www.ji-magazine.lviv.ua

Тарас Возняк

Нарешті відбувся перший офіційний і повноформатний візит новообраного президента Республіки Польща Анджея Дуди до України.

Якщо хочеться якимось чином підсумувати результати візиту, то важливо:

- по перше - не робити цього поспішно, радше продумано,

- а по друге – не підходити до цієї оцінки з типовим для сучасної хвацької журналістики  пошуком скандалів.

Візит був відповідальним. Він готувався довго і кілька разів не то відкладався, не то переформатовуався. Цьому було багато причин – і зовнішнього для обох країн характеру, і внутрішнього для двох країн характеру.

Та попри все він відбувся. І багато людей якнайвищої політичної і дипломатичної кваліфікації працювали на те, щоб він пройшов успішно. Бо в українсько-польських/польсько-українських стосунках попри безсумнівне стратегічне партнерство, не все просто.

Стратегічне партнерство має причиною об’єктиву «пов’язаність» наших обох країн – особливо перед лицем нового виклику, яким стала неспровокована агресія Російської Федерації. Формула «Без незалежної України не може бути незалежної Польщі», яка була черговим тостом на польсько-українських зустрічах, раптом актуалізувалася з усією своєю жорсткістю.

А складнощі у стосунках мають причиною і історичні стереотипи і не до кінця осмислену спільну, часом трагічну історію. Хоча маємо бути справедливими – Україна і Польща в осмисленні складних історичних проблем пройшла набагато більший шлях, ніж, скажімо, Сербія та Хорватія.

Чому важливий цей візит?

Впродовж всього періоду справді незалежних Польщі та України українська сторона практично по дитячому розраховувала на стопроцентну підтримку з боку Польщі. Змінювалися і українські (не найкращі) президенти, і президенти польські – однак, коли в Україні вибухала чергова політична криза – стабільна Польща так чи інакше підставляла плече. Ми, українці завжди розраховували на стабільність Польщі. Тоді як Україна періодично закипала.

Зараз ситуація, якщо говорити метафорично, змінилася. Зараз ми маємо справу з двома закипаючими суспільствами, які от-от можуть знести покришку.

Що стосується України – то тут, здається, довго пояснювати не потрібно. В Україні відбуваються три процеси:

Головний – в Україні йде жорстке протистояння між олігархією, яка після двох майданів далі править країною, і середнім класом – тобто в Україні далі триває соціальна революція;

Побічним наслідком цієї революції є російська інтервенція з її наслідками – анексією Криму та окупацією частини Донбасу;

Завершення соціальної революції вимагатиме зміни здійснення влади в Україні – тобто перезаснування держави. Дехто, метафорично і у відповідності з французькою традицією, називає це переходом від Другої (сучасної) до Третьої республіки.

Що стосується Польщі, то після останніх виборів до Сейму, виборів президента, інших політичних процесів, до влади у Польщі прийшла право-консервативна партія Право і Справедливість, яка теж розпочала процес перезаснування держави. Представники ПіСу вважають, що 25 років вже незалежної Польщі було перехідним періодом – від колоніальної Польської Народної республіки до держави, яку ще потрібно створити/відновити. Фактичний лідер ПіСу Ярослав Качинський сформулював це як перехід від Третьої (сучасної) республіки, до Четвертої республіки.

При цьому у Польщі застосовуються салогани, що відповідають національній традиції і близькі кожному поляку. ПіС апелює до традиції засновника держави Юзефа Пісудського.

Цей процес не проходить легко. Польське суспільство розділилося. Сьогодні воно навіть більш розділене, ніж українське. Це призводить до масових вуличних протестів в яких беруть участь і ліберальні опоненти з партії Громадянська платформа (ГП), і власне консерватори з ПіСу, але навіть про вокативні крайньо праві.

Так 11 листопада у Варшаві відбулася безпрецедентно масова (50 тисяч) хода крайньо правої молоді – так званий «Марш Незалежності».

Відповіддю 12 грудня стала так само безпрецедентно масова (50 тисяч) хода ліберальної опозиції під лозунгом «Громадяни задля демократії».

На що такою ж відповіддю 13 грудня, в день, коли будо введено свого часу військовий стан, стала масова хода прихильників ПіСу – «Марш свободи і демократії».

У доволі жорсткій формі відбувається і зміна вищого керівництва країни. Чого варта битва за зміну 5 суддів Конституційного суду, яка завершилася прийняттям в ніч на 3 грудня їхньої присяги президентом країни.

Одним словом – ми маємо справу з зовсім іншою Польщею.

І важливо, щоб ті, хто аналізує ситуацію у Польщі, з увагою і повагою ставилися до цих процесів, не впадали в плакатний журналізм, що часто має місце.

Для нас, українців, тим більше у стані революції і війни, важливо знати, як нове керівництво Польщі хоче розбудовувати свої стосунки з Україною.

А тому, попри те, що інколи зопалу декларує нова владна команда у Польщі, ми маємо справу з країною, яка є членом НАТО і ЄС.

А ми, дай Бог, станемо асоційованим членом ЄС. Щоправда російські авантюри щораз ближче штовхають нас у НАТО і НАТО до нас.

Разом з тим маємо уважно прислухатися до перших меседжів нової польської влади.

А які вони?

По-перше нова польська влада невдоволена тим рівнем суверенності, який реально на даний момент має Республіка Польща. Суверенітет РП обмежений з огляду на те, що значну частину свого суверенітету вона делегувала ЄС та НАТО. Однак не тільки – і Світовій торговій організації, і ООН, і ЮНЕСКО, і т.д. Всі сучасні держави, навіть такі наддержави, як США, делегують частину свого суверенітету наддержавним організаціям.

Очевидно, що нова польська влада опираючись ще на вестфальське тлумачення суверенітету як суверенітету майже абсолютного невдоволена тією роллю, яку Польща відіграє у ЄС чи НАТО. Очевидно йдеться про те, що Польща не хоче йти виключно у фарватерів лідерів ЄС чи НАТО.

Які свідчення того в контексті, що стосується України?

Ще до президентських виборів кандидат в президенти Анджей Дуда сформулював дві тези:

1.Польща зацікавлена в тому, щоб брати активнішу участь у перемовинах щодо врегулювання ситуації в Україні – тобто про входження Польщі в так званий Норманський формат.

2.Польща ініціює паралельно з іншими безпековими об’єднаннями (як от НАТО) створення об’єднання країн центральної та східної Європи, які можуть бути членами НАТО чи ні, однак беруть на себе відповідальність за підтримання безпеки на Балто-Чорноморській дузі – так званого Міжмор’я. Це теж ідея ще часів Юзефа Пілсудського.

Ці заяви зустріли дуже різну реакцію. Однак вони обидві стосуються України, і ми не можемо їх не зауважувати і не зважити всі аргументи за і проти.

Наскільки реально реалізувати ці пропозиції?

В самій Польщі одразу було кілька реакцій – і іронічних, і негативних, але й позитивних. Причому на рівні опонентів ПіСу найвищих рангів. Такі ж реакції були і за кордоном – і що важливо – у Німеччині та Франції.

Що стосується першого питання, то я переконаний, що Росія ще на першому етапі російсько-українського конфлікту зробила все можливе, щоб усунути з процесу перемовин такого незручного для неї перемовника, як Польща – навіть ще при попередній, більш конструктивній щодо Росії владі. Усували Польщу руками частини німецького та французького політичного класу.

Тому Україні президент Анджей Дуда тим самим поставив пряме запитання – чи зацікавлена Україна, щоб Польща включилася в процес перемовин щодо врегулювання конфлікту в Україні?

Ну, і друге запитання – чи Україна зацікавлена у формуванні регіонального без пекового об’єднання, яке має гарантувати безпеку у центрально-східній Європі?

На разі особливого ентузіазму з боку України не видно. Україна не те що не диктує, але, здається, не занадто й відрефлектовує цей процес – просто пливе за водою туди, куди її виносить німецько-французький підхід до вирішення цієї справи.

З результатів візиту до Києва цього не випливає.

Зрештою, спроби витіснити від врішення цієї проблеми Росія робила і щодо США. Інше питання, що Барак Обама не занадто прагнув ні сідати з Путіним за один стіл, чим піднімати статус останнього, ні втягуватися ще в одну війну. Тут Росія вела подвійну гру – хотілося і піднятися до рівня ексклюзивного перемовника з США і вкотре їх обманути. Не вдалося. США працюють в самостійному форматі, а проблему конфлікту в Україні чисто формально звели до суто європейської – тож і займатися нею мають європейці.

Однак нова польська влада, відчуваючи, що нею ігнорують, і розуміючи, що війна в Україні безпосередньо стосується Польщі, зробила першу заявку на пере форматування своєї ролі. Це тим більше важливо, бо Польща разом з Румунією є основною опорою НАТО в цьому регіоні. Не Франція чи Німеччина. Однак опорою без права голосу? – запитують вони.

Що ж стосується нового безпекового об’єднання, то воно і так de facto постає – по суті це країни, які безпосередньо межують з Росією, а тому відчувають загрозу з її боку. Це не наддержави. Однак між них є й держави доволі потужні. Ця дуга починається з Норвегії з її суперечками з Росією щодо шельфу в Льодовитому океані, через Швецію, Фінляндію, країни Балтії, Польщу, Україну, Молдову, Румунію завершується Туреччиною. Між ними і так в силу обставин налагоджується не лише розуміння, але й співпраця.

Україна має якось на це реагувати. Не лише ходити протореними стежками – ЄС-НАТО, НАТО – ЄС, ну і до США.

Можна по-різному відноситися до цих ініціатив. Однак за ними є певні реалії і їх не можна недобачати.

Разом з тим ці ініціативи, попри свою неначе «історичність» все ж є інноваційними, це спроби активного формування політичної ситуації в регіоні, а не пасивне улягання чиїмось рішенням.

Так, звісно, ми маємо берегти як зіницю ока те порозуміння, яке ми (принаймні на разі) маємо з США, Німеччиною та Францією. Однак ініціативності з боку України дуже мало.

Розумію чому. Справжнім міністром закордонних справ України є зовсім не Павло Клімкін, з усією повагою до нього, а Петро Порошенко. Тому у МЗС руки насправді зв’язані. Звідки взятися ініціативам знизу…

А без них ми сповзатимемо, якщо вже не сповзли в напрямку вічно спірного Кашміру (Криму) та вічно замороженого Придністров’я (Донбасу).

Якщо наша мета така, то тоді все правильно.

Однак при цьому не маємо права дистанціюватися від свого союзника і запліччя – Польщі.

16 грудня 2015