www.ji-magazine.lviv.ua

Алєксандр Шмєльов, директор інтернет-проектів
Московської школи громадянської освіти

Головна тема російськомовного суспільно-політичного дискурсу протягом останніх двох років – події в Україні. Тому не дивно, що протести проти підвищення тарифів на електроенергію в Вірменії відразу ж почали порівнювати з київським Майданом. Хто з натхненням – як черговий етап спільної боротьби проти колективного Кремля, хто з ненавистю, згадуючи «помаранчеві технології», Держдеп і прапори Евросоюзу.

Вірменія не Україна

Оскільки таке порівняння для сучасного російського офіціозу звучить однозначно компрометуюче, вже наступного дня пішли змістовні спростування. Співчуваючи Вірменії, блогери, політологи та аноніми переконливо пояснювали: хвилювання в Єревані мають принципово иншу природу, всі аналогії з Києвом можна розцінювати як провокації.

Основна аргументація всіх цих спростувань – «геополітична». Мовляв, протести в Єревані не мають аспекту «громадянського вибору» і ніяк не спрямовані на зміну відносин з Росією, тому головне зараз – не сприйняти їх через призму Майдану і не зіпсувати відносини з протестуючими.

Загалом з цією аргументацією можна лише погодитися. Звичайно, антиросійський характер українського Майдану спочатку теж був не надто великий, основним джерелом негативу для його учасників була місцева влада. Однак формальним приводом для початку київських протестів став все ж вибір між ЕС і МС, та й ідея «громадянського вибору» там весь час залишалася однією з головних. А в Єревані цього зараз дійсно немає або майже немає. (Хоча завдяки особливо «вмілим» діям російського телебачення та офіційних осіб може і з’явитися.)

Проте типологічно протести у Вірменії, безумовно, відносяться до тієї ж групи, що Майдан-2014, Мінськ-2010, Москва 2011-2012 років. А в ширшому сенсі туди входять і «арабська весна», і Туреччина-2013, і Таїланд-2014, та Боснія-2014, і Македонія-2015, і безліч инших протестних виступів останніх років.

Без лідерів, без ідеологій, з будь-якої основи

Влітку 2013 року на обкладинці журналу The Economist були відзначені чотири періоди революцій: 1848 – Европа, 1968 – Европа і США, 1989 – Східна Европа, 2013 – ВСЮДИ. За останні сім років, починаючи з кризи 2008 року, масові громадянські протести пройшли майже в 80 державах. І, незважаючи на те що це були дуже різні країни, а в кожному випадку були свої причини виходу на площу, легко можна виявити кілька характерних особливостей, які об’єднують ці протести між собою і відрізняють їх від того, до чого всі звикли.

По-перше, сучасним протестам не потрібні лідери та організатори. Політики, партії, профспілки більше не виводять людей на вулицю і не можуть контролювати тих, хто вже вийшов. Завдяки інтернету та соціальним мережам у людей тепер набагато більше можливостей для горизонтальної координації, тому вертикаль сприймають вони в штики навіть через дрібниці. Характерний приклад: в Єревані відмовилися формувати контактну групу для переговорів з президентом. Така пропозиція надійшла (президент Саргсян готовий був зустрітися з трьома-чотирма делегатами), і її обговорювали, однак у результаті протестуючі воліли висунути односторонні вимоги. Агора нового часу не потребує представництва, її сила – у відсутності лідерів, яких влада так легко може залякати, обдурити, купити, ізолювати.

По-друге, протестувати виходять не прихильники якоїсь однієї ідеології: групи правих сусідять з групами лівих, а основна маса людей і зовсім аполітична. Учасники протестів можуть висувати якісь конкретні вимоги (як правило, гранично конкретні: скасувати рішення про забудову такого-то парку або про закриття таких-то фабрик, підписати угоду про асоціацію з ЕС, знизити тарифи на електроенергію). Однак на глибинному рівні ними зазвичай рухає глобальне невдоволення владою, яку вони сприймають як відсталу й несучасну. Деякі політологи, наприклад Френсіс Фукуяма, кажуть, що в світі зараз відбувається «революція глобального середнього класу», инші вважають, що це певне спрощення, однак у більшості випадків сучасні протестуючі дійсно представляють собою більш освічену і просунуту частину суспільства.

По-третє, причиною для масових громадянських протестів у наш час може стати все, що завгодно. Будь-яка подія, на яку в иншому випадку ніхто б і уваги не звернув. Найбільш показовий у цьому плані приклад Тунісу. За 23 роки правління бен Алі добробут тунісців зріс більш ніж у десять разів, а восени 2009-го його переобрали на наступний президентський термін, віддавши понад 90% голосів. Ніхто з політологів і прогнозувати не міг, що там може що-небудь статися, проте вже через рік, восени 2010-го, самоспалення торговця овочами та фруктами в маленькому провінційному місті Сади-Бузід спровокувало хвилювання, яке буквально за місяць переросло в загальнонаціональну революцію. Закриття кількох фабрик в провінційному місті Тузла (Боснія), відмова від підписання угоди про асоціацію з ЕС в Україні, намір стамбульської влади вирубати дерева в парку Гезі (Туреччина), підвищення вартості проїзду в громадському транспорті на 10% (Бразилія) – до десятих років XXI століття влада має всюди бути готовою до того, що будь-яка її дія чи рішення може викликати натовпи людей на вулицю. І запобігти цьому практично неможливо.

Новий 1968-й

При цьому у вірменських протестів і українських є і ще кілька спільних рис, що походять зі спільного минулого та виділяють їх із загальної групи «протестів нового покоління».

Справа в тому, що, незважаючи на 24 роки окремої історії та непрості відносини між постсовєтськими державами, громадянське суспільство стикається там приблизно з одними і тими ж проблемами. Слаборозвинені демократичні інститути, надвисокий рівень корупції, неправові закони, відсутність незалежної судової системи, божевільне соціальне розшарування, ставлення до політичної опозиції як до «ворогів», нетолерантність до меншин, тортури в поліції і місцях позбавлення волі – все це (нехай і в різних ступенях) можна зустріти в будь-якій з колишніх совєтських республік. При цьому в кожній з них за останні чверть століття, в умовах відносної свободи і включеності в глобальний світ, з’явилася достатня кількість городян, які незгодні з таким станом речей, але не мають можливості змінити його політичними методами.

Через двадцять з хвостиком років після кінця Другої світової війни на вулиці вийшло нове покоління европейців, яке вже не влаштовував післявоєнний рівень громадянських прав і свобод. Судячи з усього, постсовєтський світ зараз стоїть на порозі свого «1968 року», і все, що відбувається в Молдавії, Білорусії, на Україні, у Вірменії, Росії і т.д. можна сприймати як хвилю «вторинних антикомуністичних революцій», спробу поставити владу під контроль суспільства.

При цьому інтернет дозволяє протестувальникам з Мінська, Києва, Москви, Єревана та ин. постійно контактувати між собою, обмінюватися досвідом, переживати один за одного. Благо мовних бар’єрів між ними немає: основною мовою міжнаціонального спілкування на постсовєтському просторі залишається російська, і всі нею володіють доволі добре. Відповідно, якщо і можна говорити про «російську весну» в суспільно-політичному сенсі, то лише в цьому контексті – як про серію масових протестів проти посткомуністичних авторитарних гібридних систем. Тоді й аналогія з «арабською весною» звучатиме логічно.

Ніхто не знає, чим закінчаться події в Єревані. У Тунісі, Єгипті, Лівії, Україні вуличні протести переросли в революцію, в Таїланді і Білорусії їх жорстко придушили, в Боснії привели до відставки уряду, в Туреччині та Росії спустили на гальмах і спровокували подальшу реакцію, в Сирії дійшли до багаторічної громадянської війни. Більш-менш можна говорити про те, що існує взаємозв’язок між спробами розігнати протести і подальшим збільшенням їх чисельності, однак і це трапляється не скрізь.

Тим не менш, якщо говорити в глобальних історичних термінах, майже очевидно: майбутнє кожної з постсовєтських республік за тими, хто зараз протестує на вулицях. Поколіннєва і освітня перевага на їхньому боці, в той час як нинішній стан влади сприймається як тимчасовий і перехідний навіть самою владою. Рано чи пізно і Лукашенко, і Назарбаєв, і Путін, і Саргсян, і Алієв, і Карімов підуть в історію разом зі створеними ними системами. Питання тільки в термінах і в жертвах.