www.ji-magazine.lviv.ua

Маркос Тройхо,
директор BRICLab (лабораторія з вивчення країн БРІКС) в Колумбійському університеті, Нью-Йорк

Місяць тому один з іноземних гостей наймасштабнішого з часів Сталіна військового параду на Красній площі привернув до себе увагу всього світу, не меншу, ніж демонстрована там грізна зброя. Поруч з Владіміром Путіним, який керував святкуванням 70-ї річниці перемоги у Великій вітчизняній війні, був близький йому по духу лідер Китаю Сі Цзіньпін.

Президенту Путіну хотілося б, щоб присутність Сі уособлювала новий багатополярний світовий порядок, головні ролі в якому належать Москві і Пекіну. Російське стратегічне мислення, яке мало змінилося з царських часів, бачить у військовій і геополітичної потужності головний фактор, що визначає процвітання і престиж держави.

Велика двійка

Китай не має нічого проти. З погляду Пекіна, сильна і зухвала Росія – ще один головний біль для Сполучених Штатів. Поки США і ЕС зайняті розширенням антиросійських санкцій, Китай може отримати доступ до енергетичних і мінеральних ресурсів Росії та посилити свій вплив на Кремль в питаннях, що стосуються ключових проблем евразійського континенту.

І все ж, поки Пекін поблажливо вислуховує московські просторікування про «новий багатополярний світ», свою думку про те, як саме може виглядати «багатополярність», китайські політики тримають при собі. З погляду Пекіна, багатополярність – це спільне світове панування «великої двійки», США та Китаю, як ключових гравців, перший з яких переживає захід своєї величі, а другий – підйом. Хоча такі уявлення рідко проговорює вголос китайське керівництво, вони все більше дають про себе знати в поведінці та світогляді китайського уряду і ділового співтовариства.

До останнього часу найближчі плани Китаю були цілком виразними: стрімке зростання ВВП за рахунок економічної моделі, орієнтованої на експорт і накопичення запасу цінних паперів, валютних резервів і збільшення інвестицій. Виразним було й уявлення про роль, відведену китайським елітам: забезпечення соціально-економічного розвитку в розрідженій атмосфері незначних демократичних свобод та конкурентоспроможності в економіці, науці і технологічній сфері. Китай також прекрасно уявляв собі, чого він хоче «від решти світу», адаптуючись до глобальних правил гри, щоб спокійно брати участь в гонці за світову економічну першість.

З одного боку, Китай ніколи не вітав відтворення иншими країнами своєї соціально-економічної моделі. Зрештою, копіювати Китай – значить, намагатися з ним конкурувати. З иншого – Пекін виробив зручну політичну стратегію, що не дозволяє йому вступати в ситуативні військові союзи, які навіть мають мандат ООН, поки китайські політики не побачать загрози для свого геополітичного впливу.

Але цій детально розробленій стратегії досі бракувало одного важливого компонента, а саме концепції впливу Китаю «на решту світу». У Пекіна було відсутнє чітке розуміння того, як цей світ має виглядати, а отже, як він повинен «працювати». Уявлення про те, як саме має виглядати новий глобальний порядок і яка роль належить Китаю в його конструюванні, все більше визначають і зовнішню політику, і зовнішньополітичну риторику Китаю.

Якщо США коливаються між «твердою силою» (безперечна військова першість) і «м’якою» (традиційні, але вже заїжджені апеляції до ринкової економіки і представницької демократії), Китай прекрасно розуміє, яка саме роль належить йому у «великій двійці»: розвивати глобальне стратегічне партнерство за рахунок своєї економічної потужності.

Китайський «план Маршалла»

Економічні успіхи Китаю в основному забезпечені винятковими здібностями китайського суспільства і держави у вибудовуванні стратегії торгової нації: в 2013 р. Китай став найбільшим експортером і імпортером у світі. Цей успіх привів до певних диспропорцій в тому, як Китай був представлений в різних сферах світових економічних відносин. Граючи центральну роль в глобальній торгівлі, Китай не мав при цьому такої ж ваги як джерело фінансування інфраструктури, прямих іноземних інвестицій та кредитування. Але перекіс на наших очах виправляється.

Порівняння торговельних та інвестиційних потоків сьогоднішньої «великої двійки» добре ілюструє цю тезу. Річний обсяг зовнішньої торгівлі Китаю – $ 4 трлн. У США цей показник дорівнює $ 3,9 трлн. Але в загальному обсязі інвестиційних потоків розбіжності поки ще занадто великі. У 2014 р. Китай обійшов США в ролі пункту призначення прямих іноземних інвестицій: у Китай прийшло $ 128 млрд., в США – $ 86 млрд. Але як джерело прямих іноземних інвестицій США досі залишають Китай далеко позаду: в 2013 р. на США припало $ 6, 5 трлн. вихідних потоків, а на Китай тільки $ 614 млрд.

Проте тенденція до зближення обсягів інвестицій очевидна. Протягом минулих 10 років Китай помножив розмір накопичених нефінансових інвестицій на закордонних ринках на 12. Протягом того ж періоду США збільшили свої інвестиції «лише» на три чверті. Так само, як Японія в 1980-і рр., Китай сьогодні скуповує компанії і нерухоме майно по всьому світу. Компанії країни вкладають величезні кошти в енергетику і – там, де їм дозволяють, – в земельні ділянки, мінеральні ресурси і сільське господарство. Процес інвестування йде на глобальному рівні. Якщо найбільш помітними об’єктами для вкладень постають ресурси Африки, то насправді найбільшими пунктами призначення китайських інвестицій протягом минулих 10 років є США, Австралія, Канада і Бразилія.

У Китаї добре розуміють, що інвестиційна активність країни привертає до себе увагу і викликає побоювання. Місцеві ділові співтовариства бояться конкуренції і деіндустріалізації. Місцева влада болісно переживає можливу втрату суверенного контролю над природними ресурсами. Працівники вкрай напружено ставляться до жорсткого стилю управління, який нібито прийнятий в китайській діловому середовищі.

Китайські керівники задумалися про те, як пояснити світові, що ріст і поширення китайських інвестицій надають країнам, що розвиваються величезні можливості. Один із шляхів, яким тепер користуються чиновники КНР, – називати сукупність таких установ, як Банк БРІКС, Азіатський інфраструктурний інвестиційний банк, Фонд Шовкового шляху, китайським «планом Маршалла».

Китайська прагматика

В путінській Росії багатьом подобається думати, що якщо двері на Захід для країни закриті, то завдяки партнерству з Пекіном відкриється багато инших. В Африці вважають, що колосальні проблеми інфраструктури та промисловості можна подолати у співпраці з Китаєм. Якщо ми спробуємо підбити підсумки нещодавнього візиту прем’єра держради КНР Лі Кецяна до Південної Америки, то побачимо, що сьогодні Пекін переконаний в тому, що має поширювати свій вплив далеко за межі Азіатсько-Тихоокеанського регіону.

Жести доброї волі Китаю стосовно инших ринків, що розвиваються ніяк не пов’язані з так званою солідарністю Півдня з Півднем, про яку мріють деякі політики Евразії та Латинської Америки. Йдеться про реалізацію національних інтересів Китаю, які збігаються з потребами світу, що розвивається в інвестиціях.

З часів реформ Ден Сяопіна в кінці 1970-х Китай прийняв для себе стратегію «головне насамперед». Перш ніж нарощувати військову міць, Пекін довго займався вибудовуванням свого місця під сонцем, накачуючи економічні м’язи. «Геоекономіка» важливіша за геополітику. Ідея пропаганди китайських цінностей, як спосіб зміцнення свого впливу в світі ніколи не цікавила Пекін.

Сила магнітного поля Китаю забезпечує його економічна потужність. З позиції політиків Пекіна, «м’яка сила» є продовженням влади грошей.