www.ji-magazine.lviv.ua

Олександр Виноградов, колумніст аналітичного інтернет-видання Politeka

На початку цього тижня стало відомо, що в новій стратегії національної безпеки Великобританії, яку готується представити прем’єр-міністр Девід Кемерон, Російська Федерація постає серед загроз найвищого рівня. Державу з населенням 146 млн чоловік, яка розташована на східних кордонах України, прирівнюють за рівнем небезпеки до величезного потоку мігрантів в Европу з Африканського континенту, міжнародного тероризму, діяльності «Ісламської держави» і поширення лихоманки Ебола. При цьому багато депутатів Верховної Ради, вихідців з Партії регіонів, членів фракції «Опозиційний блок», а також їхніх попутників бояться назвати Росію агресором щодо України і не бояться закликати до дружби з народом і державою, які не приховують своїх загарбницьких намірів

Виходить, що українські політики живуть в якомусь паралельному світі, рухаючись при цьому в протилежному від здорового глузду напрямку. Здавалося б, весь цивілізований світ, нарешті зробивши висновки після анексії Криму, збройної агресії РФ на сході України, а також втручання Кремля в громадянську війну в Сирії, видавлює Росію на периферію. Зараз це вже цивілізаційний вибір, а не питання дотримання громадянських свобод і дипломатичного етикету – демонструвати неприйняття путінської політики. Це і питання гігієни.

Спочатку це здавалося безглуздям – бачити в заголовках новин повідомлення про те, що якась міська чи обласна рада на своєму засіданні оголосила Росію державою-агресором. Але час показав, що за кожним таким голосуванням стояла неабияка боротьба – не в кожному випадку, виявляється, цього було легко добитися. Не тільки зібрати голоси на підтримку очевидного факту, а й внести цей пункт до порядку денного. Тому це нормально для політиків будь-якого рівня – заявити про свою позицію. Оскільки кожен з депутатів при прийнятті повноважень присягає народу України, такі заяви – про визнання Росії агресором – можуть здатися зайвими. Але ж це сигнал для суспільства – чи стоять народні обранці на державних позиціях, чи на антидержавних.

При цьому ми спостерігаємо цікавий парадокс: поборники дружніх зв’язків з Росією на вічні часи, представлені у Верховній Раді «Опозиційним блоком» та їх соратниками з Партії регіонів, користуються в Україні всіма благами демократичного суспільства. Беручи участь у ток-шоу – і в Москві, і в Києві, – вони використовують антиукраїнську риторику (хунта, карателі, київські війська), просувають ідеї руского міра; не помічаючи територіальних втрат, мільйонів біженців і тисяч загиблих, пропонують «дружити домами», ніби нічого й не бувало.

Але, якби вони опинились в дзеркальній ситуації – якби були громадянами РФ, які виступають за дружбу з Україною і на чому світ стоїть клянуть Кремль і його керівництво,  – виникнення вагомих причин, щоб наполягати на ідеях братерства народів було б під великим питанням.

Все-таки важко уявити собі, що в «Опозиційному блоці» зібралися романтики підпілля та справжні герої, готові померти заради ідеї українсько-російської дружби. Звичайно ж, ні. Чужі життя покласти – це завжди будь ласка. Не забувши при цьому потурбуватися про депутатський імунітет.

Для чого ж робити такі заяви – швидше, для кого?! Навіть після втрати Криму і окупації частини Донецької та Луганської областей в Україні достатньо виборців, здатних забезпечити депутатським імунітетом людей, які спекулюють ідеями дружби з Росією на вічні часи.

Які висновки напрошуються і які рішення пропонують – перше: розірвати зв’язок політики і бізнесу. В українському парламенті політиків – на пальцях перерахувати. У місцевих радах таких по всій країні – дай бог десяток набрати. 99,9% депутатів – це люди бізнесу. Отже, потрібно мінімізувати можливості, які дає для отримання прибутку статус депутата. І тут перше неможливе без другого.

Отже, друге: позбавлення депутатів статусу недоторканності. Бандити і злодії повинні сидіти у в’язниці, а не засідати в парламенті. Це не передвиборче гасло, а сувора необхідність.

Що стосується змісту, який несуть в собі такі сеанси самовикриття, – якщо на законодавчому рівні досі не прийняли рішення про психіатричний огляд кандидатів у депутати та на инші державні посади, нехай цю функцію виконують ток-шоу, інтерв’ю та инші формати спілкування політиків з виборцями.

Доводити всьому світу відсутність здорового глузду і демонструвати нездатність до логічних міркувань, показувати суїцидальні нахили і схиляти до самогубства инших людей – це конституційне право депутатів. І не треба їх позбавляти цього – нехай говорять, користуючись свободою слова. Але за умови позбавлення депутатської недоторканності.

http://politeka.net/