www.ji-magazine.lviv.ua

Олександр Виноградов, колумніст аналітичного інтернет-видання Politeka

Київ добре підготувався до заходів з нагоди другої річниці початку масових акцій протесту, які отримали назву Революція Гідності. Заяви про неможливість знайти і покарати винних у розстрілах і вбивствах 18-20 лютого 2014 р. від силових органів стали прісним фоном для яскравих перформансів за участю депутатів Верховної Ради з протиборчих політичних таборів. Спочатку об’єктом нападу в приміщенні суду став Михайло Добкін, потім під час засідання парламентського комітету Володимир Парасюк вдарив заступника начальника управління СБУ у Львівській області. Причиною для інцидентів, що підпадають під дію Кримінального кодексу, стали події на Майдані, а висновок напрошується з Конституції України – статус недоторканності в його нинішньому вигляді є загрозою для суспільства і держави.

Недоторканність суддів і депутатів парламенту закріплена Основним Законом для того, щоб представники цих гілок влади могли бути незалежні при здійсненні своїх повноважень. Від цього державі і суспільству тільки користь. Але особливий статус – бути над законом, який отримує кожен недоторканний окремо, стає абсолютною владою в мініатюрі.

Одна справа, коли депутати б’ються між собою – це погано, але все ж є меншим злом у порівнянні з тими випадками, коли вони піднімають руки / ноги на осіб, які не можуть дати адекватної відповіді.

Владу не обов’язково любити – її потрібно поважати. Це основа основ будь-якої держави, демократичної чи тоталітарної – не важливо. Владу можна боятися – є такі режими, які існують десятиліттями і ресурсом яких є страх. Але над владою не можна сміятися і витирати об неї ноги – крім спеціально відведених для цих випадків місць у засобах масової інформації.

В Україні ж після того, як президент Віктор Янукович дозволив масовий розстріл мирних громадян в центрі столиці на очах всього світу, влада втратила повагу і страх. Ви ж не боїтесь тарганів – навіть якщо у вас фобія. Ви ними нехтуєте, вони вам огидні. Але страху тут точно немає.

За час, що минув з моменту втечі з країни Януковича та його поплічників, в Україні пройшли вибори президента, парламенту, органів місцевого самоврядування. Крім того, що на хвилі Революції Гідності піднялося наверх чимало людей, яких ще вчора неможливо було ототожнювати з владою, велика частина тих, хто служив вірою і правдою Януковичу – а до нього Кучмі і Ющенку, – зберегли своє становище. Але вони – нехай і в більшості – не є уособленням влади, бо не були ним ніколи. Носіями влади були, але не її символами, не її живим втіленням.

Теорія змови для нардепа Парасюка

Павло Правий

Ось ця суміш – нових і «вічно живих» людей: у парламенті, у міністерствах, в армії і силових відомствах – не є єдиним цілим. Це щось фрагментарне – нинішня українська влада. І діє вона уривками: то показує силу і міць, то, огризаючись, відходить убік, дозволяючи подіям розвиватися самим по собі, – можливо, в надії на чудеса самоорганізації, прикладів якої народ України показав за останні два роки чимало.

Але не повинна держава покладатися на зусилля громадянського суспільства і на добровольчий ентузіазм у всіх сферах. І якщо, згідно з Конституцією, влада в Україні належить народу, то за безвладдя теж хтось мусить відповідати. Але не пересічні громадяни, ступінь впливу яких на суспільні процеси обмежується виборчим правом.

Дійсно, можна показувати на народ, який не тих депутатів вибирає, але при цьому вибирає правильного президента. Авторство цієї формули належить Леоніду Кучмі, не подумайте погано.

До заповнення всіх инших вакансій виборці мають непряме відношення. В Україні немає виборів шерифів, прокурорів і суддів, наприклад. І ми не знаємо, якими у нас були б депутати, якби шерифи, прокурори і судді були виборними посадами, до речі.

І ось тут ми повертаємося до того, з чого почали – статусу недоторканності, який можна справедливо вважати перешкодою на шляху прогресу. Колишній міністр юстиції Олена Лукаш не користується імунітетом від кримінального переслідування, але що тоді заважало співробітникам СБУ знайти її в Києві, коли вона перебувала в розшуку? Влада заважала чи безвладдя – відповіді немає.

Поки суд шукав запобіжний захід для Лукаш, депутата Добкіна бив в обличчя активіст Майдану, ризикуючи зайняти місце, нагріте колишнім міністром. Втім, на місці Добкіна міг опинитися кожен – і не тільки зі старої влади. Така можливість ще може з’явитися. Де не працює суд, там править самосуд.

Все більше шансів опинитися на місці Добкіна у депутата Парасюка. У кожному разі він своєю поведінкою не втомлюється нагадувати про необхідність обмежити статус недоторканності. Крім того, його хуліганські витівки дискредитують нову владу більше за старих ворогів.

Хоча, якщо досі ніхто не відповів за стрілянину в Мукачеві (це якщо брати найсвіжіші приклади безвладдя) і жодна людина не постала перед судом за вбивства на Майдані, чому в такому випадку треба карати Парасюка – може виникнути таке питання. Та тільки заради того, щоб показати, що в Україні влада не випарувалася разом з Януковичем, який втік з країни, злякавшись його погрози піти на штурм адміністрації президента.

http://politeka.net/110353-draka-v-dvuh-dejstviyah-pochemu-ukrainskaya-vlast-ne-zasluzhivaet-uvazheniya/