www.ji-magazine.lviv.ua

Алєксандр Ситін, колишній зам. директора
Центру досліджень проблем країн близького зарубіжжя (Росія)

Зовнішня політика Росії виступає як масштабний одночасно імперський і антиглобалістський PR-проект. Він сам створює собі альтернативну реальність, в якій комфортно почувається і розвивається всередині неї.

Всі зусилля спрямовані на те, щоб затягнути у цю пропагандистську реальність максимальну кількість людей або хоча б змусити їх повірити в його основні постулати. Ця «реальність» дуже мало має спільного з дійсністю, в якій черпає тільки пунктирний і ретельно відібраний подієвий ряд. Існує лише те, що відображено в інформаційному просторі. Все, що замовчано і не показано – просто не існує.

Основний постулат і фундамент російської політики (вона ж PR-проект) – збереження і подальша ескалація імперської складової. Росія вже не бореться за статус геополітичного центру багатополярного світу – вона такою є за фактом! І це звучить не з вуст журналістів, яким за фахом годиться складати і озвучувати всяку ахінею, а у виступі міністра закордонних справ на урядовій годині в парламенті. Хтось може собі уявити, щоб глава Foreign Office виступав у Парламенті так, ніби Британія і нині є центром величезної імперії в кордонах епохи англо-бурської війни? Звідси виникає низка супутніх висновків – про те, що існує потужна антиіділівська коаліція на чолі з Росією. Про те, що західна громадськість, насамперед европейська, всупереч позиції своїх урядів підтримує проведення бойових операцій російських ВПС в Сирії. Тут доречно згадати «всенародну мрію західних трудящих про життя при соціалізмі і їхню підтримку першої в світі соціалістичної держави». З цією ж метою В. Путін недавно здійснив візит в Казахстан і продемонстрував «успіхи» евразійської інтеграції, до якої нібито прагнуть, як максимум приєднатися, а як мінімум прийняти участь в її проектах, Китай і навіть Ізраїль. У рамках цього PR-проекту весь світ, затамувавши подих, із захопленням і надією дивиться в бік Кремля, від нього одного чекаючи звільнення від загрози тероризму та вирішення проблеми біженців. Все це відбувається на тлі «падіння авторитету США, не здатних проявити нічого, крім слабкості» і поки що наступних у фарватері їхньої політики західноевропейських урядів. Загалом «Ми перемогли і ворог (ІДІЛ) втікає!» Згідно з  телевізійним опитуваннями, обивателі, що гуляють по Арбату, беззастережно підтримують участь їхньої країни в сирійській війні і радіють «успіхам» російських ВПС.

Де зупиниться Росія?

Васілій Жарков

Насправді тактична кон’юнктура на Близькому Сході склалася дуже сприятливо для Кремля, який не забув нею скористатися. У Москві загальнопоширена думка, що ІДІЛ – дітище США. Якщо виходити з принципу qui prodest? і згадати, що від 5 до 7 тис. громадян РФ воюють в лавах ІДІЛ, ця теза виглядає дуже сумнівною.

Перше, на що роблять ставку – це зростання ціни на нафту, набуття та укріплення своїх позицій в регіоні, їх використання для реанімації проекту Південний потік. Сирія на чолі з маріонетковим Башаром Асадом здається Кремлю ключем до всього регіону, тобто можливістю шантажувати Туреччину, Іран, Ізраїль, фактично контролювати все Східне Середземномор’я і тиснути на Балканські країни.

По-перше, думка про візантійську спадщину приємно тішить кремлівське імперське самолюбство, а по-друге, саме балканські країни є відносно слабкою і, з погляду Москви, проросійськи налаштованою ланкою Евросоюзу, готовою у будь-який момент його покинути або сприяти його розкладанню зсередини. Адже саме ці країни стали «мостом» для хвилі біженців з Близького Сходу і Північної Африки, створивши тим самим велику загрозу для европейської безпеки. Сирійська операція має зіграти роль «маленької переможної війни», покликаної в черговий раз підняти патріотичний дух і виправдати (відвернути увагу) від тієї неминучої економічної прірви, в яку все глибше занурюється Росія.

При цьому проект «Новоросія» з бандитськими ДНР / ЛНР провалився і для досягнення внутрішньополітичних і пропагандистсько-ідеологічних цілей не годиться. Збереження режиму Б. Асада також безумовно грає роль в планах Кремля. У Асада два можливі шляхи: він може повторити долю або С. Хусейна, або В. Януковича. З вторгненням Росії у Сирію, його шанси спокійно дожити в комфортному особняку на Рубльовці безумовно зростають.

За рахунок Сирії Росія хоче не просто привернути до себе симпатії европейського, а можливо, і американського обивателя. Вона хоче повернутися в міжнародне співтовариство, уникнути ізоляції, реалізації рішень за позовом акціонерів ЮКОСа, забуття історії з Боїнгом і, головне, блокування настільки дорогоцінних для російської еліти зарубіжних банківських рахунків. Тепер уже очевидно, що Москва, зберігаючи за собою анексований Крим, хотіла б повернутися до положення status quo ante Crimea, не розуміючи всієї абсурдності і неможливості вирішення цього завдання.

Мир замороженого конфлікту

Сергій Дацюк

Нарешті, ще один важливий аспект сирійської авантюри, що вписується в рамки PR проекту. Дії російських ВПС, у тому числі авіаудари по позиціях сирійської демократичної опозиції – це демонстрація озброєнь. Мова йде як про комерційну, – Росія завжди прагнула закріпити за собою пріоритетне становище на світовому ринку озброєнь – так і політичну складові. Ця військова операція стала своєрідним меседжем Заходу про те, що країна відновила свою військову міць і глобальне значення, подолавши постсовєтський занепад, а отже на таку країну і таку силу не можна не зважати.

Головною метою Росії щодо Европи є розвалення Евросоюзу і заміна американського впливу російським. Кремль хоче мати справу не з об’єднаною Европою, в якій рішення приймає бюрократія, що засідає в Брюсселі, а з окремими, наданими самим собі суверенними державами та урядами. Когось Москва сподівається купити, когось залякати. Для Росії абсолютно чуже розуміння того, що в основі европейської політики лежать не матеріальні чи навіть політичні інтереси, а певна, добре всім відома і досить жорстка система принципів. Розуміння цього факту чуже не тільки для російської верхівки, а й для експертного співтовариства, яке робить свої висновки на застарілих принципах Realpolitik зразка середини XIX ст.

Те ж саме стосується і НАТО: звідси нескінченні міркування про те, чи будуть члени Альянсу виконувати 5-ту статтю Статуту у разі вторгнення російських військ в одну з балтійських країн. Нерозуміння основ формування міжнародно-політичної лінії ЕС, принципів, якими він керується і на яких базується, прирікає Росію на все нові помилки і провали, зокрема в очікуванні того, що припинення відкритого збройного протистояння в Донбасі та участь у боротьбі проти ІДІЛ призведе до пом’якшення або навіть скасування санкцій, фактичного визнання анексії Криму, переведення в розряд нескінченних розслідувань і переговорів історії з Боїнгом і повернення Росії у склад «концерту цивілізованих держав».

Виходячи зі своїх уявлень про Realpolitik, Москва продовжує працювати над створенням і поглибленням суперечностей між европейськими країнами і США. Якщо насправді ці протиріччя фактично відсутні, значить потрібно штучно створити їх в інформаційному просторі. Без сумніву, трансатлантична інтеграція – кошмарний сон Кремля. Як альтернативу останнім часом з вуст проросійськи налаштованих европейських експертів чути програми, спрямовані на реалізацію горезвісної «інтеграції інтеграцій» – тобто створення величезного єдиного економічного простору від Лісабона до Владивостока з включенням туди Китаю і країн Південно-Східної Азії.

Ці геополітичні утопії повністю ігнорують не тільки політичні протиріччя, а й той факт, що сам суспільний лад і господарський уклад постсовєтських держав ставить перепони їхньому економічному та інноваційно-технічному розвитку і тим більше «інтеграції на рівноправній основі» з европейськими країнами, тим більше при очевидному бажанні ізолювати таку державу як США. Не будучи фахівцем по Китаю, ризикну висловити тут гіпотезу про те, що теперішній економічний спад має риси системної кризи, пов’язаної з тим, що існуючий там суспільно-політичний лад вичерпав резерви для розвитку. Подальше економічне зростання неминуче потребує як мінімум суттєвих перетворень, а як максимум – зміни цього ладу. Проте всього цього в Кремлі не помічають і не розуміють, продовжуючи сподіватися на розкол і припинення існування ЕС, рівноправний діалог з США і відродження післявоєнної системи міжнародних відносин з її сукупністю суверенних країн.

Припинення бойових дій в Україні направлене на деактуалізацію конфлікту в міжнародних рамках. Мабуть, в Кремлі зрозуміли, що російська агресія та підтримка бандитсько-терористичних режимів ДНР / ЛНР веде до безпрецедентної національної єдності українського народу – згуртування, про яке режим В. Путіна може тільки мріяти. У російських ЗМІ вже звучать припущення, що в умовах спаду напруження, викликаного зовнішньою небезпекою, українське суспільство розколеться, в ньому загостриться внутрішня політична боротьба, обумовлена в тому числі економічними труднощами.

Саме ці чинники, на думку прокремлівських експертів, повинні ускладнити проведення необхідних для руху України по европейському шляху реформ. Самі ж ДНР / ЛНР перетворяться на вічний фактор нестабільності і напруження. Вони в будь-який момент можуть стати засобом шантажу і тиску на Київ, як через загрозу відновлення бойових дій (той же наступ на Маріуполь), так і через політичний аспект – нескінченні переговори і пошуки винних у виконанні / невиконанні мінських угод.

Ймовірно, в Москві змирилися з тим, що повністю взяти Київ під свій контроль і кардинально змінити вектор розвитку України не вдасться. Росії ж доведеться задовольнятися різноманітними диверсіями, розпалюванням внутрішніх політичних суперечок з метою, можливо, довше не допускати успішних реформ і евроінтеграції України. Своїм найближчим завданням Росія бачить впровадження ДНР / ЛНР в політичне тіло України, легалізацію через вибори цього терористичного анклаву і надання його ватажкам статусу депутатів хоча б місцевих рад. Поспішати ж з виведенням добровольців / російських військових контингентів з цих територій Москва точно не збирається.

Facebook автора