювати, що Україна є дуже великою країною за європейськими стандартами. Київ, безумовно, може ставити на час, оскільки довготривала війна не на користь Росії. Це означає припинення безглуздих військових кроків, таких як "останні барикади" в місцях, які не мають стратегічного значення – у Донецькому аеропорті та у Дебальцевому, – де Київ пожертвував вмотивованими захисниками без будь-якої на те причини, якщо не враховуати позиції Порошенка, який навряд чи розуміється у стратегії війни. Будь-які російські спроби перетворити фантазії на предмет Новоросії на реальність повинні бути присічені на місці – на практиці це означає перетворення Маріуполя на Вуковар-на-Азові – і це досяжна стратегічна мета для збройних сил України, попри те, що вони знаходять в скрутному становищі. Якщо росіян можна зупинити в Маріуполі, їх можна буде зупинити в будь-якому іншому місці. Якщо ні, Україна буде втрачена. Потрібно діяти згідно з планом. Загреб багато виграв в 1995 році, бо вів довгу гру, як у дипломатичному, так і у військовому сенсі. Зрештою, Кремль виснажить своїх протеже на Східній Україні: тому, коли це станеться, потрібно бути готовими до широкого наступу.

Потрібно серйозно відноситись до розвідки: на даний момент Київ не може нічого зробити таємно. Московські шпигуни ще в епоху Януковича глибоко вкоренились в усіх українських структурах, коли українське СБУ по суті було допоміжним відділенням ФСБ Росії – і вони знали все, або майже все. Оперативні служби безпеки західного типу навряд чи були. Існує велика необхідність організації потужної контррозвідки. Це завдання здається складним і вимагає терпіння та дисципліни, проте його можна і потрібно виконати. У 1991 році сама лише Югославія мала майже 1800 агентів військової розвідки у Хорватії – беручи до уваги цивільну службу безпеки Белграда справжнє число сербських шпигунів можна легко подвоїти – зрештою Загреб виграв всі важливі шпигунські війни віднісшись до контррозвідки всерйоз. Є й інші нагальні потреби розвідки, особливо в області радіоелектронної війни, де домінування Москви на полі бою є майже тотальним, це обходиться Україні багатьма життями військових, – власне в цьому західна допомога може суттєво зрівняти сили. Але немає сенсу в наданні Києву секретних ​​технік, які можуть легко перейти росіянам. Україна не може виграти війну доти, поки не виграє у росіян змагання в шпіонажі, а час марнується.

Жорстка боротьба з корупцією: військовики, які є на фронті, вже роздратовані тим, що їхні політичні лідери в Києві, включаючи корумпованих генералів збройних сил, живуть як у Бога за пазухою, а вони самі віддають свої життя у заздалегідь провальних операціях. В довгостроковій перспективі для України це рецепт політичної катастрофи. Ситуація настільки трагічна, що західні благодійні організації свідомо передають допомогу для військових в обхід Генерального штабу і офіційних інстанцій, котрі її розкрадають по дорозі на фронт. Загалом проблема корупції в Україні приголомшлива, але системне розкрадання в оборонному секторі потрібно присікти, якщо Україна не хоче більше втрачати життя людей і територію на користь ненаситної Росії. Незгладимим попередженням для інших буде покарання корумпованих генералів та політиканів в пекінському стилі. Викорінення глибинної корупції з військової сфери мало би благотворний вплив на всю країну. Для початку поширення попередження, що корумповані чиновники, які допомагають Москві, повинні розглядатися як зрадники – є необхідністю.

Кількість має значення: Українська армія занадто мала, щоб захистити країну від російської агресії, а тим більше повернути втрачену територію. За більш ніж два десятиліття з моменту розпаду Совєтського Союзу, українська армія перетворилась в мутне болото злодійства та військові групи невеликої боєздатності. Цю втрату самих основ боєздатності було чітко видно в останні місяці під час подій на Донбасі. Крім того, бойові сили України є не достатніми для захисту країни. Запізнілі спроби підняти чисельність активних військових сил до 250 тис. військовослужбовців, котрі були затверджені у Києві, є як надмірно запізнілими так і неадекватними. Мобілізація до війська менше одного відсотку країни, коли Україна перебуває у стані війни, відверто кажучи є смішною, і вказує на те, що Порошенко хоче програти війну. У другій половині 1991 року Хорватія мобілізувала майже 200 тисяч військовослужбовців з населення не більше ніж чотири мільйони. Те, що Україна насилу досягнула аналогічної кількості військових по відношенню до населення, яке в десять разів більше ніж у Хорватії, говорить про те, що відбувається щось не так як мало б відбуватися.

Проте якість також дуже істотна: Україна, безумовно, потребує більшої кількості військ, щоб запобігти подальшій російській агресії, але вони повинні бути кращими. Деякі з добровольчих батальйонів воюючи проти росіян показали вражаючі бойові якості, набагато кращі ніж у більшості регулярних армійських підрозділів - під правильним керівництвом вони можуть стати основою нової, покращеної армії України. Тут Хорватська модель знову буде в нагоді. В основному хорвати починали з нічого - з роззброєних територіальних оборонних структур старої Югославії Загреб вибудував ефективну трирівневу армію. Першим рівнем були сім механізованих гвардійських бригад, що складались з професійних військових і були оснащені найсучаснішим озброєнням, яким тільки володіла Хорватія. Вони були вістрям списа в операції ШТОРМ, найбільших європейських військових дій з 1945 року. На другому рівні були місцеві організації самооборони, без військового досвіду, які були призначені для зачисток, та боїв малої інтенсивності. Основна частина армії складалася з піхотних бригад, такої собі суміші призовників і резервістів, призначених для оборони і виконання локальних наступальних операцій. Усе разом – це трирівнева система відновлення незалежності і суверенітету Хорватії, забезпечення ефективного використання обмежених ресурсів сучасної зброї Загреба. Єдине, що зупиняє Україну зробити щось подібне – це відсутність волі та уяви.

Підсумовуючи, російсько-українську війну Київ може виграти, якщо буде наближатися до перемоги з розумом. Минулий рік був для України роком поразок, іноді невиправданих. Владімір Путін вирішив вести війну проти великого сусіда Росії, другої за величиною країни в Європі – тепер це конфлікт у якому Росія не може перемогти без масивної інвазії та мобілізації, які будуть політично та економічно токсичні для середньостатистичного росіянина. Тому ініціатива перейшла до Києва, якщо він матиме силу і честь нею скористатися. Для цього буде потрібне стратегічне мислення, підвищення рівня контррозвідки, а також створення боєздатних військових структур. Все це може бути зроблено, проте кожен день, коли Київ не змінює курс – є ще одним свідченням того, що уряд Порошенка насправді не хоче перемогти у цій війні.

John R. Schindler  How Ukraine Can Win, Kyiv Post

8 березня 2015