www.ji-magazine.lviv.ua

Марек Вільчинський

Tout Comprendre...*

[*"Tout Comprendre" (фр.) – "все зрозуміти", частина відомого прислів’я "tout comprendre est tout pardonner" – "все зрозуміти, означає все вибачити"]

Читачам щоквартальника "Przegląd Polityczny" не треба ні спеціально представляти заслуг, ні рекомендувати професора Анджея Валіцького [Andrzej Walicki]. Його фундаментальні дослідження у галузі інтелектуальної історії Росії, починаючи з праці "В колі консервативної утопії" (W kręgu konserwatywnej utopii, 1964), одного з ключових творів Варшавської школи історії ідей, створили канон польського розуміння російських проблем після Другої світової війни та набули заслуженого розголосу також за межами країни. Багато років Анджей Валіцький працював у авторитетному американському університеті Нотр-Дам, намагаючись водночас брати участь у польському інтелектуальному житті. Упродовж кількох десятиліть він став, безперечно, одним із визнаних авторитетів нашої гуманітаристики – найважливішим знавцем меандрів російської філософії та суспільної думки від кінця XVIII століття й донині. Сумніватися в його наукових заслугах та науковій позиції було б абсурдно.

Тим боліснішим, признаюся, стало для мене, американіста, а від певного часу волею долі аматора-українознавця, читання статті Професора в 130 числі часопису "Przegląd Polityczny" під назвою "Чи Владімір Путін може стати ідейним провідником світового консерватизму?" [Czy Władimir Putin może stać się ideowym przywódcą światowego konserwatyzmu?]. Цей текст, ерудований, як і всі твори Анджея Валіцького, був написаний у відповідь на короткий, але карбований нарис двох співробітників Центру східних досліджень у Варшаві – Вітольда Родкевича [Witold Rodkiewicz] і Ядвіґи Роґожі [Jadwiga Rogoża] під назвою "Потьомкінський консерватизм" [Potiomkinowski konserwatyzm]. На підставі заяв Путіна, розглянутих у контексті політичних подій, автори цього нарису запропонували тезу, що консервативна риторика російського очільника, який любить покликатися на окремих мислителів Срібного віку, а передусім цінує думки Івана Ільїна, є насправді інструментом реальної політики, спрямованої на відбудову імперії шляхом мілітаризації країни та формування в росіян ксенофобських постав, а отже, поступове підпорядкування Російській Федерації сусідніх держав per fas et nefas*. [*Per fas et nefas – (лат.) усіма дозволеними та недозволеними методами.]

Тимчасом Валіцький ставиться до заяв Путіна вкрай серйозно, інтерпретуючи їх як спробу багатоплощинної віднови Росії та її суспільства в опорі на вітчизняну традицію. Щиро кажучи, основний предмет суперечки не надто мене цікавить. Я готовий навіть по-дилетантському припустити, що обидві сторони мають в певному сенсі рацію: можливо, Путін вірить у те, що каже, але з того випливає мало доброго. З огляду на герметичність російської ідейної спадщини, у нього мало шансів стати лідером консервативного нурту в глобальному масштабі, проте водночас його консерватизм, який служить зброєю в боротьбі не тільки за душу нації, але й, користуючись дещо прозаїчнішим (західним?) окресленням, – за електорат, може завдати чимало шкоди і в міжнародному, і у внутрішньому вимірі. До речі, з числа книжок, які президент Росії порекомендував для лектури на Різдво в 2013 році своїм чиновникам, я прочитав (у польському перекладі) дві: "Обґрунтування добра" Соловйова і "Філософію нерівності" Бердяєва. Однак висловленої Соловйовим критики російського правового нігілізму, схоже, не втямив ні теперішній "цар", ні його "бояри", болісним доказом чого є бодай сучасне становище Надії Савченко, Олега Сенцова або Іллі Пономарьова.

Мою особливу увагу привабила (значна) частина висновків Валіцького, присвячена Росії та "українському питанню". Валіцький, свідок діяльності першої "Солідарності" та громадянин вільної упродовж минулої чверті століття Республіки, схоже, розглядає Україну лише як арену конфлікту двох наддержав: Російської Федерації та Сполучених Штатів, а точніше, як місце американської диверсії, покликаної послабити глобальне становище Москви, а в довгостроковій перспективі поділити її домену відповідно до геополітичного рецепту, запропонованого Збіґнєвом Бжезінським у "Великій шахівниці". Безсумнівно, значною мірою це так, але я б не переоцінював сучасного впливу Бжезінського на політику США. Суперництво між наддержавами триває, і в інтересах США, щоб Україна вирвалася з постсовєтської орбіти, чи може радше з уявних кордонів "русского мира". Проте Валіцький, на словах визнаючи за українцями право на "невдоволення [...] корумпованим правлінням прем'єр-міністра Януковича" (на момент повалення Віктор Янукович не був прем'єр-міністром, а президентом), водночас імпліцитно заперечує їхнє право на посідання суверенної держави, сформованої згідно з волею її громадян. Він висловлює жаль з приводу анексії Криму та війни на Донбасі, але при цьому пише: "Відзначмо, однак, щоб бути точними, що це важко назвати порушенням історичної інтегральності України. Перед приєднанням до Росії Катериною II, Крим і узбережжя Чорного моря належали Туреччині, Україна ніколи [...] туди не сягала, про що свідчить будь-яка історична мапа". І далі: "Державне існування сучасної України (якої не слід плутати з середньовічною Київською Руссю) є витвором Леніна, Україну зі Львовом і Донецьком створив Сталін, а Крим був приєднаний до неї з нагоди трьохсотлітньої річниці об'єднання України з Росією, як [...] подарунок Хрущова". Проте, якщо Валіцький воліє послуговуватися історичними аргументами, то не варто забувати, що сучасні Донецька та Луганська області в XVII і XVIII століттях, перш ніж там з’явилися росіяни, входили до складу Слобідської України, контрольованої лівобережною Гетьманщиною, а російські впливи започаткувала там тільки підписана в 1654 році Хмельницьким, скерована проти Речі Посполитої, Переяславська угода. Натомість твердження, буцім своїм існуванням сучасна Україна зобов'язана насамперед Ленінові, слід розглядати з жалем, як вияв злої волі чи лицемірства. Хоча лідер більшовиків, зважаючи на брак військових сил, ненадовго погодився з принципом самовизначення народів, що дало змогу постати Центральній Раді та Українській Народній Республіці під керівництвом Симона Петлюри, але через кілька років Червона Армія поклала край незалежності Києва, а легендою для українців (на зразок Фермопіл, Задвір’я, Вестерплатте) став бій під Крутами, де молоді люди героїчно намагалися зупинити російську агресію. У всякому разі, якщо Україну заснував Ленін, то як слід потрактувати гетьмана Скоропадського та отамана Петлюру? Яку роль відіграли в історії країни гетьмани Петро Конашевич-Сагайдачний та Іван Виговський, співтворець невтіленої Гадяцької угоди? Гаразд, у сенсі політики доконаних фактів, Україну зі Львовом створив Сталін, проте сучасні львів’яни чомусь не плекають його вдячної пам'яті й воліють шанувати президента Західноукраїнської Народної Республіки Євгена Петрушевича. Врешті, варто нагадати про совєтську (російську) стратегію Голодомору, яка призвела до незворотних змін у етнічному складі Східної та Центральної України. Тим не менше, про цю історичну подію Анджей Валіцький вирішив забути або визнав її зі своєї перспективи незначною.

Окрім доволі однобічно інтерпретованої історії, відомий русист послуговується також географією. Згадуючи з великою неприязню про "вкрай антиросійський Інститут стратегічних досліджень", заснований певний час тому в Києві, він зазначає, що "Росія, маючи [...] обмежений доступ до теплих морів", має право контролювати узбережжя Чорного моря, перейнятого колись у Туреччини. (Чому, notabene, такі інституції не мали би виникнути в країні, влада якої де-факто відкрито діяла від імені іноземної держави та ставила керувати силовими міністерствами натуралізованих громадян цієї іноземної держави?) Чи можна захоплення Криму виправдати реалізацією цього права? А може, наступним відповідним кроком у тому ж напрямку має стати захоплення переважно російськомовної Одеси? Клопіт у тому, що мовний критерій не конче має в сучасній Україні однозначний політичний сенс, чого чимало сьогоднішніх коментаторів не розуміють, а вистачить лише послухати на YouTube антиросійські пісеньки, які створюють і виконують російською мовою українські солдати в окопах Донбасу. Валіцький палко – і слушно, – аргументує потребу утримання багатомовності в багатонаціональній Російській Федерації. Україна теж сьогодні багатомовна – тут мешкають етнічні українці, росіяни, білоруси, поляки, угорці, вірмени. Переважна більшість із них, утім, хочуть бути громадянами української держави, і кожен, хто навідається в Києві, Чернігові, Харкові чи Дніпропетровську до книгарні, переконається, що принаймні книжок російською мовою там не бракує. Повернімося на мить до географії: перед анексією Криму Росія мали доступ до Чорного моря, і ніхто, навіть найбільш крайні антиросійські політичні сили на берегах Дніпра, не вимагав позбавити її цього доступу. Натомість, Крим, з'єднаний з Україною материком, і прибережна смуга до Придністров'я є інтегральними частинами території України, як Західне Помор’я нині є невід'ємною частиною Польщі.

Анджей Валіцький визнає за Росією – Російською державою – й інші, так би мовити, надзвичайні повноваження. Його непокоїть уже проминула, на щастя, тенденція деяких суб'єктів Федерації (Татарстану, Башкирії, Якутії, і навіть "крихітної фінно-угорської республіки Комі") до розширення автономії та проведення в деяких сферах життя політики, в міру незалежної від Москви. Що би сталося, якби якась із цих республік захотіла, як у недавньому минулому Чечня, вийти з-під опікунських крил Кремля? Мабуть, почалося би військове втручання. Гідними осуду виявилися також колишні "олігархи" – Боріс Березовський і Міхаїл Ходорковський, але не лише тому, що скоїли конкретні злочини (а що означає нині в Росії "скоїти злочин"?), а й тому, що внаслідок їхніх дій "російський уряд втратив контроль над ресурсами країни". Але чому саме уряд в принципі мав би контролювати ці ресурси? Чи уряд США контролює експлуатацію природних ресурсів США? До певної міри, так, проте вони належать приватним корпораціям, які з юридичної точки зору не мають з федеральною адміністрацією нічого спільного.

І якщо вже мова про Сполучені Штати, може варто ще раз нагадати про суперництво наддержав за впливи поза їх межами і способи формування зовнішньої політики. В уяві Валіцького за ініціативами Державного департаменту й Пентагону, а також за рішеннями президента Обами, криються неоконсерватори Вільям Крістол [William Kristol] і Роберт Каґан [Robert Kagan], які розробили детальну стратегію послаблення, а можливо й знищення Росії, послідовно втілюючи її в життя. Але це надзвичайно спрощене бачення, яке вочевидь сформувалося в ученого внаслідок тривалого спілкування з російською політикою, набагато більшою мірою заснованою на безперервності діяльності, ніж Конгресу та Білого дому в США. У кожному разі, Барак Обама, марудячи з рішенням про підтримку України шляхом поставок сучасної зброї, чинить, либонь, інакше, ніж вчинив би сьогодні президент від Республіканської партії з темпераментом Рональда Рейґана або Джорджа В. Буша. Іншими словами, ні дії США на міжнародній арені, ні присутні в ЗМІ голоси різних представників американської громадської думки не вкладаються, на відміну від Росії, в одностайну, когерентну цілісність, посилену пропагандою на телебаченні. Кращим доказом цього є процитовані Валіцьким висловлювання американських експертів, політиків і дипломатів (Лі С. Волоскі [(Lee S. Woloski], Роберт Ґейтс [Robert Gates]), які, м'яко кажучи, явно розходяться з поглядами Крістола, Каґана та Джона Маккейна [John McCain]. Політика США щодо Росії, попри суперництво наддержав, є відносно гнучкою, відкритою для всіх можливих "перезавантажень" і, щонайменше, на істотні зміни, які впроваджують наступні переможці президентських виборів. Жоден американський президент не може керувати країною так довго, як практично самовладно управляє Росією Владімір Путін у зручному дуеті з Дмітрієм Медведєвим.

Найбільш болючим, ба навіть вражаючим аспектом тексту Валіцького є, втім, його зневажливе ставлення до прагнень українського суспільства. Авжеж, заступник держсекретаря Вікторія Нуланд бувала на київському Майдані. Там також бували міністри закордонних справ Німеччини, Франції та Польщі. Але спочатку Майдан мусив постати, і мабуть він тривав би аж до часу кривавої з ним розправи так само, навіть якби жоден західний політик його не відвідав. У 1980 і 1988 роках страйки на Гданській корабельні та на інших підприємствах тривали без надії на подібні візити і – скажу з гіркотою – Анджей Валіцький мав би про це пам’ятати. Звичайно, між ситуацією тогочасної Польщі та положенням сучасної України є багато відмінностей, але в обох випадках українська та польська нації намагалися чи намагаються стати незалежними від Росії, а українці, незалежно від того, чи розмовляють вони українською, чи російською мовою, мають на це таке ж право, як поляки. Безперечно, якщо їм це вдасться, – побажаймо, щоб вдалося, – вони опиняться на віддалі від Кремля, але ближче до Білого дому, але ж не про це їм передовсім ідеться, і не тому вони вмирають у мундирах і в своїх будинках на Донбасі (не всі лояльні, хоча часто пасивні, громадяни України змогли звідти виїхати, а багато з тих, хто залишився, черпають свої знання про світ винятково з офіційних російських ЗМІ). Українська держава сьогодні ще слабка, пригнічена корупцією, часто нездарна і занадто неквапна на шляху реформ, але якщо переважна більшість населення хоче бути в Європейському Союзі, Росія не має права забороняти цього сусідові, незалежно від того, чи князь Володимир Великий був прото-росіянином чи прото-українцем.

Німецький іменник der Russlandversteher дослівно означає того, хто "розуміє Росію", але також і того, хто некритично її підтримує, бо вона наддержава і має право, як ідеться в відомому жарті, межувати з ким захоче. Коли ж додати до цього французьку максиму "Tout comprendre c'est tout pardonner" – "Все зрозуміти, означає все пробачити", ми отримаємо своєрідний короткий словесний портрет Анджея Валіцького сьогодні. Понад пів століття тому Єжи Стемповський [Jerzy Stempowski] схвально відгукнувся про молодого тоді автора збірки нарисів "Індивідуальність та історія. Дослідження з історії російської літератури й думки" [Osobowość a historia. Studia z dziejów literatury i myśli rosyjskiej], вбачаючи в ньому продовжувача кращих традицій польської русистики. Сумніваюся, що Пан Єжи, який усе життя приятелював із українськими інтелектуалами, поетами та письменниками, володів українською мовою так само добре, як польською, повторив би нині свою похвалу.

Переклав Андрій Павлишин