www.ji-magazine.lviv.ua

Ігар Тишкевіч, незалежний експерт, журналіст

Збитий російський літак, події, що були після того, зараз, звичайно, в центрі уваги. У тому числі і в Україні. Величезна кількість статей, постів і так далі. Але мене вразило наскільки відносно невеликий масив текстів про те, чим це може обернутися для офіційного Києва. І це в той час, коли зміна позиції Туреччини з одного боку може в найближчій перспективі спровокувати безліч проблем в Україні.

А з иншого боку, це відкриває масштабне вікно можливостей. Спробую, силою свого убогого розуму намітити хоч кілька тем з довгого і приємного для читання списку.

Що таке Туреччина і чому корисно цікавитися сусідами

Отже, що середньостатистичний українець знає про Туреччину? Колишня Османська імперія, Велика Порта. На яку козаки здійснювали набіги. З якою періодично «дружили». І яка постійно намагалася «відкусити» шматочок території від Речі Посполитої. Шматочок, який сьогодні є частиною України. А, так, ще Роксолана, звичайна українська жінка, яка після довгих поневірянь в ролі воєнної здобичі потрапила в гарем султана. І з притаманними кожній українці наполегливістю і винахідливістю взялася захищати своє маленьке жіноче щастя. Те, що заради цього потрібно було спровокувати пару воєн і внутрішньополітичну кризу величезної імперії – це так, дрібниці життя і прикре непорозуміння.

Сьогодні для більшості Туреччина – країна з недорогими курортами, ринками, на яких закуповували товар підприємці і все. Дехто пригадує ще Вселенського Патріарха і проблему церков. І, наприклад, мляву війну з курдами. Зараз ще операція в Сирії.

Реальність трохи инша. У тому числі в питаннях, які безпосередньо стосуються України. Туреччина – один з основних лобістів інтересів кримських татар на зовнішній арені. Вона ж – великий (у перспективі найбільший) транзитер газу та нафти. І, що важливо, держава, яка має потужний вплив на країни Кавказу. У певній мірі і держави Каспію. При цьому всьому турецька влада мала і має власну думку стосовно основних ініціатив у відносинах сходу і заходу.

На цьому можна зупинитися. І більш уважно подивитися на кілька сфер, в яких Туреччина дуже і дуже цікава для України.

Транзит нафти і газу

В Українській політиці прийнято вважати свою державу ключовою у питаннях транзиту вуглеводнів по осі схід-захід. На початку 90-х, можливо, так і сильно дуже старатися для того, щоб хоча б залишатися на місці. А якщо говорити про розвиток потенціалу, то робота мусить просто кипіти.

 Тут придивимося до турецьких трубопроводів. Отже, країна сьогодні видобуває лише 2% від внутрішніх потреб нафти і газу. Все инше – імпорт. Свого часу основними джерелами були Ірак і Росія. Але на початку 2000-х уряд республіки взяв участь відразу в кількох великих проектах (або ж ініціював їх). Сьогодні Туреччина має такі працюючі нафтопроводи:

Три напрями активності Росії в Україні після турецького інциденту

Ігар Тишкевіч

1. Кіркук-Джейхан (з Іраку в Туреччину) – найстаріший трубопровід, що з’єднує Іракський Кіркук і турецький середземноморський порт Джейхан. Його здали в експлуатацію в 1970-му році. Пропускна здатність 1, 6 млн. барелів за день. Працював з перебоями. Причин безліч: від санкцій проти Іраку (за часів Хусейна) до зносу устаткування. Був пошкоджений під час боїв з курдами в 2009 і 2013 рр. Відновлений Регіональним урядом Курдистану (Ірак). Перекачування відновили в 2014-му. Реальне завантаження – 150 тис. барелів за день.

2. Баку-Тбілісі-Джейхан. Нафтопровід, запущений в 2006 році істотно змінив баланс сил на Кавказі. У тому числі завдяки йому (і газовим гілках) РФ втратила монопольне право на поставку вуглеводнів в регіон. А Азербайджан отримав можливість експорту своєї сировини в «обхід» російської труби і російських портів. Це, до речі, відбилося і на Україні. Після 2006 року Баку стало просто невигідно домовлятися з Києвом стосовно нафти і газу: заплутана логістика і відсутність гарантій на безперебійний транзит з РФ робило такі контракти вельми ризиковими. Пропускна здатність цієї системи – 1 млн. барелів за день. Трубопровід завантажений на 80%. Але навіть цього вистачає для створення серйозних проблем Росії. Не дарма під час російсько-грузинської війни війська РФ спочатку намагалися пошкодити трубопроводи, а потім дуже довго не хотіли покидати регіони, де пролягали системи труб. Та й зараз періодично роблять спроби «перенесення осетинського кордону» на 2-5 км. вглиб грузинської території: щоб «труба» виявилася на окупованій зоні.

Цей трубопровід може мати ще більший вплив на позиції РФ як експортера: проводять активні переговори стосовно прокладання гілки до каспійського узбережжя Казахстану і Туркменістану. Процес гальмує позиція Кремля, який на 100% використовує фактор неврегульованого статусу внутрішніх вод Каспію.

У 2009 році почалося спорудження нафтопроводу Самсун-Джейхан – з півночі на південь по турецькій території. Його мета – забезпечити переправу російської і казахстанської нафти в обхід проток Босфор і Дарданелли.

Газ «наше все?» Чи «наш газ все?»

Ситуація з газотранспортною системою ще цікавіша.

У 2001 році здали в експлуатацію газопровід Тебріз-Анкара, що перекачує іранський газ турецьким споживачам. Його пропускна спроможність – 14 млрд. кубометрів за рік.

А через чотири роки, в 2005 році здали в експлуатацію газопровід «Блакитний потік». З РФ через Туреччину на Балкани. Його пропускна спроможність – 16 млрд. кубометрів за рік. Відносно небагато, але вже цей ресурс дозволив Кремлю вести активні «газові війни» з Києвом.

А ще через два роки, в 2007 турки добудували газопровід Баку-Тбілісі-Ерзурум. Його маршрут в багатьох місцях збігається із закладкою труб нафтопроводу Баку-Тбілісі-Джейхан. І його прагнула розбити російська авіація в 2008 році. Оператор системи, ВР, навіть змушена була призупиняти прокачування на кілька місяців. Проте сьогодні труба працює. Пропускна здатність – 25 млрд. кубометрів на рік.

На цьому етапі Туреччина не тільки повністю закрила внутрішні потреби в природному газі, а й стала досить великим транзитером вуглеводнів.

Отже, виходить, що поки Україна пишалася своєю ГТС, а політики сперечалися «хто найбільший противник її продажу» (не РФ – будь-якій країні світу), Туреччина за 7 років з нуля створила транзитну ГТС потужністю на 55 млрд кубометрів – 1/від проектного «виходу» української системи. Різниця лише в тому, що турецькі «труби» та інфраструктура менш затратні з погляду споживання енергії і втрат.

Але найцікавіше – плани Туреччини. Про суперечки навколо «Набукко» і «Південного потоку», чули всі. За фактом сьогодні не будують ні одного, ні другого газопроводу. Але це не означає, що турки чекають рішення «сильних світу цього».

·     Почалося будівництво системи TANAP – газопроводу з Каспію (з можливою участю Казахстану і Туркменістану) в Грецію та Італію. Проектна потужність – не менше ніж 16 млрд. кубометрів на рік (на виході споживачеві).

·     Туреччина, незважаючи на бойові дії в Сирії, продовжує роботу для завершенням Арабського газопроводу – системи, що тягнеться від Червоного моря в Ліван і Сирійські порти. Необхідність завершення проекту – ще одна причина активності Туреччини біля південних своїх кордонів. Планована потужність системи «на вході» на турецьку територію 10, 3 млрд. кубометрів. Термін завершення – 2018 рік.

І, нарешті, ще два проекти.

·     Перший – відомий «Набукко». В принципі, його маршрут по турецькій території майже збігається з TANAP. Різниця лише в постачальниках (початкових точках) і мережі споживачів (кінцевих розподільних станціях). Газ з Ірану, Азербайджану, Туркменістану по території Туреччини має доходити до споживачів Балканського півострова, Австрії та Німеччини. Проектна пропускна спроможність – 31 млрд. кубометрів на рік. Проект – конкурент Південного Потоку – то заморожували, то з ініціативи Болгарії та Азербайджану знову запускали. Сьогодні консультації в активній фазі.

·     Активні (донедавна) були і консультації стосовно газопроводу «Турецький потік» – з Новоросійська в Стамбул. Гігантська труба, яку Газпром готовий був прокласти практично за свої гроші мала перекачувати більше 63 млрд. кубометрів на рік. 14 з яких Туреччина могла купувати за пільговими цінами (ціна – вартість транзиту) або частково забирати «за дякую» на власні потреби.

Після історії з літаком Туреччина має формальне право закрити для Росії Босфор і Дарданелли

Станіслав Бєлковський

Таким чином Туреччина вже сьогодні є потужними конкурентом на ринку транзиту газу. Пікіровка Анкари і Москви створює можливості для України, щоб грати на протиріччях. І, звичайно, зробити все можливе для зриву робіт по тому ж «Турецькому потоку». Тим самим на найближчі роки забезпечити завантаження своєї ГТС.

Але це близька перспектива. Турки будують швидко. І політики в Україні можуть як завгодно довго сміятися з того, що РФ «не має иншої труби» для транзиту в Европу. Але варто подумати: газ в трубах якщо є, одні його продають, а инші купують. Туреччина пропонує дешевий і не російський газ. Витісняючи тим самим Газпром. І якщо Туреччина «завалить» своїм газом споживачів, Росія залишиться ні з чим. Україна – з порожньою трубою. Тому другий напрямок, про який потрібно говорити і думати вже сьогодні – чим завантажити українську ГТС в 2025-му і як конкурувати (або співпрацювати) з Анкарою.

У кожному разі є причина для різкої активізації українсько-турецьких контактів. Перша з цілого списку.

Релігія

На тему українського православ’я писав не раз. Та й не тільки я. Багато хто пов’язує питання виникнення потужної помісної церкви з позицією Вселенського патріарха Варфоломія. Саме на константинопольський прихід покладають надії про вирішення проблеми «канонічності». З одного боку – це далеко не єдиний шлях. Але, на перший погляд, один із найпростіших. Тим більше, що за посередництва ієрархів саме Константинопольської церкви зрушився з мертвої точки процес об’єднання УПЦ КП і УАПЦ.

Дійсно, розвиток подій за таким сценарієм обіцяє глобальні зміни. Це як мінімум:

·     Суперечка про «кількісне лідерство» у православному світі йтиме вже між Румунською церквою (більше 18 тис. парафій) і Константинопольським патріархатом (з урахуванням новоприєднаних українських парафій).

·     Канонічність помісної церкви в Україні може спричинити ланцюгову реакцію «переходів» окремих парафій і цілих єпархій.

·     Таким чином РПЦ зміститися з першого (за кількістю парафій) місця у православному світі відразу після переходу УПЦ ПМ і УАПЦ в Константинопольську церкву. А в майбутньому при продовженні українського параду переходів парафій (з отриманням канонічності УПЦ він тільки посилиться) і на 3-4 місце. Що значно зменшить можливості Кремля розігрувати релігійну карту в політиці.

Найцікавіше, що на процес (особливо при порівнянні кількості парафій) може (і повинна) впливати світська влада України. Причому вже сьогодні, незалежно від діалогу з Варфоломієм. Причина проста – за кількістю віруючих УПЦ КП вже перевершує УПЦ МП. Але у православному світі рахують не «рабів божих» – рахують «печаті» – приходи. Методів впливу на процеси офіційний Київ має більш ніж достатньо.

Але повернімося до Варфоломія. Дивно, але незважаючи на можливе посилення своїх позицій, він зволікає. І тут ми впираємося в правовий режим діяльності Константинопольського Вселенського патріархату в Туреччині. З одного боку держава світська. І релігії ніби рівні в правах. З иншого – турецька влада не особливо вітає «вселенський» статус патріарха Константинополя. Донедавна місцеві закони навіть забороняли вказувати «вселенський» в офіційних документах. Є й инші обмеження. Зокрема:

·     патріархом Константинополя може бути лише громадянин Туреччини. Що, враховуючи зменшувану там кількість православних (і як наслідок кліру), звичайно веде до «смерті» патріаршої кафедри в Царгороді.

·     Вселенський патріарх має суперечливий статус. Наприклад, статус патріарха як юридичної особи (а в деяких аспектах і патріархії) не визнає турецька влада. Єпископ 2-х тисяч греків-християн в Стамбулі – так. Патріарх – ні. Ось спрощена суть проблеми.

·     Враховуючи позицію Кремля і розвиток турецько-російський відносин Анкара не поспішала зі зміною статусу патріарха Варфоломія. Для РПЦ таке двоїсте становище ієрарха однієї з 4-х перших православних церков більш ніж вигідне. І офіційна дипломатія РФ всіляко допомагала своєму відділу під назвою «церква» в лобіюванні інтересів.

І тут ми знову згадуємо про бравого турецького пілота, позицію президента Туреччини та дипломатичну пікіровку Анкари і Кремля. Отримуємо ще одну тему для опрацювання українськими дипломатами. Причому, враховуючи її важливість, міністр закордонних справ країни, по ідеї, вже як добу повинен їздити між стамбульським передмістям Фанар (резиденцією Патріарха) і Анкарою.

І, нарешті, протоки

Босфор і Дарданелли. На перший погляд, причому тут Україна. Але є одне «але»: прохід по цих протоках регулює не конвенція ООН, а Конвенція Монтре від 1936 року. Її свого часу підписав і СССР. Потім, щоправда, намагався переглянути, виставляв ультиматуми Туреччині. Нічого з цього не вийшло.

Так от, цей кумедний документ дозволяє Туреччині накладати (або скасовувати) обмеження по тоннажу для торгових суден під прапорами нечорноморських держав.

Значна частина експорту України безпосередньо залежить від роботи портів. І пропуску суден через протоки. Плани Міністерства інфраструктури щодо відкриття «хмарного порту» для перевалу вантажопотоків «річка-море» передбачають можливості прийому великотоннажного транспорту. У тому числі суден-гігантів, які українські прибережні порти просто не можуть прийняти. Сюди ж можна віднести поки ще теоретично оговорені можливості появи в України LNG терміналу. Поки що в усіх суперечливих питаннях торговельного мореплавства Туреччина знаходила підтримку в РФ. Ще б пак, Росія має свій флот і не зацікавлена в зайвій конкуренції. Україна не може оперативно побудувати потрібну кількість суден з необхідним тоннажем. Та й покупців на такі «вироби» серед українських компаній не знайдеться. Вихід – домовлятися з Туреччиною. У тому числі і з питань проходу (в українські порти як місце призначення) судів великого тоннажу. У тому числі газових і нафтоналивних танкерів. І знову, працює гасло «хапай, Петре, поки тепле» – є момент, який МЗС просто мусить використати.

До питання проток можна віднести і тему транзиту військових суден. Конвенція Монтре передбачає кілька підстав для зупинки такого судноплавства.

У випадку війни між чорноморськими державами припиняється пропуск суден під прапорами воюючих сторін.

Також Туреччина може повністю перекривати транзит для військових суден, якщо сама перебуває в стані війни. Або, якщо існує загроза початку військових дій. Повітряний бій, та ще й з однією з держав чорноморського басейну цілком можна трактувати як таку «загрозу».

Причому тут українська дипломатія? Панове, а про плани збільшення складу ЧС РФ ніхто не чув? Це чи не єдина можливість уникнути перекидання частини суден Балтійського і Північного флотів РФ (які вже в Середземному морі) в Крим. І знову необхідно їхати в Анкару і говорити з турками.

Крим

Ну і, нарешті, останнє. Питання Криму і кримських татар. Всі попередні теми були лише конфронтаційними – необхідно шукати компромісне рішення. Тут же питання в иншому – як скоординувати роботу. Причому можливостей тут безліч. Починаючи зі спільних дипломатичних заяв і до підтримки громадських ініціатив, що працюють над цією проблемою. Більше того, татарське питання можна використати як об’єднуючий фактор в обговоренні инших тем.

І знову починає крутитися в голові думка: «пора б українським дипломатам висаджуватися великим десантом-делегацією» на турецьку землю.

Все перераховане вище – лише поверхневий погляд – написав за ранок. Але, погодьтеся, якщо на поверхні «лежать» як мінімум 4 глобальні теми, то глибоке опрацювання дасть ще з десяток питань які можуть стати вигідними для обох країн програмами. І тут знову «камінчик в город МЗС»: крім вектора Схід-Захід є ще й Південь і Північ. Якось так.

http://hvylya.net/analytics/geopolitics/kak-konflikt-rossii-i-turtsii-otkryil-okno-vozmozhnostey-dlya-ukrainyi.html