www.ji-magazine.lviv.ua

Тарас Возняк

Вже впродовж чверті століття Україна з перемінним успіхом пробує відмитися від чумних плям постсовєтизму. Причому це має стосуватися всіх сторін життя. Не лише суспільних відносин, економіки чи державного устрою.

Одним з істотних напрямків цього оновлення, чи, я б точніше сформулював, пошуку свого обличчя, є пошук Україною свого семантичного образу.

І громадяни України, і чужинці, стикаючись з чимось українським, повинні отримувати сигнал, що Україна є так само, як і інші країни чимось унікальним, суто українським і ніяким іншим.

Але українське семантичне поле – це все, що нас оточує – вигляд міст, планування вулиць, знаки, якими ми означуємо свій життєвий простір - пам’ятники, пропам’ятні таблиці, уніформи, салогани, прапори, ордени і навіть вітання – все, що подає нам сигнал, що ми маємо справу з чимось унікальним.

Перетинаючи кордон і опиняючись за кордоном ми так само стикаємося з по-іншому означеним простором, про що говорять до нас і прапор іншої країни на КПП, і уніформа військових, навіть по-іншому покладений асфальт. Вже не кажу про мову.

Чверть століття тому ми успадкували від СССР совєтське маркування простору, в якому живемо. Хрущовки на Сахаліні і у Раві-Руській такі самі. Як такі самі і пам’ятники Лєніну. І це стосуються всієї знакової системи, якою комуністичний режим мітив свою територію.

Але ж ми проголосили про свою Незалежність. Тобто проголосили, що ми є чимось іншим, унікальним. Однак, у чому полягає ця унікальність? Чи ми виробили свою унікальну мову, якою говоримо і з самими собою, і з світом.

Війна на Донбасі актуалізувала всі ці дзержинськи, лєнінськи, комсомольськи і нєсть їм числа. Але ж це мова тоталітаризму, яка означує простір тоталітаризму! Не дивно, що повернення в минуле сталося саме там. Ці регіони так і не вийшли з тоталітарного дискурсу. Щоправда, його доповнив дискурс мафіозний.

Тому так важливо з візуального тексту наших міст прибрати все совєтське – пам’ятники, таблички, серпочки-молоточки. «Лєнінопад», який розпочався стихійно, є вкрай необхідним процесом очищення семантичного тексту, в якому ми живемо, яким є текст наших міст, від просторо творчого диктату тоталітарної мови. Звісно, не все вдасться. Від хрущовок ми позбудемося не ского, а від сталі нок, гадаю, ніколи.

Напевно всі зауважили, що дуже важливим месиджем творців нової патрульної служби у Києві стала зміна уніформи – нарешті почалася зміна візуального тексту, який ми прочитуємо, дивлячись на цей новий сигнал громадянам України. Ми дійсно отримали сигнал, що маємо справу не з нашими «мусорами», з «копами». Не обов’язково було аж так наслідувати американців, проте, в ситуації остаточної дискредитованості української міліції – і по факту, і за образом, який ми бачимо, – такий жорсткий хід, напевно, виправданий. Хоча, звісно, ми ще маємо побачити не лише візуальне послання, але й діла нової патрульної служби. Однак, тут ми ведемо мову про візуальний код, який відчитуємо. А він був радикально змінений.

У цьому тексті я хотів би зосередитися на стилістиці – тому, що ми вже чверть століття не звертаємо на неї увагу. Чи то тому, що бідні, і нас не стати на нові атрибути країни, чи то з огляду на естетичне нехлюйство, чи то з огляду на відомчий сепаратизм, коли кожне відомство видумує якісь свої фейкові уніформи, свої фейкові відзнаки, свій не менш карнавальний семантичний текст, яким промовляє до громадян – є ще безліч інших причин. Однак всі вони ведуть до семантичної какофонії. Людина, яка перетинає кордон України попадає у якийсь постсовковий циганський табір – наперед прошу вибачення у достойних ромів – просто іншої метафори не придумав. Скажімо, попадає у якусь бананову латиноамериканську імітацію держави.

Перші, хто нас зустрічають, це наші славні митники та прикордонники. Десь за ними не менш славні «менти» - щоб обдерти ошалілих чужинців буквально за сто метрів від прикордонного КПП. І все це у стилі мексиканських серіалів. Що вражає чужинців – то це «аеродроми» на головах у цих «репрезентантів» України - нас з вами. Між військових, криптовійськових та «ментів» просто якась пошесть – вони просто не можуть без гігантських постсовкових фуражок-аеродромів. Самі носії цих «аеродромів» росточком десь так півтора метра, однак їх кашкети приблизно такого ж діаметру, та ще й з хвацько вигнутим передком. Як воно і має бути у дорожного «мента-рекетира». Ну і плюс пузо такого ж діаметру. Одним словом, краса. Вражає. Попандопулізм якийсь…

Колись, коли я служив у війську, років тридцять тому, теж були спроби, головно прапорщиків, а не офіцерів, внести такі ж стилістичні правки у совєтську уніформу щоб придати собі якоїсь мексиканської хвацькості. Тоді вони присікалися, і навіть висміювалися. Тоталітарна уніфікація все ж працювала і не могла допустити такої карнавальності. А в сьогоднішній добряче цирковій Україні – ні.

Тому для якогось новозеландця чи угорця Україна візуально є совком, латино американізованим совком, який застиг у польоті до Нової України. Неначе Україна є не незалежною країною, яка говорить своєю візуальною мовою, а водевільною реінкарнацією глибоко провінційного осколка СССР.

І це дає Путіну ще один аргумент в його переконуванні всього світу, що Україна не є ніякою державою, про що він не раз говорив, що це всього лиш – шматок СССР чи просто Росії. Бо ж вся стилістика, якою візуально промовляє до світу Україна, є не лише постсовкова, але й, що гірше, просто постросійська – про царизм йдеться.

Чого варті ті самі, повернуті Сталіним пагони царського зразка, які всі наші відомства ретельно копіюють, всі ці «просвєти» сенсу яких носії цих пагонів не розуміють, всі ці п’ятикутні «звйоздочки», яких конче слід «омивати» в горілці. Бо ж, кожен «мєнт» і навіть ветеринар чи лісник купивши собі чергову «звйоздочку» - а вони теж всі опагнонені - поза всяким сумнівом відчуває себе «гусаром».

Апофеозом, якщо не опупозумом, є для мене відкрите знущання, яким є знак найвищої відзнаки нашої вже чверть століння незалежної держави Україна – мініатюри орденів «Золота Зірка» та Держави звання Герой України.

Якось я був на ефірі з Юрієм Шухевичем, і мова зайшла про відзнаки, а він Герой України, і я кажу – ну невже ви не бачите, що за царювання Леоніда Даниловича Дмітрій Табачник, який був причетний до творення системи тоді ще президентських відзнак, просто познущався над нагородною системою України – на «звізду» героя Совєтського Союзу для прикола пришпандьорив якогось рахітичного тризуба.

На Зірці Героя соціалістичної праці покійного СССР і то краще і достойніше закомпоновано серпочок і молоточок. Вже не кажучи, що Російська Федерація зберегла цю нагороду практично незмінною – бо ж вона позиціонує себе спадкоємцем СССР. А от чого Україна так себе позиціонує – не знаю. Самі посудіть, знайдіть відмінності:

Ось вам Зірка Героя Совєтського Союзу:

А це Зірка Героя соціалістичної праці:

І нарешті Зірка Героя Росії:

Ну і Зірка Геороя України від Табачника:

І вже щоб зовсім стало зрозуміло, ось «звізда» героя «донского казачества», якою нагороджує «казачков», що воюють у так званому лнр.

Дуже печально, що президент Порошенко, проявив слабкість, коли рік тому, напередодні Дня Незалежності, наштовхнувшись на Майдані на згорьованого батька Героя, що загинув на Майдані, не зрозумів, про що йому йшлося, коли він вимагав від президента визнати Небесну Сотню Героями України. Так – вони Герої. Однак це не означає, що можна перетворювати Великий Епос Майдану Гідності, якого вже ніхто не відмінить, на постсовковий водевіль, роздаючи згорьованим рідним Героїв бляшки від Табачника. Це була секунда слабкості президента. Можна зрозуміти і його, і батька.

А як вам така «трогательная преемственность»:

А як гордо наші обранці носять цей рудимент совка.

Однак задля того, щоб це не повторювалося, мусимо змінити семантичну мову, якою говоримо. Це не настільки не важливо, як видається. І наші воріженьки це добре знають. Тому й чіпляються за посттоталітарні рудименти – чи то у назвах міст, чи де інде.

Таке знущання над відзнаками є давньою традицією в російській практиці. Розшматувавши Річ Посполиту, Російська імперія, щоб ще більше принизити поляків (і не тільки) познущалася над її вищими орденами, «розіп’явши» орден Білого Орла на своєму Чорному Двоголовому.

Ось оригінальний знак Ордена Білого Орла:

А ось його колоніальний фейк, яким «опускали» польських патріотів:

Ну а Орден Святого Станіслава царат взагалі «опустив» до орденів третьорядних. Імперія дуже добре розуміла, що таке мова знаків і означення окупованого імперією простору.

Однак не прив’язуймося до одних кашкетів та відзнак. Це тільки приклади. Україна має докорінно змінити весь свій візуальний образ.

Чи робляться кроки у цьому напрямку – звичайно робляться. Однак, як на мене, бракує системності.

Слава Богу ЗСУ (http://www.mil.gov.ua/ministry/simvolika-ta-nagorodi/ ) систематизували свою вексилологію (прапорництво), частково фалеристику (нагородництво), емблематиці. Не зле вийшло і у СБУ чи прикордонних військ.

Теперішня війна на Донбасі змусила наших військових і особливо добровольців в якості допомоги приймати уніформи та амуніцію різних країн – головно країн НАТО – що змінило образ українського військового та добровольця. Він тепер не виглядає як обідраний салага-доходяга у обвислій і нефункціональній совєтській формі з ще совєтських складів.

Окремі добровольці самі ініціюють зміну візуального образу наших військових (https://www.facebook.com/groups/1416740368643314/)

Величезні зусилля прикладає Українське геральдичне товариство (http://uht.org.ua/ua/ ).

Дуже добре, що 9 квітня 2015 року прийнято Закон «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки».

Проте інколи народ є далеко попереду і законодавців, і тих, хто формує семантичну мову нашої країни.

Найбільш промовистим прикладом є народна імплементація салогану, який мав вузько партійне чи регіональне використання. Здається, що для всіх тепер є очевидним, що салоган «Слава Україні! – Героям Слава!» отримав однозначне схвалення всієї України. Мало який промовець в Україні не розпочинає чи не закінчує свою промову саме цим салоганом. Здавалось би, ну чого ще треба, чому наші військові не можуть узаконити цей салоган як вітання для військових. Тим більше, що за ним тепер уже справді традиція Великого Епосу Майдану Гідності. Так ні ж, недомисліє, рутина, нехіть. Все одно ж на фронті військовики вітаються саме так. Однак військовики повинні діяти у відповідності з Стройовим статутом Збройних Сил України – а в них ми маємо безлике «Бажаємо здоров’я, товаришу генерал-полковнику, «До побачення, товаришу адмірале», «Бажаємо здоров’я, товаришу молодший сержанте», «До побачення, товаришу головний старшино», «Бажаємо здоров’я, товаришу мічмане», «До побачення, товаришу прапорщику» тощо. Одним словом: «Здравжелаютоварищи» в українському виконанні. Нузугарно і кострубато. Зате є «товарищи». Сісти і заплакати – «товарищи живее всех живых». Або хором гукнути – «Здоров’я молодим» і закусити. Це по нашому, по-українськи.

Ну чого ще треба, щоб не перти проти вітру? Проти народу, тобто…

Це лиш один з кричущих прикладів.

Як на мене, то ми повинні на державному рівні, попри війну, попри нестачі, попри все, систематизувати переінсталяцію семантичної мови, якою нова Україна говорить до світу. Поки що ми маємо тільки фрагменти, щось неначе робимо, однак не до кінця.

І в очах світу і самих себе виглядаємо приблизно так як наш вічно живий Ілліч:

22 липня 2015

http://politeka.net/56002-slava-ukrayini-geroyam-slava-ili-zdraviya-zhelayu-tovarishhi/