www.ji-magazine.lviv.ua

Алєксандр Ситін, колишній зам. директора
Центру досліджень проблем країн близького зарубіжжя (Росія)

Криза систем забезпечення міжнародної безпеки, свідками якої ми є, пов’язана з фундаментальними змінами в системі міжнародних відносин. Ці зміни стали наслідком краху СССР і блокової системи біполярного світу, основа поділу якого проходила по лінії капіталізм-соціалізм. Зміни в міжнародних відносинах і на політичній карті Східної Европи – це лише найбільш зрозуміла причина того, що нинішня система міжнародної безпеки потребує кардинальних реформ і перебудови.

При погляді в історію міжнародних відносин видно, що в ній змінюють один одного великі періоди універсалізму і національно-державного партикуляризму. Зараз ще одна епоха панування принципів національно-державного і, певним чином культурно-релігійного суверенітету, добігає кінця. Її початок прийнято пов’язувати з Вестфальським миром 1648 р., що ознаменував собою завершення епохи імперсько-католицького універсалізму, яка охопила кілька століть середньовіччя та раннього Нового часу. Якщо брати за точку відліку «епохи суверенітетів» Вестфальський мир, то її завершальним акордом слід вважати Гельсінські угоди 1975 року, що ухвалили і закріпили остаточні принципи поділу світу після Другої світової війни і систему, встановлену Ялтинсько-Потсдамськими договорами. До краху СССР і докорінних змін політичної карти Европи і всього, як мінімум европейського, світового ладу залишалося півтора десятиліття.

Розуміння ж незворотності змін, що відбуваються в міжнародних відносинах приходить тільки зараз. Ще в лютому 2014 р. на міжнародній конференції в Берліні, присвяченій співвідношенню проектів европейської та евразійської інтеграцій, моя думка про смерть системи міжнародних відносин, встановлених після Другої світової війни, не зустріла ні розуміння, ні тим більше схвалення. Через півтора року ця теза стала загальною і заперечень вже не викликає.

Нова конфігурація міжнародних відносин вимагає і нових систем забезпечення безпеки. Міжнародні кризи останніх років чітко продемонстрували недостатню ефективність всіх сформованих сьогодні міжнародних регуляторів безпеки. Перш за все це стосується ОБСЕ, ООН і НАТО. Світова спільнота зіткнулася з двома видами викликів: це комплекс гуманітарних загроз – проблеми неконтрольованої міграції, голоду, інфекційних захворювань, розповсюдження наркотиків тощо. Инша група ризиків – прямі або потенційні збройні загрози світовій стабільності, світопорядку і міжнародному праву. Головними виступають два вогнища таких загроз – Близький і Середній Схід, мова йде перш за все про Ісламську державу і Росію. Я не є сходознавцем чи ісламознавцем, тому мою увагу привертає насамперед російський фактор. Хоча організатори конференції окреслили тему мого виступу «Від Шарлі до Донецька», я хотів би в рамках свого виступу постаратися виділити деякі пріоритети в питаннях забезпечення міжнародної безпеки.

Путін і провокація великої війни Північ-Південь

Дмитро Редько

Як ІД, так і Кремль властиві жорсткий антиамериканізм і антиглобалізм, а також релігійний фундаменталізм. У випадку ІДІЛ він виглядає більш відкритим і агресивним, в умовах Росії він виступає радше засобом внутрішньої духовної мобілізації народу в інтересах правлячого режиму, інструментом націоналістичної, антизахідної, антиглобалістичної пропаганди, спрямованої на духовне закабалення жителів території РФ. РПЦ МП потенційно несе в собі аж ніяк не меншу загрозу, ніж концепції радикального ісламізму. Мені, як людині, яка живе в Москві і спостерігає за процесами, що відбуваються в політичному, інформаційному та духовному житті Росії, це добре видно. Не випадково теракт в Парижі, зустрів схвалення православно-фундаменталістської частини російського істеблішменту на тлі повної байдужості більшості населення і стриманого протокольного співчуття від офіційної російської влади. ІДІЛ і РПЦ МП об’єднує один фундаментальний принцип – це повна зневага індивідуальної людської особистості, прагнення до її повного підпорядкування диктату «спільного» – чи то держава з її все більше віддаленими від справжніх людських інтересів цінностями і цілями, чи то релігійна організація, що ставить своєю метою становлення / відродження тоталітарного середньовічного халіфату у значно жорсткіших формах, ніж ті, якими характеризувався його історичний попередник.

Зовні Москва виглядає більш цивілізованою і договороспроможною, проте це нікого не повинно вводити в оману. Ідея відродження колишнього міжнародного впливу і «авторитету» СССР стосовно сучасної Росії, яку кремлівські політики, ідеологи та експерти бачать альтернативою США і Заходу в полюсі «багатополярного світу», є нічим иншим, як спробою відродити блокове протистояння Заходу і Сходу европейського континенту. Незважаючи на всю абсурдність цієї тези, Кремль бачить себе на чолі незахідних держав і економік, якими б назвами цей блок не прикривався – БРІКС, ШОС чи Евразійський союз... Населення, підконтрольне кремлівському режиму, не настільки фанатичне, але державна і церковна пропаганда роблять свою справу і зараз ніхто не скаже, чим стане населення РФ в перспективі найближчих кількох років. На відміну від ІДІЛ, Кремль має потужний державний, військово-промисловий і ядерним потенціал. За рахунок активної пропагандистської політики, проплачених журналістів і аналітиків у західних країнах, різних організацій «співвітчизників» він постійно зміцнює свої інформаційно-ідеологічні позиції, навчившись за останні роки користуватися арсеналом засобів т.зв. «м’якої сили» (soft power). Офіційні представники РФ входять до складу всіх міжнародних організацій, насамперед ООН та ОБСЕ, де вони наділені і активно користуються правом блокувати будь-які неугодні їм рішення, як це сталося з рішенням про створення міжнародного трибуналу по Боїнгу. Армія залежних від держави юристів готова обґрунтовувати усі найабсурдніші тези, розроблені російськими властями, від заборони і знищення імпортного продовольства до будь-якого порушення норм міжнародного права, від анексії Криму, а раніше відторгнення Абхазії і Південної Осетії від Грузії, до підтримки силами озброєних найманців самопроголошених ДНР / ЛНР і блокування розслідування судового розгляду по Боїнгу. Намагатися домовитися з Кремлем з надією, що він дотримуватиметься будь-яких домовленостей і керуватиметься нормами міжнародного права – абсолютно безперспективне заняття. Будь-які домовленості будуть діяти лише доти й настільки, наскільки вони вигідні Москві. На словах відстоюючи суверенітет окремих національних держав, Кремль бачить абсолютну цінність лише у власному суверенітеті, не поважаючи і не визнаючи такого не тільки за країнами постсовєтського простору, але навіть за країнами-членами ЕС, які, на його думку, поступившись суверенними правами, сліпо виконують волю і вказівки Вашингтона.

З урахуванням усього сказаного, думаю, що відповідь на питання, які саме виклики є реальною небезпекою для світової спільноти, здається очевидною. І тут нікого не повинно обманювати ні те, що війна в Донбасі має «гібридний» характер, ні те, що захоплення і окупація Криму сталася під прикриттям «всенародного» референдуму, ні те, що Росія бере активну участь у діяльності ООН, ОБСЕ та инших міжнародних організацій.

Ціна війни Путіна – $ 377 мільярдів. Про війну в Сирії, Україну, Крим і майбутнє Путіна

Андрєй Ілларіонов

Вето, накладене Росією в ООН на проект створення трибуналу по Боїнгу, фактично поставило її в розряд міжнародних ізгоїв. Воно знаменує собою глибоку кризу систем міжнародної безпеки і крах всієї післявоєнної системи міжнародних відносин, підриває легітимні основи цієї системи. Цивілізована міжнародна спільнота стоїть перед необхідністю вироблення нової системи і нових критеріїв безпеки – або без Росії, або проти Росії, принаймні в її теперішньому вигляді. Важливо відзначити ще одну сторону питання: спроби перш за все нормандського формату, обмежити сферу конфлікту навколо ДНР / ЛНР суто локальними рамками можуть принести плоди лише в короткочасній тактичній перспективі. Вето ж Чуркіна переводить взаємовідносини між РФ і всім цивілізованим світом в глобальну площину. Системна криза міжнародних відносин і безпеки неминуче поставить світ перед необхідністю вирішувати питання в глобальному руслі. На словах постійно апелюючи до міжнародного права і законності, виступаючи проти подвійних стандартів, Росія поставила себе поза системою міжнародно-правових відносин, заявивши, що міжнародні судові інстанції неправомочні розглядати питання про її вину. Ця заява знаходиться в одній площині з заявою про те, що міжнародно-правових норм дотримуються на території РФ лише настільки, наскільки їх вважатимуть прийнятними російські законодавці. Тим самим Москва сама позбавила будь-які свої кроки правової легітимності. Відчуваючи себе панівним станом, що живе поза правовим полем всередині країни, кремлівська «еліта» намагається нав’язати своє рудиментарно-феодальне правове мислення всій світовій спільноті.

Очевидним завданням у зв’язку з цим є реформування всієї системи міжнародної безпеки. Основні її напрямки можна звести до такого:

1. Підвищення оперативності прийняття рішень в НАТО. Після розпаду СССР Альянс зосередився на вирішенні завдань, які стосовно Росії можна позначить в діапазоні від співпраці до пасивного стримування. Подібна тактика віджила своє через ескалацію російської агресії, ядерний шантаж і повну недоговороздатність правлячого російського режиму і всієї її сучасної політичної еліти.

2. Прийняти всі можливі заходи для розширення НАТО за допомогою України, Грузії, Молдови, зважаючи, що шанси на близьке створення єдиної румунсько-молдовської держави сьогодні виглядають ілюзорними, у більш віддаленій історичній перспективі – Білорусі, Азербайджану та Вірменії. Слід розуміти, що регіональні конфлікти на постсовєтському просторі не можна вирішити лише зусиллями їх безпосередніх учасників. Так, Молдова ніколи самостійно не зможе вирішити проблему Придністров’я і добитися ліквідації присутності російських військ в центрі Південного Сходу Европи. Грузія не зможе повернути свій суверенітет над Абхазією і Півд. Осетією, а конфлікт навколо ДНР / ЛНР і відновлення суверенітету України над територіями південного сходу без рішучого міжнародного втручання на стороні офіційного Києва затягнеться на невизначений термін. Очевидно, що Росія втратила свою легітимність і авторитет настільки, що вже не зможе виконувати роль гаранта безпеки постсовєтського простору в його европейській та кавказькій частинах. На черзі втрата її позицій в Центральній Азії.

3. В зв’язку з цим доцільно прискорити процес утворення регіональних блоків оборони та безпеки у Східній та Північній Европі. Некоректно, коли регіональні проблеми вирішують фактично при мінімальній участі країн, розташованих в регіоні, а Центр прийняття рішень концентрується виключно в Берліні, Парижі, Брюсселі або навіть у Кремлі, якщо мова йде про переговори з Москвою. Країни, яким безпосередньо загрожує Росія, повинні теж брати участь у цьому процесі. Також недоцільно і несправедливо ділити потенційних жертв російської прямої чи гібридної агресії на тих, хто захищений «парасолькою» НАТО і тих, хто з тих чи инших причин не є членом Альянсу. У складі таких одного або кількох регіональних блоків бачаться Фінляндія, Швеція, Норвегія, Данія, Польща, країни Балтії, Україна, Румунія, Молдова, Білорусь, Грузія. Роль цих країн у забезпеченні регіональної, , отже, глобальної безпеки має зрости. Недостатньо рішуча, спрямована на компроміс з Кремлем тактика т.зв. «Нормандського формату» показала, що питання безпеки потрібно вирішувати у Варшаві, Вільнюсі, Таллінні, Ризі, Гельсінкі або Стокгольмі швидше і ефективніше, ніж у Брюсселі, Парижі чи навіть Берліні, де зміна правлячої в Парламенті коаліції може привести до змови та компромісу з Кремлем без врахування інтересів держав, яким загрожує Кремль.

4. Озброєна військово-морська присутність на постійній основі флотів цивілізованих союзних держав, включаючи Румунію і Туреччину, Німеччину і Швецію в Чорному та Балтійському морях з метою виключення будь-яких провокації з боку ВМФ РФ. Це остудило б найгарячіші голови в АП і Раді Безпеки РФ.

5. У статутні документи СБ ООН і ОБСЕ внести зміни, які б дозволили б виключити можливість блокування їхніх рішень Росією.

6. Незважаючи на величезні економічні втрати, яких зазнає Росія через політику санкцій, в російському суспільстві переважає швидше почуття безнадійності, ніж готовності до активного протесту. Люди стурбовані проблемами повсякденного виживання індивідуально або дрібними групами. Прогнозувати якісь виступи, в результаті яких країна вступить в нову реальність, вкрай складно. Як в примітивному анекдоті, ймовірність такого виступу 50/50 – або він буде, або ні. Думаю, Заходу слід виходити з того, що російське суспільство не здатне, на відміну від українського, домогтися зміни влади і політичної парадигми розвитку в бік цивілізації та інтеграції у світове співтовариство, як не здатне було зробити це суспільство Югославії, Іраку та Лівії. Рано чи пізно, за більшу чи меншу ціну, Заходу доведеться усвідомити проблему Росії як проблему власного виживання і безпеки, і вирішувати її як таку. У цьому рішенні лежить ключ до подолання кризи европейської стратегії безпеки.