www.ji-magazine.lviv.ua

Тарас Возняк

Україна вступає у 25 рік незалежного існування як новітньої політичної реальності в Європі та світі. Чверть століття – це не мало.

Чи змінилася Україна за ці чверть століття? Досить кинути оком на хронічку двадцятилітньої давності – і побачимо, що так. Дуже змінилася.

Але чи достатньо змінилася? Тут треба кинути оком за найближчий кордон – десь в Угорщину чи Чехію – і побачимо, що у нас змін не так багато, як в наших сусідів.

Все пізнається у порівнянні. Тому нас не полишає відчуття, що в Україні нічого не змінюється, що ми ходимо по колу, наступаємо на ті самі граблі.

Таке блукання по колу на жаль призвело до того, що багатюща країна – Україна – стала найбіднішою країною в Європі.

Хтось скаже, що виною цьому війна. Так, і війна теж. Але не тільки.

Головна причина всім відома і тисячі разів повторена – Україна для того, щоб кудись прийти, має зробити хоч крок – рушити з місця нарешті.

А для того треба мати ясну голову. Треба чітко розуміти кули і навіщо йдеш, що буде потрібно здолати, від чогось відректися. А головне – треба хотіти змінюватися.

Півтора року тому народ України повалив клептоманський режим Януковича. Півтора року тому! І що? Так, війна. Ну, добре – війна – то стаємо на військові рейки, форсовано мілітаризуємось, захищаємось, переносимо стратегічні заводи на захід країни, щось робимо врешті-решт. Одним словом – мобілізуймося у всіх сенсах слова.

Україна, яку ми втратили після Майдану

Юрій Романенко

Але, здається, під чуйним проводом вже нової влади ми не те що не мобілізувалися – ми демобілізувалися. Чи дезертирували з фронту побудови омріяної нової динамічної України. Всі ці півтора року мене не полишає відчуття цього дисонансу. Замість мобілізовувати суспільство його на жаль весь час заспокоюють, демотивують, деморалізують і демобілізують у найширшому сенсі слова – не лише про мобілізацію до війська йдеться. І хто це робить – чинна у час війни влада країни на яку напали. Не розумію.

Якщо вдатися до метафор, то ми спимо. Втрачаємо час. Чи вже втратили – бо тим часом у наших союзників пройшов мотивуючий шок від путінської агресії. Вони дивляться на нас – а в нас маньяна. Та ще й здається ну геть непоборна корупція. Тому й не дивно, що вже заноситься навіть на новий пропутінський альянс – причому з числа наших союзників!

А в країні вже давно ніхто не вірить у «кулю в лоб» і в те, що прем’єр-міністр відважиться таки її собі ввалити помежи скелець (метафорично, звісно, - про початок реформ, великих реформ йдеться), у те, що коли-небудь та нещасна липецька фабрика цукерок не буде непідйомною гирею на ногах президента – ну невже вона варта долі всієї України? Все це лише метафори, однак які ж показові. От і шпортається коняка-Україна в тумані стриножена всіма цими путами страху, нерозуміння, нездатності кудись рушити – гребе попасом куди доля приведе... І результат відповідний – посередній. Не скажу, що найгірший, міг би бути й гіршим – хоча, ще не кінець історії… Ми потрафимо…

Однак що-що а час ми тратимо злочинно.

Щоправда, не одні ми спимо і втрачаємо час. Просипає свої шанси і Європейський Союз – грузне у грецькому піску та угорському болоті – розмінюється на дрібничкове. Не бачить великого. Тому й вдає, що не оцінює значення України. Мало того, що Греція практично «стирила» 243 млрд. ам.дол. - їй дають ще 80 мільярдів – цій крихітній брехунці… А на вирішення геополітичної кризи в Україні – крихти.

Спить і з самого старту політичної кар’єри  номінований ні з того, ні з сього на великого миротворця – лауреат Нобелівської премії миру - Барак Обама. Очевидно, він так і залишився, попри свої два президентські терміни, провінційним американським політичним діячем, який бачить світ виключно з Іллінойсу, де все більш-менш мирно.

Причому всі вони сплять у королівстві кривих дзеркал «великого професора маріарті сучасності» – великого ВВП - Путіна. І сплять саме завдяки цьому королівству кривих дзеркал ВВП.

Зрештою, їм так, вочевидь, комфортно, - бачити світ не таким, яким він є, а таким, яким його зручно бачити чи, точніше, - не бачити.

Не бачити, як між пальців, неначе пісок, втікає час.

Тому вони вже довший час відверто підігрують цьому «великому і жахливому» ВВП.

Про помилки
президента країни 吳

Тарас Возняк

Та нам, неначе, б треба було «своє робить». А воно щось не йде. А якщо і просунеться десь, то знову впирається в якийсь глухий кут. І причиною цього, як на мене є те саме королівство кривих дзеркал ВВП, яке впливає і на нас.

Вся ця стаття є рефлексією. Тут не буде цифр. Однак це не означає, що вона не істотна. Це спроба відчути і окреслити самому собі, а, може, і іншим, загальний тон, загальну динаміку процесів, заложниками яких ми є. Попри кпини «реалістів» і «прагматиків», як на мене, це дуже важливо.

Повертаючись до метафор, маємо констатувати, що щось в Україні «не так». Внутрішнє чуття кожного з нас , гадаю, це засвідчує доволі виразно  – щось має розвиватися не туди і не такими черепаховими темпами.

Скажете, що не тільки в Україні щось «не так» - і будете праві. Про це пару слів я попередньо вже кинув. Та мене цікавить саме Україна.

Як давали раду з цим «не так» інші країни? Що нам з самого початку, як зберемося щось робити, зводить все нанівець?

Розпочну здалека. Як на мене, то найбільш промовистим є приклад держави-держав – Китаю – кілька тисяч років неперервної державності все таки. Коли щось було «не так» в якійсь з провінцій давнього Китаю, якомусь князівстві У ( 東吳 – було таке), то до нього посилалося високого урядника, щоб він дав з тим раду.

І що перш за все чинив цей урядник? Інспектував чиновників? Пив з ними горіляку? Ні. Спочатку він викликав до свого палацу музикантів і слухав музику. Смакував страви. Якщо щось було «не так» з музикою, з загальним настроєм, то і в провінції неминуче було «не так». Як не було гармонії в музиці чи кулінарії, то і в мисленні не могло бути «так».

Урядник перевіряв спосіб мислення людей цієї далекої провінції. Бо розумів, що спосіб мислення визначає спосіб діяння.

Неначе банальності.

Ми не у Китаї. Тим більше не у давньому Китаї. Тому маємо повернутися до своїх європ.

Яку аналогію можемо знайти в нашому культурному полі?

Що є основою музики? Звісно – гармонія. Не будемо згадувати новітні музикальні експерименти, залишаймось у рамках класики.

А що є гармонією – впорядкованість музичного чи і не музичного, якщо брати ширше, мислення. Тобто гармонія – це перш за все впорядкована система категорій.

І тут нам не вдасться обійти першого і найбільш фундаментального творця категоріальної системи – Аристотеля. Аристотель поділив прості дійсності матеріального світу на 10 категорій (класів, розрядів), які спрощують процес (розумового) визначення будь-якої речі – по-простому – впорядкував наш спосіб бачення світу, а тому і наш спосіб функціонування у цьому світі, і, що головне, в результаті всього цього – сформував наш світ як такий.

Але все це відсторонені міркування, скажете ви. На жаль, ні.

Якщо повернутися до актуальної політики і актуального світу, то не можемо не побачити, що як і у часи Аристотеля, світ розвивається не лише з огляду на об’єктивні чи спонтанні фактори, на які люди не можуть впливати. Світ формують людські спільноти – через своє бачення того, яким він має бути. Світ формують навіть окремі особистості, які дають йому певні напрямні. І не завжди ці люди мають на меті пізнання істини чи формування якогось більш справедливого світу. Часом парадигму розвитку світу задають злісні тролі, які вигулькують з-поза історичних куртин. Такими злісними тролями, звісно були і Ленін, і Сталін, і Гітлер, і Мао, і Кім Ір Сен, і Пол Пот– список можна продовжити.

Що було головним інструментом в їхніх руках? Зовсім не зброя. І навіть не лють чи недоброта людська. Головне, що вони вміли віртуозно робити – це підмінювати гармонії, підмінювати категорії, змінювати спосіб мислення людей і навіть спільнот.

Всі вони проробили з своїми народами те ж, що Аристотель з давніми греками – вони не лише сформували їм їхній категоріальний апарат, їхній спосіб мислення, але й окреслили світ, в якому вони жили і який мали розбудовувати.

А тепер придивімося уважніше до того, що є причиною фантастичної відсутності емпатії – спів-чуття, спів-відчування Україні з боку багатьох політичних лідерів ЄС і навіть США, де ідея свободи неначе має глибші корені - чому вони сховалися у той сон, щоб неначе не бачити, що діється в Україні?

Скажете страх? Так, страх.

Скажете егоїзм? Так, егоїзм.

Однак не тільки. Спати і їх і нас, до речі, спонукає підміна понять, яку здійснив великий аристотеліст сучасності ВВП.

Бо, як на мене, саме він сформував сенс головних категорій, які визначають наше сьогоднішнє буття. Коли кажу «наше» то це стосується і тих «поза Україною сущих», але і «в Україні сущих». Чи сплячих.

Які це категорії? Приведу лише декілька з них, які сформовані під його величезним впливом. А саме:

Що є Україна?

Що є Україна у мовному, культурному, територіальному сенсах? Не розгортатиму гуманітарні аспекти відповіді, які для вже всім, здається, зрозумілі. Чи вплинув на це наше бачення культурної і мовної ідентичності України Путін? Комусь не сподобається, але я гадаю, що так – і то дуже сильно. А в політичному ми вже не раз були підштовхнуті ним до межі того, щоб «забути» про Крим, якщо нам «повернуть» Донбас. Чи забути навіть про Донбас, якщо нам дадуть спокій. Щоправда потім приходимо до тями і з соромом від цієї слабкості відрікаємося. Але це поки що. ВВП привчає бачити Україну навіть територіально такою, як він хоче. На разі до кінця йому не вдалося. Однак за кордоном вже багато хто готовий бачити її саме через категоріальні окуляри Путіна. І боюся, що їх буде все більше…

Що є мир?

Що є мир – це криптоугоди криптоперемовників Мінськ-1 чи Мінськ-2? Але ж війна не зупинилася. Просто агресор видохся і перейшов до перманентно спалахуючого способу ведення бойових дій. 120 обстрілів на день, дебальцівська катастрофа, кілька вбитих та кілька десятків поранених – це мир, чи ні? То що ж таке «мир»? ВВП вже привчив всіх нас – що саме це є «миром». І ми погодилися. Що найстрашніше.

Що є війна?

Що є війна – кібервійна проти Естонії 2008 року це війна чи ні? НАТО тоді не побачило у цьому нападі на країну члена НАТО війни. А кібернапад на атомну електростанцію в Україні – це війна чи ні? А якщо ця електростанція в Чехії чи Франції – це напад чи ні? Та полишмо НАТО – що таке АТО? Вже півтора року дівчина, яку періодично ґвалтує сусід соромиться признатися не те що батькам чи сусідам, але й самій собі, що її ґвалтують. Хоч вони про це знають – бо ж ґвалтує він її демонстративно. Якщо в нас немає агресії, то що – ми маємо справу таки з тероризмом і громадянською війною, як торочить ВВП? Про це тисячі разів переговорено. Таким чином ВВП добився свого – ми самі не визнали його брутальний напад на Україну війною. То які претензії у нас можуть бути до наших союзників? ВВП сформатував наше розуміння того, що таке війна.

Що таке ворог?

Що таке ворог – це той, хто публічно анексував територію і анексовує її далі. У всякому разі це, напевно, не той, у якого ми купуємо вугілля, газ, з яким все ще гендлюємо і т.д. Це торговий партнер з наголосом на слові – партнер. Тоді хто ворог? З ким ми воюємо? Хто вбиває наших хлопців – дрібнота з лнр-днр? Це вони реальні вороги? А якщо не вони – то чого ми не розірвали дипломатичних відносин з агресором – агресором, який півтора року тому 18 березня 2014 року на весь світ протрубив, що він агресор.

Що таке справедливість?

Що таке справедливість – теж не зрозуміло – скоро два роки буде, як почали вбивати перших активістів на Майдані Гідності – а вбивці не названі і не покарані.

Що таке справедливість – півтора року тому окуповували Крим, але досі не названі і не покарані ті, які принаймні політично відповідальні за «здачу» Криму – хто був в.о. президента, хто був прем’єр-міністром?

Що таке справедливість і відповідальність – хто тримав за руки РНБО не будучи його членом, щоб не дай Бог українські військові не зірвали операції здачі Криму? Чи не та, що скаче по телеефірах і знову скаженими темпами зомбує електорат – чи не наша вічна жанна д’арк?

Про те, що таке безпам’ятство не запитую…

Що є перемога?

Що є перемога – під час Другої світової кожному солдату було зрозуміло – перемога це «взяти Берлін»? А перемога для нас – це що - «взяти Донецьк», «взяти Севастополь»? Чи, страшно сказати – розгромити агресора в його лігвищі і «взяти Москву»? Чи перемога – це «відрізати Донбас», «відректися від Криму»? А, може, перемога, це коли не гине жоден воїн? Це саме те, чого прагне Путін – щоб не гинув жоден воїн – ніхто не воював за Україну. Ні - не за Донбас, а за Україну. Може мені мій президент і мій прем’єр-міністр точно окреслити, що таке Наша Перемога?

Це лише частина понять, з якими ми за півтора року війни так і не визначилися. Може вони не істотні? Гадаю, що істотні.

На жаль на разі я бачу, що відповіді на всі ці запитання по-суті, а не «сотрясаючи воздухи» дає не мій президент і мій прем’єр-міністр, а ВВП. Ба більше – і мій президент і мій прем’єр-міністр діють в системі категорій, які задає їм той самий колективний ВВП. Тобто у відведеній ним для них і нас всіх вольєрі – вибачте за вульгаризм – вдаюся до нього для більшої виразності.

Тому нам потрібно визначитися з тими самими категоріями. І в умовах війни повернутися до євангельського, однак конкретного «Ваше ж слово хай буде: так-так, ні-ні. А що більше над це, то те від лукавого».

А хто той «лукавий», гадаю, розумієте.

19 серпня 2015