www.ji-magazine.lviv.ua

Ігар Тишкевіч, незалежний експерт, журналіст

Отже, Туреччина збила російський літак. Пожвавилося обговорення. Оцінки коливаються від захоплення турками до «удару в спину». Але, як на мене, цей інцидент виходить за рамки сирійського конфлікту. Простий турецький пілот, який випустив ракету, поклав початок масштабним процесам. Вони не обіцяють нічого хорошого Російській Федерації. Але, на жаль, можуть принести головний біль і Києву. Чому? Давайте розбиратися.

Сирія, Донбас і населення Росії

Сирійська операція РФ не виникла просто так, на порожньому місці. Якби Росія дійсно прагнула допомогти Асаду, вона б це зробила 2-3 роки тому. На тому етапі втручанням такого масштабу можна було покласти край громадянській війні.

Сьогодні ситуація гірша – в конфлікт вплуталося багато гравців. Ті ж США, Туреччина, країни Перської затоки та Іран. Але Кремль вирішує «приєднатися до розкладки». Розрахунок простий: нав’язавши себе в ролі «союзника» по коаліції проти ІДІЛ можна змістити акценти в обговоренні українського питання. Зокрема:

·     Змінити тональність переговорів стосовно Донбасу. А в перспективі повісити утримання донецьких і луганських сепаратистів на шию Києву. Тим самим створити передумови для подальшого розхитування політичної ситуації в Україні. І частково вийти з-під санкцій;

·     Зняти питання Криму. Тобто перевести його в категорію «Не визнаємо формально, але працюємо по факту». Приклади були – невизнання країнами Заходу окупації Литви, Латвії та Естонії Совєтським Союзом. Не визнавали, засуджували, але з СССР працювали.

·     На тлі відходу з Донбасу, підтримати серед свого населення картинку потужної держави, наддержави, яка діє на свій розсуд і на позицію якої зважають.

З цими цілями Росія відправляє війська в Сирію. При цьому свідомо уникає такого етапу як консультації з иншими сторонами. Що так само виправдано. Консультації, якби і закінчилися успішно, суттєво обмежили б можливості проведення операцій. У тому числі підняли б питання командування і зон дії. А це вже не те, що можна показати своєму населенню. Адже «велика держава не повинна ні в кого питати дозволу».

Росія зробила великий крок до війни

Андрєй Зубов

Операція почалась як почалась: з доволі своєрідним трактуванням поняття «боротьби з тероризмом». Якщо подивитися на карти ISW (http://iswresearch.blogspot.com/), стає очевидно, що більшість ударів росіяни завдавали не по «Ісламській державі» а по инших противниках режиму Ассада. У тому числі по тих, кого підтримуються США, Туреччина і Катар.

Варто зауважити, що організація самих ударів була більш ніж провокаційна. Це порушення повітряного простору країн-сусідів, загроза атак літаків ВПС США і Туреччини (аж до наведення ракет), атаки на БЛПА і ракетні удари зі своєї території і з Середземного моря (з траєкторією польоту над кількома «сторонніми» державами).

Населенню Росії подавали правильну, добре підготовану інформацію. І, як результат, рейтинги Путіна ростуть, термін «Новоросія» практично забули, а словосполучення ДНР і ЛНР залишають перші шпальти.

Що стосується України, то значна частина авторів не без задоволення констатувала, що РФ не досягла всіх цілей в перші місяці операції. Зокрема не знято з порядку денного питання Криму і врегулювання конфлікту на Сході. Однак, з такою подачею інформації я б не погодився. Операцію в Сирії і планували як довгограючий проект. А лобістів Кремля в Европі більш ніж достатньо. І незважаючи на хамувату поведінку російських дипломатів результати таки є. Причому вельми неприємні для Києва. Наведу лише кілька фактів:

1. Дію Мінських угод продовжили на 2016 рік. Тобто Росія вже уникнула проблем із звинуваченнями у зриві мирного процесу. Звинувачення, звичайно, лунають. Причому на досить високому рівні. Але звинувачення – не результат саміту глав держав. Процес же «йде».

2. Питання Криму вже пішло з ТОП-5 обговорюваних проблем. Так, ті ж німці ніби і визнають, що Крим – український. Але говорити про це не сильно спішать. Адже йде «процес по Донбасу».

З цими твердженнями можна сперечатися. Природно, причин для такої зміни ситуації безліч. У тому числі і відносна слабкість позицій самої України. Але й роль російських лобістів недооцінювати не варто. Ось вам простий приклад: після підриву стовпів ЛЕП та знеструмлення Криму керівництво Німеччини офіційно заявило, що чекає розслідування та відновлення постачання півострова. Фактично поставило ультиматум Києву. Дивно, чи не так?! Якщо мова йде про територію України (Крим же український) – це пряме втручання у внутрішні справи. Якщо Крим російський – питання міжнародних контрактів на поставку електроенергії. І це вже вирішують на рівні міжнародного арбітражу. Але ніяк не заявами МЗС Німеччини. Тобто в цьому питанні «союзник» України виступає на боці держави, що відрубала в України частину території. Причому виступає досить різко.

І це результати лише двох місяців операції в Сирії і дипломатичних зусиль МЗС РФ. 2016 рік, таким чином нічого хорошого не обіцяє. Можна очікувати франко-німецьких пропозицій по односторонньому виконанню Мінська-2 Україною. Звичайно, з фінансуванням сепаратистських територій та допуском лідерів «повсталого люду Донбасу» у внутрішньополітичну кухню країни. Можливо, при новій ескалації конфлікту вийшли б на «новий договір» – який-небудь Мінськ-3 або Париж-1. У будь-якому разі Київ би зіткнувся з проблемою «тліючого конфлікту», внутрішньополітичної нестабільності і необхідністю фінансувати ворога. Тобто годувати тих, хто в тебе стріляє.

Перспектива не дуже приємна.

Бравий турецький вояка або погляд на проблему по-новому

Ось тут і поговоримо про події в Туреччині. Отже, російські пілоти при здійсненні атак на підтримуваних турками і США формування сирійської опозиції не дуже зважали на таку дрібницю як державні кордони.

Три сценарії «групи Путіна» для України

Сергій Клімовський

Вже 2 жовтня (через 3 дні після початку операції) Турецький МЗС заявив Кремлю: «не по тих стріляєте». Наступні 2 дні пілоти турецьких F-16 вилітали на перехоплення неопізнаних МІГів, які порушували повітряний простір країни. Причому турки фіксували наведення на них зброї. 5 жовтня вже НАТО офіційно попередило РФ про неприпустимість порушення повітряного простору Туреччини. А на наступний день турецькі та американські літаки над Сирією змушені були ретируватися з зони проведення операції – потрапили під приціл російських літаків і ЗРК. Це тривало місяць. Бойову зброю теж застосовували. Російські літаки збили кілька американських і турецьких дронів. Туреччина в боргу не лишилася – «завалила» російський БЛПА, що залетів на її територію.

На тлі такої активності заяви турецького керівництва про намір надалі збивати будь-які цілі, що вторглися в повітряний простір країни, Росія не сприймала серйозно.

А далі трапилося, те, що трапилося. Простий турецький пілот збив російський бомбардувальник, який на 2 км вторгся в повітряний простір Туреччини. Все закономірно. Одні захоплюються, инші обурюються. Але давайте поглянемо на проблему під иншим кутом – трохи відвернемося від простого трикутника Туреччина-Сирія-Росія. Ось лише кілька ну дуже цікавих фактів про Туреччину і цей інцидент:

·     Туреччина збила літак, надавши докази порушення свого повітряного простору. При цьому, якщо аналізувати дані радарів, то очевидно, що ВЕСЬ (крім ділянки турецького повітряного простору) маршрут бойового вильоту російського штурмовика пролягав над територією, яку контролює сирійська опозиція. До територій ІДІЛ як мінімум сотня кілометрів;

Найцікавіше, що Туреччина – член НАТО;

·     Фактично вперше в історії (!!!) літак НАТО відкрито, згідно з наказом атакував і збив літак Російської Федерації. Раніше країни Альянсу лише попереджали Москву про неприпустимість порушень своїх кордонів. А такі були і в країнах Балтії, і в Скандинавії. І навіть над Аляскою;

·     Вихід з Чорного моря в Середземне контролює Туреччина;

·     Спадкоємці Великої Порти мають і найпотужніший флот в регіоні. А, якщо врахувати союзників по НАТО, ВМФ всіх инших країн разом узятих в порівнянні з цими силами – не більший, ніж іграшкові човни надувному басейні.

І ще кілька фактів, які вже «ближчі» до української тематики:

·     Туреччина відкрито виступала і виступає на захист кримських татар. Фактично, з членів НАТО, це єдина держава, для якої проблема Криму більш пріоритетна, ніж проблема Донбасу. І вже тим більше важливіша, ніж «евроінтеграція» України. Туреччина ж теж ніби підписала договір про асоціацію. Але країни ЕС вже з десяток років пропонують «почекати» з повноцінним членством в Союзі. Причому серед ініціаторів таких пауз – добре відомі переговірники з українського питання Німеччина і Франція.

·     Турки беруть участь (і зацікавлені) у створенні мережі трубопроводів для  транспортування каспійських (і іранських) вуглеводнів в Европу. Тобто конкуренти Росії з її південним і північним потоками.

·     Цікаве й ставлення Росії до Туреччини. Воно мало чим відрізняється від ставлення до України – недодержава. Ну або країна, яка не має права вказувати супердержаві як вести свою політику. Цю ж тезу планомірно вбивали в голови звичайним росіянам. У Туреччині вони відпочивають, але саму країну могутньою державою вважати якось не спішать.

Враховуючи все вищесказане, мені було дуже цікаво дочекатися реакції НАТО на події. І вона була. Генсек альянсу після консультацій з керівництвом країн-членів вийшов до преси і зробив заяву. Коротку, але дуже і дуже цікаву. Її суть в двох тезах:

·     Ми солідарні з Туреччиною, як союзником НАТО, стосовно підтримки недоторканності своїх кордонів;

·     Ми закликаємо до дипломатичних заходів деескалації конфлікту. І з нетерпінням чекаємо офіційних контактів між Анкарою та Москвою.

Якщо перевести на звичайну мову, то заява звучить приблизно так: «Турки мають рацію, збивши літак і будуть праві, збиваючи далі. Атака на турків рівносильна атаці на НАТО. А тепер, Владімір Владімірович, спробуйте домовитися з Анкарою».

І ось тут ми підходимо до важкого становища Кремля після інциденту.

Акела промахнувся або Путіну знову не пощастило

Країна-член НАТО збила російський літак. НАТО підтвердило, що країна – член Альянсу (з усіма наслідками у разі «відповідної атаки»). При цьому інцидент стався над територією, яку не контролює ІДІЛ. І публікація маршруту польоту з турецьких радарів – ще одне підтвердження цього.

Це створює відразу кілька проблем для Кремля. А саме:

1.  Заяви «ми боремося з терористами» стоять під сумнівом. Є фактичний доказ (літак + дані з радарів) бойового застосування проти сил, які терористами не є. Проти такого «залізного» факту всі кадри російської пропаганди (включаючи «зняті з борту літака») м’яко кажучи не до порівняння. Це удар по зовнішньополітичному іміджу країни. Росія  знову демонструє неадекватність своєї політики.

2.  Удару завдала держава, яку Росія не вважає рівноправним партнером. Це вже удар по іміджу країни. У тому числі і на «внутрішньому» полі – якась Туреччина наважилася збивати російські літаки.

3.  Удар у відповідь по турецьких ВВС може погано закінчиться. З одного боку це відповідь від НАТО. А з иншого – протоки з Чорного в Середземне море. Закривши їх для російських військових суден, Туреччина де-факто залишає без утримання російське угруповання в Сирії. Його, звичайно, можна відновити. Але дельта на місяць-два – підписання смертного вироку величезній кількості російських «туристів».

У такій ситуації Кремлю, м’яко кажучи, нічим відповісти. Доведеться «вмитися» і обмежитись кількома заявами. І, що найнеприємніше, доведеться йти на переговори з Туреччиною. Яка буде вимагати встановлення рамок російської операції в Сирії. І РФ, на жаль, доведеться погоджуватись. Тобто, з погляду російського обивателя «Велика Росія танцюватиме під дудку якоїсь там Туреччини». Вже це неприємно для Кремля. Адже всі керівники цієї імперії, які «давали слабину» погано закінчували. А тут ще й українська активність в Криму. Яка сама по собі – сильний удар нижче пояса. Блокадою Криму (навіть без «падіння» опор ЛЕП) Україна і так притисла до стіни Путіна.

Комплекс таких фактів та й укупі з економічними проблемами всередині РФ може викликати серйозну кризу. Путіну терміново необхідно щось робити. Ось це щось, на жаль, нічого хорошого Україні не обіцяє.

Перенесення уваги на українські проблеми – варіант для Путіна

На жаль, але зараз кремлівський цар знову уважно дивиться на Україну. Свого часу Сирія виникла як спосіб відвернути увагу від української кризи. Сьогодні, після проблем там, Україна може стати способом відвернути увагу від сирійських пікіровок. На пряме вторгнення РФ ймовірно не піде – немає достатньої кількості ресурсів. Та й зовнішньополітична ситуація трохи не та.

Але, з иншого боку, враховуючи специфіку української внутрішньої і зовнішньої політики важелі впливу залишаються. Суть в тому, щоб показати Україну як ненадійного партнера, failed state і територію з сильним впливом екстремістських угруповань (оголосити їх після цього терористами – справа техніки).

Найбільш логічним, як на мене, будуть три напрямки російської «активності» в Україні:

1. Ескалація на Донбасі. Мова не йде про «переможний наступ» бравих бурятських туристів. Скоріше навпаки. Шляхом провокацій (можливо, навіть початком наступальних дій) змусити українських силовиків до масштабної відповіді. При цьому здати частину території і звинуватити Україну в зриві Мінських угод. Але не допустити здачі всіх Добмабве і Лугандона. Такий сценарій дає відразу кілька плюсів для Кремля:

·     Політичний козир – Київ порушив Мінськ-2 і «відрубав частину території»;

·     Внутрішньополітичні проблеми для України. Навіть взяття частини територій буде пов’язане з людськими втратами. Утримання нових рубежів – тим більше. Адже облаштовані опорні пункти залишилися позаду. І солдатам доведеться «вгризатися» в добре промерзлу землю. Приклад – скільки поклали ті ж росіяни, штурмуючи відносно укріплений Дебальцевський виступ. Зараз може бути навпаки. Тільки приховати втрати не вийде. А їх кількість Кремль може регулювати через своєчасну поставку підкріплень сепаратистами й організовані контрудари (на зміцнені українські частини).

·     Фінансові проблеми. З одного боку – це обов’язок Києва відновити «звільнені» території. Инакше – звинувачення в нелюдському поводженні з цивільним населенням. Тобто взимку відновлювати газо- і водопостачання, подачу електроенергії, опалення. До речі, вам не здається дивним, що саме зараз браві хлопці Гіві ріжуть на металобрухт Горлівку. Не тільки підприємства – ті ж труби. Тобто, здача такого міста і «звільнення» його ЗСУ до наступ тепла – колосальні витрати. До того ж, одному Богу відомо які сюрпризи у вигляді фугасів залишаться там. А робити все ремонтникам доведеться дуже і дуже швидко. Отже, жертви і серед мирного персоналу. А це знову проблеми у вигляді мітингів у Києві.

·     Знову ж таки, гроші. На передислокацію частин. Сьогодні українські силовики якось ледь укріпились на кордонах. Є бліндажі, закопані кабелі, облаштована інфраструктура. А тепер уявіть скільки коштує все це пересунути кілометрів на 20 (більше росіяни не дадуть). Звичайно, будуть скарги солдатів на холод, бруд, необлаштований побут. Це так само підстава для криків «зрада» у столиці.

·     Втрати ЗСУ – вони будуть в будь-якому разі (як при наступі, так і при обороні). Але при наступі більше. А якщо росіяни організують грамотну контратаку – матимемо безліч похоронок. І знову «зрада», і знову «геть» на вулицях столиці.

·     Ну і, звичайно, таким чином Путін демонструє, що він «не зливав Донбас». А на міжнародній арені отримуємо нові переговори, на яких і без того слабка позиція України буде ще слабшою. І фрау Ріббентроп спокійно домовитися з другом Вальдемаром. Про нові, вигідні для них умови.

2. Зліпити з Криму жертву. Тут, як би це цинічно не звучало, чим гірше буде в найближчі тижні – тим краще буде для Кремля. Це не означає, що блокаду потрібно знімати – я, як і раніше, впевнений, що ця акція є найбільш успішною з часів майдану. Просто намагаюся вгадати як Росія може себе повести в такій ситуації. На жаль, Путіну зараз найбільше потрібні смерті в Криму. Це можуть бути невинно убієнні кримськими татарами молоді «росіяни». Або кілька померлих у лікарнях півострова на тлі браку електроенергії. Наприклад, відключилися апарати підтримки життя немовлят в пологовому будинку. Нікого не цікавитиме чому в лікарні світла не було, а борд з портретом Путіна висвітлювався. Посил буде простий: «українці воюють проти немовлят». І, враховуючи слабкість інформаційної роботи Києва на зовнішніх ринках, саме цю тезу візьмуть за основу. Заява Німецького МЗС стосовно електропостачання Криму – тому зайве підтвердження.

Варто чекати і провокацій з кримськими татарами. Їх Путіну, як повітря, як потрібно зробити терористами. Тому навіть постановочна провокація з вигуками Такбіра цілком підійде. Далі та ж схема – татари напали на росіян – татари підірвали ЛЕП – татари одновірці терористів. На цей виклик Києву теж необхідно шукати відповідь.

3. Викликати політичну кризу всередині самої України. З одного боку це може стати результатом описаних вище дій. Але Росія вже працює в Києві. І не потребує навіть партій, які б обстоювали рускій мір. Українські популісти і любителі «ділити політичний вплив» роблять для Путіна набагато більше. РФ залишається лише додати динаміки деяким процесам. Зокрема:

·     Наближається дата перегляду складу Кабміну. Ось тут можна посприяти переходу обговорень в категорію «а я ти ща ногою вріжу». Або щось схоже. У крайньому випадку – оживити принцип квотного формування кабінету. Тобто до втрати свідомості сперечатися про партійну приналежність того чи иншого міністра. А в суперечках «втратити» кілька професіоналів, які незважаючи ні на що, добре себе зарекомендували в цьому уряді.

·     Другий напрямок – суперечки довкола бюджету. Враховуючи можливість відставки деяких міністрів, його таки подадуть в останні дні. А далі просто – нові міністри, маючи намір «скорегувати» цифри, забирають законопроект. І країна вступає в новий рік без документа. Зовнішні партнери питають «якого дідька». Києву відповісти нічого.

·     Зрив озвучених термінів програм реформування. Це зробити легко. Пари Кужель-Тетерук і Парасюк-Пісний яскравий приклад того, як рутинну роботу можна перетворити на красиве шоу. При цьому тему самої роботи (навіть, якщо вона дуже важлива) забувають на деякий час – всі обговорюють «хто кому сильніше вмазав». Ну, або персоналії. Те, що Владіміру Путіну і треба.

·     І, нарешті, безлад на вулицях. Мітинги, штурми, шини. І, не дай Боже, гранати. Причин може бути величезна кількість. Той же неприбраний сніг (чи ви справді думаєте, що цю зиму Київ почне з превентивної обробки доріг реагентом?). Головне – побільше крику, побільше безладу, взаємних звинувачень. І більше нерозуміння з боку партнерів української влади.

Ці прості три пункти дозволять Путіну відвернути увагу від Сирії. Виторгувати для себе вигідніші умови зняття санкцій. А заодно закласти ще один камінчик в фундамент «хаотичної України» – те, чого він, в принципі, і домагається. Коротше, панове, зима обіцяє бути веселою.

Що в таких умовах робити Україні? Найголовніше – проявляти ініціативу. Київ повинен диктувати порядок денний. Стосовно того ж Криму – активізувати контакти з Туреччиною. Це не союзник у справі «европейської інтерграції». Але це більш ніж сильний партнер у справі повернення Криму і / або, щоб злегка остудити перегріті російські амбіції в Чорноморському регіоні.

У внутрішній політиці змінити нарешті підходи до комунікації з суспільством. Будувати реальні плани, розповідати про них і реалізовувати їх.

Що стосується людей – думати перед тим, як кричати «зрада» і «перемога». І, зрештою створювати структури, організовуватися. Адже, якщо зазнає фіаско теперішня влада, хтось повинен перехопити управління країною. І дуже страшно буде, якщо цим хтось виявляться діячі зі старими партквитками ПР в кишені, популісти, які кличуть на нові майдани або майстри удару ногою.

Якось так…

http://hvylya.net/analytics/geopolitics/tri-napravleniya-aktivnosti-rossii-v-ukraine-posle-turetskogo-intsidenta.html