|
Максім Трудолюбов - редактор газети "Ведомости"Сценарні курси КремляПолітика зміни свідомості при незмінній реальності Протягом кількох тижнів російським медійно-політичним менеджерам вдалося переключити увагу
домашньої аудиторії з питань, пов’язаних з Україною, на тему Сирії. Дамаск і
Алеппо стають ближчими, Донецьк і Краматорськ – віддаляються. Придворні
російські «соціологи» і «політологи» за командою видають коментарі про те, що
російські громадяни вже менше стежать за подіями в сусідній країні, а якщо і
стежать, то більше люди немолоді: «Цікавість до справ у сусідній державі
частіше проявляють літні люди (82% старші за 60 років), ніж молодь (44% від 18
до 24 років)» (ВЦВГД). На екранах вітчизняних телеканалів вже не перший тиждень
домінують криза з біженцями в Европі, Близький Схід і
Сирія. Обличчя репортерів, знайомі з українських подій, знову видно у
телевізорі, тільки за їх спинами Сирія.
Російські коментатори говорять про згасання цікавості
до України не тільки в Росії, але й у світі. І це, здається, схоже на правду.
Журналіст The Moscow Times Іван Нечепуренко зауважив,
що у вересні вперше з 2013 р. тема Росія-Сирія перекрила тему Росія-Україна як
в трендах пошуковика Google,
так і серед тем, що цікавлять користувачів сайту мікроблогів
Twitter. Новинні агрегатори
на запит «Росія» видають у 6-7 разів більше статей із згадкою Сирії, ніж із
згадкою України. Діти в театрі Звичайно, цікавість світової аудиторії природно
змістилася в Европу і Сирію: перед нами справжня
трагедія Сирії і глибока болюча для европейської
політики історія. Але не можна не помітити, що російські медіаспеціалісти
саме останнім часом навчилися хвацько сідлати
західний новинний цикл і користуватися його викидами у власних цілях. З американської
сторони звучать тривожні коментарі: «Ми помітили пересування людей і
обладнання, яке може вказувати на те, що вони планують використовувати базу на
південь від Латакії як операційну авіабазу» (прес-секретар Пентагону).
Російська сторона, акуратно дозуючи офіційні напівнатяки («розглядаємо різні
варіанти»), тримає інтригу – і тим самим увагу аудиторії. І ось вже з’являється
тема можливих переговорів Росії і США про дії в Сирії. До кінця вересня, коли президент Владімір Путін виступатиме з промовою на Генеральній асамблеї
ООН в Нью-Йорку, він представлятиме Росію, яка веде складну гру на Близькому
Сході, але не Росію, яка веде неоголошену війну в Україні. Власне, МЗС і планує
тематику російської участі в ювілейній Генасамблеї зав’язати на боротьбі з
тероризмом, а зовсім не на «руском мірє», Криму і російсько-українському конфлікті. «Якісь
серйозні заходи, пов’язані з українськими подіями, я не знаю, щоб хтось зараз
планував», – заявив заступник міністра закордонних справ Геннадій Гатілов. Російська медійна машина в ході артпідготовки до
візиту в Нью-Йорк, працює над стиранням української теми зі свідомості публіки.
Її стирають, як стирали в совєтський час обличчя
розстріляних комісарів з книг, як видирали статті з енциклопедій. Вражаюче, як
те, що, здавалося б, було життєво важливо для Москви
ще два-три місяці тому, на очах розсипається і стає «минулим століттям». «Ця
історія для мене давно в минулому», – говорить Олександр Бородай в
сюрреалістичному інтерв’ю газеті Washington Post. Він каже це у відповідь на питання про збитий над
Україною Boeing.
Дивно навіть, що майстерність прийшла так пізно,
адже в Москві працюють над медіачудесами давно.
Російська політика, в принципі, є політикою управління увагою громадян за
допомогою різних медійних технологій. Людям зрозуміло пояснюють, на що саме
потрібно дивитися, коли і, головне, як. Промінь прожектора вихоплює з темряви
образи – якісь фігури, якісь історії, якусь ділянку на карті світу – і всі, як
по команді, починають розглядати події, миттєво забувши про попередню сцену.
Російські громадяни – не всі, але, на жаль, більшість – поводяться як юні
відвідувачі лялькового театру. Контрасти світла й темряви, герої і лиходії,
музика, заколисуючий голос казкаря – все це нам дуже подобається. Кати герої Власне, тому у майстрів медіаполітики
все в Росії і виходить. Називати їх майстрами можна тільки з натяжкою – все-таки
у них тотальна монополія на телевізійну аудиторію, монополія на рекламу, а ще гігантські
ресурси, які їм просто так видає держава. Крім того, за минулі три роки
кремлівські політменеджери добре освоїли соціальні
медіа і давно вже не є там реагуючою стороною. Тотальне панування розбещує. Ця
машина не може бути абсолютно ефективною, але вона доволі ефективна для тих,
хто «сам обманюватися радий», яких в Росії дуже багато. Природа згоди між суспільством і менеджментом в
Росії полягає в готовності обманювати і обманюватися. Перше без другого неможливе.
Кремль цілком відкрито визнає, що не може впливати на ключові для російського
благополуччя чинники – кон’юнктуру цін на нафту, газ, метали, інтереси західних
і східних політиків та інвесторів. Теми, пов’язані зі збільшенням інвестиційної
привабливості Росії і розвитком несировинних видів бізнесу, давно не піднімали серйозно.
Це територія смішних ботаніків, місце яких на конференціях. Головне – це
генерація потужних блокбастерів, які цікаво дивитися
і президенту, і телеглядачам. Там вони і зустрічаються постійно, сидячи, так би
мовити, пліч-о-пліч на зручних диванах біля екранів, де показують боротьбу
чесних російських дисидентів на чолі з Путіним проти злого вашингтонського
обкому на чолі з Обамою. Полями боїв для цієї боротьби стають то Грузія, то
Україна, то Сирія. Відбувається проекція совєтської
реальності на весь глобус зі спритною зміною ролей: колишні кати непомітно
перетворили самі себе на героїв опору. Мистецтво танцю Створення сценаріїв, які захоплюють публіку і
допомагають суспільству виходити з важких ситуацій, – цілком резонний підхід до
справи. Про це навіть серйозні дослідники говорять, зокрема економіст Роберт
Шиллер. Духопід’ємні історії, які здатні захопити
громадян, допомагають вивести країну з кризи. Але історії все ж мають бути
супроводом до якоїсь матеріальної політики – до інвестицій, підтримки бізнесу,
національних проектів, вдосконалення, наприклад, охорони здоров’я та освіти. Ці
історії притому не повинні змінюватися, як у калейдоскопі, инакше
вони стають несправжніми, помилковими. Оскільки великий телевізійний піар не є
в Росії частиною реальної політики розвитку, то ми маємо справу з чимось
трагічно болючим. Це не піар, який супроводжує зростання, як у Китаї минулих
десятиліть, і не історії, пов’язані з післявоєнним відновленням Европи 1950-1960-х. Ми маємо справу з піар-супроводом
деградації, спаду, неможливості виробляти щось ефективне і позитивне, втрати
місця у світі і спрямованості розвитку. Такий процес нічим, окрім як самосп’яніння, супроводити можна. П’єса про світове
дисидентство цілком, як з’ясувалося, відповідний сценарій. Він подобається і
вождю, і його виборцям – точніше, медійному вождю і його медійній аудиторії. У минулому теперішньої російської держави, яку
можна вважати єдиною політичною реальністю, що практично не переривалася з 1917
р., було чимало епізодів, коли влада не справлялася з керівництвом – через
бідність, малограмотність та ідеологічну зашореність. У них голодували і гинули
люди, вони починали проекти і заходили в тупики, вони безкінечно помилялися в
прогнозах. Але рішення завжди знаходили: вони брехали, брехали, брехали не
втомлюючись. А головне, не маючи можливості в реально закінчити нове велике будівництво,
вони завжди знаходили саботажників і ворогів. По суті, це теж медійна
технологія. Якщо не здатний впоратися з роботою, то знайди переконливу причину
невдачі. Це історія про поганого танцюриста, жертвою якого в СССР стали
мільйони людей. У цьому сенсі ми свідки цікавої трансформації режиму. Танцюрист
не хоче вчитися танцювати, зате сходив на сценарні курси і розгортає перед
публікою одну п’єсу за иншою. Це краще, ніж вбивати.
Тільки я не вірю, що про ворогів він взагалі забув – це
завжди запасний засіб. |