www.ji-magazine.lviv.ua

Олександр Смолянський, для "Хвилі"

Про російську пропаганду ще напишуть багато томів монографій. Але поки справа дійде до того, що путінська епоха стане історією і «добре препарованим трупом», слід зробити побіжний аналіз її суті і дати кожному пам’ятку-ключ до її розуміння.

Перше, що варто зрозуміти це те, що російська інформаційна політика є частиною і віддзеркаленням загальної стратегії російської держави, що розробляє перш за все, розвідувальне товариство РФ – Служба Зовнішньої Розвідки (СЗР), Головне розвідувальне управління Генерального Штабу РФ (ГРУ ГШ РФ) і Федеральна Служба Безпеки (ФСБ).

І озвучується це насамперед через телебачення як найбільш впливовий ЗМІ – панами на кшталт Дмітрія Кісєльова та иншими. Це «біла пропаганда», тобто офіційне джерело.

Інтернет-формат є другорядним за важливістю та охопленням майданчиком інформаційної війни, але саме Інтернет є головною платформою конкретних спецслужб для ведення інформаційно-психологічних операцій. Це ті, хто першими оцінили, що саме в Інтернеті найбільше любителів конспірології, які є кращими і найменш критичними споживачами найбільш фантастичних мислевірусів, поширюваних в рамках так званої «сірої пропаганди». «Сірою пропагандою» називають загалом анонімну інформацію, тобто таку, джерело якої встановити неможливо.

І, нарешті, «чорна пропаганда» – це та, яку приписують протилежній стороні. Тобто, це фейки і підкидні листи з ворожих канцелярій, які за легендою добули, наприклад, хакери.

Головні особливості інформаційної політики цього етапу путінського часу полягають у такому.

Не розгойдуйте човна, бо нашого щура нудить

Червоною ниткою через всю державну пропаганду путінського часу проходить його особиста фобія перед революціями. І, як наслідок, постійно навіювана думка про неприпустимість будь-яких революцій. Це відбивається навіть на бідному Сєргею Лаврову, який регулярно намагається засунути в міжнародне право заборону на революції і перевороти.

Головною причиною цього є особиста травма Владіміра Владіміровича, якому революції двічі ламали життя. Причому, перший раз – незворотно. Вперше човен його особистого комфорту і по-совєтськи гламурної служби перевернуло повалення Берлінської стіни.

Система символів, що стоїть за російськими пропагандистськими операціями

Георгій Почепцов

Вдруге – серпень 1991 року, який привів до заборони КДБ і КПРС. Для Путіна це було часом не дуже довгого дауншифтингу. Він не застрелився, не спився, не став маргіналом, і досить швидко вліз у команду покійного Собчака дерибанити бюджет Санкт-Петербурга і розводити першу демократичну корупцію.

Владімір Владімірович так і не навчився ставитися до революцій стратегічно і по-філософськи розуміти, що після революції відбувається відкат, де можна відігравати назад, або навіть під час революції досягати своїх цілей на спинах чужих радикалів.

Цими підходами володіють инші товариші, які формують власне стратегію, яку Путін стверджує і реалізує.

Але на особистому рівні і досвіді Путін усвідомлює, що під час революції човен може перевернутися і до реваншу можна не дожити, ставши жертвою самосуду, або швидкого трибуналу.

Звідси така гранично нервова реакція і на грузинську Революцію Троянд, і на Помаранчевий Майдан в 2005 р. Наступну хвилю паніки викликала «Арабська весна» в Тунісі, Лівії, та Єгипті. Коли справа дійшла до Сирії, Путін вирішив діяти і всіма силами заблокувати повалення Асада.

Головною лінією тоді була на вигляд абсурдна теза: «Вчора Лівія, сьогодні Сирія, а завтра – Росія». Насправді теза є не такою вже й абсурдною, якщо згадати Болотну площу кінця 2011 року, яка дуже і дуже віддалено попахувала загрозою втратити владу Путіним.

Тоді Путіну вдалося і Башара Асада зберегти, і себе коханого, і повернутися у владу вчетверте. Про реакцію Кремля на другий київський Майдан вже немає необхідності нагадувати.

Скунс екстремізму

Росія традиційно є «експортером нестабільності». Цей підхід є стратегією стримування Заходу насамперед на периметрі територій, які Кремль вважає сферою своїх життєвих інтересів. І тут справа зовсім не в Путіні. Цю стратегію традиційно опрацьовують і реалізують російські спецслужби.

Слід нагадати, що територіальні розриви Молдови та Грузії і виникнення невизнаних республік сталися не при ГКБісті Путіні, а при демократі Єльцині. А відрив Нагірного Карабаху від Азербайджану взагалі почався при Горбачові. Це, втім, не заважало США мати справи з цими згаданими «ампутантами», але серйозно ускладнило останнім інтеграцію в ЕС і НАТО.

Зовнішня політика Росії як масштабний імперський і антиглобалістський PR-проект

Алєксандр Ситін

Але це найм’якші випадки. У Кремлі чудово знають, що Захід цікавить у світі насамперед економічне проникнення. І якщо в якомусь регіоні, а бажано в цілій країні виникає нестабільність, яку сама місцева влада не може придушити, то Захід взагалі втрачає до цього регіону всякий інтерес.

Достатньо згадати долю Сомалі. З недавнього – Лівію. Захід підтримав повалення Каддафі, але, коли новий уряд зайнявся виключно дерибаном нафтодоларів замість будівництва державних інститутів, Захід згорнув свою присутність і навіть закрив посольства через розгул екстремізму.

Лавров і Путін можуть скільки завгодно лити крокодилячі сльози над долею Лівії і Каддафі, але об’єктивно ситуація там грає на руку «Роснєфті» і особливо Газпрому.

Але це теж придумав не Путін. Достатньо згадати, що ще до Путіна в Чечні виявилося достатньо відрізати голови групі західних інженерів, щоб повністю зняти з порядку денного підтримку Заходом Аслана Масхадова. Традиційно такими жорсткими провокаціями в Росії займається ГРУ. Так що Путін прийшов на готове зі старими заготовками.

Така ж стратегія застосовується і в Сирії. Хоча створення ІДІЛ – це справа рук чисто спецслужб Башара Асада. Росія всього лише використовує свій статус постійного члена РБ ООН для блокування будь-яких дій проти Асада, посилаючись на необхідність боротьби армії Асада з екстремістами. Ця стратегія успішно працювала 4 роки і продовжує працювати. І лише завдяки їй Башар Асад і залишається досі при владі.

Слово Кісєльова поперед батька в пекло

Так само очевидно, що подібну стратегію Кремль намагається застосувати і в Україні. Це було видно з перших же днів Майдану і характеру його подачі на російських телеканалах. Спочатку фаворитами Кісєльова були радикали з «Правого Сектора».

Проте ще за 2 місяці до Майдану-2, а потім і дебюту Яроша, під час промацування інформаційного ґрунту під захоплення Криму російська пропаганда приміряла тему небезпеки від ісламських екстремістів.

Російська преса активно розганяла інсинуації про уявну загрозу терактів від кримських татар, які начебто масово їздили воювати у Сирію. Але за 2 роки, жодного такого терориста не виявив весь окупаційний контингент ФСБ в Криму. Зате відразу несподівано знайшлися 8000 жителів російського Північного Кавказу, які виїхали воювати в ІДІЛ.

Вже згаданий маргінальний Інтернет-сегмент російського інформаційного простору, який безпосередньо контролюють спецслужби РФ, останні 2-3 місяці розвернув свій ІДІЛ-вентилятор убік України. Звичайно, звинувачення «в наявності ІДІЛ в Україні або поставок Україною зброї для ІДІЛ, в тому числі ПЗРК, для боротьби з російськими літаками» зараз виглядають абсурдними.

Але є одне «але». Російська пропаганда не завжди бреше. Вона просто випереджає події на кілька місяців. Вже з досвіду відстеження цих посилів можна вивести маркер, що коли російська пропаганда сьогодні розповідає байку, то в надрах спецслужб РФ цю сатанинську «заготовочку» уже зараз перетворюють на бувальщину.