www.ji-magazine.lviv.ua

Марія Снєґовая,
кандидат наук Колумбійського університету в галузі політології для «Washington Post»

Вважайте Росію звичайною нафтовидобувною країною, а не екстраординарною наддержавою.

Думки вчених про мотивацію Кремля в українському конфлікті розділилися. Може, Росія – це жадібна держава, якій ідеологічно важливо – розширювати територію? А може, це занепадаюча небезпечна супердержава, що захищається від НАТО? Вчені-реалісти (наприклад, можна ознайомитися з недавніми матеріалами Джона Міршеймера і Стівена Уолта) стверджують, що нинішній російсько-український конфлікт спровокований розширенням НАТО в сторону Грузії і України, які були частиною стратегічних зон впливу Росії. Инші схильні звинувачувати в конфлікті Росію. Ця різниця думок в дечому методологічна: після публікації матеріалу Міршеймера, Foreign Affairs опитали вчених стосовно того, «хто винен у конфлікті?» І виявили, що фахівці у сфері міжнародних відносин переважно згадували НАТО, а регіональні фахівці, як правило, звинувачували Росію.

Поряд з численними аргументами реалістичної позиції, викладеними Олександром Мотилем в його останньому матеріалі в блозі «Мавпяча клітка» (Monkey Cage), немає пояснення часу початку агресії Росії проти України. З того часу, як НАТО розширився в Балтійському регіоні в 2004 році, сухопутний кордон Росії з країнами НАТО був вдвічі (навіть більше) довшим за її сухопутний кордон з Грузією. Але, тим не менше, Росія до 2008 року ніяк не реагувала. Більше того, у відповідь на матеріал Міршеймера, Майкл Макфол, колишній посол США в Росії, зазначає, що під час численних зустрічей, які відбулися між президентом Обамою, президентом Росії Владіміром Путіним і прем’єр-міністром Дмітрієм Медведєвим за п’ять років, питання про розширення НАТО не піднімалося. Крім того, протягом більшої частини правління Путіна Росія брала участь у різних спільних проектах з НАТО (у тому числі у спільних військових навчаннях та миротворчих операціях) здавалося б абсолютно нехтуючи екзистенційними загрозами, що виходять від Альянсу.

Крім того, існує серйозніша проблема з підходами, які розглядають «Росію» або «Кремль», або «Путіна» як щось монолітне і незмінне протягом тривалого часу. Вона полягає в тому, що ні Росія, ні Путін не були такими протягом 15-ти років його правління. Якби Росія була послідовним об’єднанням, то і Совєтський Союз ніколи б не розвалився. Непослідовність в поведінці Кремля, навколо якої б’ються теорії реалістів, легко зрозуміти, якщо згадати, що Росія не «небезпечна наддержава», а перш за все, нафтовидобувна країна. Досвід показує, що нафтовидобувні країни починають вести себе агресивно стосовно своїх сусідів, коли ціни на нафту стрімко ростуть. Політолог Каллен Хендрікс дослідив 153 випадки за останні 50 років. Його дослідження показує, що високі ціни на нафту послідовно впливають на поведінку країн-експортерів нафти, роблячи їх більш агресивними стосовно найближчих сусідів. При цьому вони не впливають на поведінку країн, які не експортують нафту. В середньому, якщо ціна на нафту наближається до рівня $ 77 за барель при курсі долара станом на 2008 рік, нафтовидобувні країни стають на 30% агресивнішими за країни, що не експортують нафту.

Джефф Колган з Браунівського університету проаналізував воєнізовані міждержавні конфлікти в 170 країнах в період з 1945 по 2001 рік і виявив, що країни, в яких доходи від експорту нафти складають більше 10% ВВП, потрапляють в число найбільш жорстоких держав світу. Такі нафтовидобувні країни в середньому продемонстрували сильну схильність до воєнізованих міждержавних конфліктів. В епоху після Другої світової війни вони на 50% частіше брали участь у воєнізованих конфліктах, ніж країни, що не добувають нафту. Серед прикладів – Ево Моралес в Болівії і Уго Чавес у Венесуелі, який вислав американських послів, мобілізація Венесуели для війни проти Колумбії, підтримка ХАМАСу Іраном в боротьбі проти Ізраїлю під час стрибка цін на нафту в 2008 році. Крім того, можна назвати вторгнення Іраку в Іран в 1980 році і неодноразові вторгнення Лівії в Чад. Ці події теж відбувалися під час підвищення цін на нафту в 1970-х і 1980-х роках. Механізм простий: високі доходи, отримані від продажу нафти, знижують рівень контролю над лідером, знижується його відповідальність за політичні рішення, і збільшуючи ризики політичного авантюризму. Крім того, нафтові доходи збільшують військовий потенціал держави, надаючи більші і потужніші пули фондування військових витрат.

З цього погляду Росія не стільки небезпечна наддержава, скільки типова нафтовидобувна країна з недалекими горизонтами, вона стає агресивною і амбітною, коли отримує суттєві доходи від продажу нафти. Ще на початку 2000-х років, коли нафта коштувала $ 25 за барель, Путін був другом Сполучених Штатів і не заперечував проти розширення НАТО в 2004 р. Згідно з дослідженням Хендрікса, саме так нафтові держави себе і ведуть, коли ціни на нафту низькі, а саме: при цінах нижче $ 33 за барель країни-експортери нафти стають навіть більш миролюбними, ніж країни, що не експортують нафту. Ще в 2002 році, коли ціна на західносибірську нафту була приблизно $ 20, у своєму Посланні Федеральним Зборам Путін перерахував декілька кроків до европейської інтеграції та активної співпраці, спрямованих на створення єдиного економічного простору з Европейським Союзом, серед головних пріоритетів Росії. У 2014 році – з ціною на нафту близько $ 110 – Путін вторгся в Україну, щоб покарати її за спроби створити такий же єдиний економічний простір з ЕС.

У 2007 році, незабаром після того, як ціни на нафту досягли свого першого піку в $ 75 за барель (наблизилися до порога $ 77 за барель при курсі долара станом на 2008 рік, як підкреслив Хендрікс), Путін виголосив свою знамениту промову в Мюнхені, де він вперше кинув виклик гегемонії США, але все ще висловив надію на перспективи реального партнерства зі Сполученими Штатами і Европою. До 2014 року – з ціною вище $ 100 – Путін у своїй промові на «Валдаї» повністю відкинув перспективи будь-якої ефективної співпраці з США.

Коли совєтські війська вторглися в Афганістан у 1979 році, ціна на нафту перебувала на піку того періоду і дорівнювала $ 101 за барель. В останню авантюру в Грузії Росія пустилася в 2008 році якраз тоді, коли ціна на нафту досягла свого найвищого рівня з 1980 року ($ 105), а в Україні – у 2014 році, коли ціни на нафту перевищили навіть рівень 2008 року. Саме це і передбачає теорія поведінки агресивної нафтової держави. З цього погляду, позиція НАТО щодо приєднання Грузії та України справді не сильно впливає на агресивність Росії щодо цих країн. Вона виступає, хіба що, зручною причиною для реалізації зростаючих амбіцій.

І поки для зовнішніх спостерігачів Росія може здатися «старіючою, вимираючою та ослаблою великою державою», кремлівські еліти, які накопичили суттєві резерви, безумовно, себе такими не вважають. Замість цього вони багаторазово називають Росію в числі трьох основних світових наддержав поряд із США та Китаєм, і позиціонують Росію як енергетичну наддержаву, що займає друге місце в світі за постачанням озброєнь і т.д. Російські державні канали регулярно натякають, що російська армія може дійти до Европи, Берліна чи Лондона за кілька днів.

У цьому контексті варто нагадати відомий вислів Роберта Джервіса про те, що індивідуальне сприйняття осіб, які приймають рішення, і те, як вони спотворюють реальність, грає значно більшу роль, ніж прийнято вважати. Таке спотворення реальності може означати ще більше, якщо ця думка лідерів нафтових держав, незалежно від того, що НАТО хоче і думає.