www.ji-magazine.lviv.ua

Константiн Зарубін, блогер

Нагадую: кожен сайт мережі Інтернет на будь-якому сервері планети Земля тепер мусить стати на облік у Роскомнадзорі, як тільки його щоденна аудиторія доросте до трьох тисяч відвідувачів. Тим, хто вже став на облік, заборонено матюкатися і вивішувати «недостовірну інформацію». Такий закон ухвалила Держдума і підписав націонал-лідер.

Мови, на яких більше не можна по матінці, в тексті закону не прописані. Однак не секрет, що крім законів у нас діють понятія. У «Російській газеті» їх не друкують, але озвучувати іноді доводиться. Як роз’яснив заступник голови Роскомнадзору Ксєнзов, вимоги закону поширюються на всіх, хто «пише російською мовою або мовами народів Росії». Незалежно від того, де він знаходиться.

Спробуємо простежити логіку Ксєнзова. Правда, що «мови народів Росії» – явище в певному розумінні юридичне. Закони суб’єктів Федерації наділяють офіційним статусом кілька десятків республіканських мов і мов корінних народів. Російська, згідно з Конституцією, і зовсім є «державною мовою Російської Федерації на всій території».

«Території» чого – додумують вже за понятіями. І робить це не один Ксєнзов. Судячи з невпинної турботи російського МЗС, а останнім часом і збройних сил, про «російськомовне населення» сусідніх країн, Російська Федерація серйозно вважає російську мову своєю власністю – на рівні з надрами і повітряним простором. З тією вигідною відмінністю, що російській мові кордони не писані.

Неважко здогадатися, що жителів Землі, які поки що проживають за розсувними межами Російської Федерації, така логіка не вражає. Не всі бажають ставати на облік в Роскомнадзорі. Багато хто хоче користуватися повним діапазоном мовних засобів, а також вивішувати інформацію, «не достовірну» з погляду Кремля. Російською мовою.

Таким чином, перед нами знову головне юридичне питання сучасності: як примирити російське законодавство з реальністю, що існує поза головами російських законодавців?

Радий повідомити вам, що в цьому випадку відповідь знайдено.

Знайшов її популярний користувач мережі Інтернет з Одеси. Українській владі, написав він, «необхідно прийняти закон про «українську російську» мову». Инакше кажучи, треба «зафіксувати вже існуючі де-факто відмінності «української російської» від «російської російської»» і «перестати залежати від Росії у мовному питанні». Тоді «блогери (у тому числі і російські) зможуть офіційно заявити, що вони пишуть на «українській російській» і ніякий Роскомнадзор їм не указ.

Більше того, «українську російську» можна зробити в Україні другою державною, «проти чого набагато менше протестуватимуть і українські націоналісти». Один коментатор тут же запропонував вирішити мовне питання ще витонченіше: взагалі оголосити місцеву російську діалектом української. Запропонував, правда, зі смайликом. Жартома.

Як викладач мовознавства, вважаю своїм обов’язком повідомити вам дві речі. По-перше, теза «російська – діалект української» на одному рівні гумору з тезою «українська – діалект російської». По-друге, введення у мовний чи навіть юридичний вжиток понять на кшталт «українська російська» і «російська російська» – це не просто гра слів. Це нагальна суспільно-політична потреба.

Зараз поясню.

Деякі базові істини мовознавства повинні бути надбанням кожної освіченої людини. Одна з них стосується самого слова «мова» – в тому сенсі, в якому ми його вживаємо, коли говоримо «російська мова», «словник естонської мови», «носій адигейської мови», «діалекти італійської мови» і так далі.

Коротко цю істину можна сформулювати так: мова виникає разом з назвою.

Дозвольте повторити: «-ська мова» з’являється тоді, коли мову певної групи людей починають називати «-скою мовою». І перш за все, якщо роблять це представники самої групи. Крапка. «Надійніших» критеріїв немає.

Инакше кажучи, лінгвіст може посадити вас в лабораторію, включити апаратуру, змусити довго говорити і писати вашою рідною говіркою, а потім видати вам довідку. У цій довідці буде багато цікавого. Наприклад, число фонем, тобто звуків, які ви використовуєте. Правила, по яких ви відмінюєте дієслова та іменники. Алгоритм, по якому ви будуєте речення. Ваші найбільш вживані слова. І ще багато чого.

У довідці навіть буде написано, що виросли і живете ви, ймовірно, в Чорногорії, в околицях Подгоріци, освіта у вас навряд чи нижче середньої, а років вам, мабуть, не менше п’ятдесяти.

І тільки навпроти загадкового слова «лінгвонім» буде порожній рядок. Коли ви все прочитаєте, лінгвіст відбере у вас довідку, дістане олівець і скаже:

- Виходячи з останніх опитувань і аналізу місцевої преси, у мене тут ціла купа ярликів для того, на чому ви говорите. Чорногорська, сербська, сербохорватська, сербохорватобоснійска, південнослов’янська. І так далі. Що писати будемо?

- Я думав, ви мені скажете... – скисне ви.

- Я за вас не можу вирішити.

- Ну, тоді югославська! Тіто форева!

- Так і запишемо: «югославська»...

Перманентний срач в мережі Інтернет про те, де «справжня мова», де «діалект», як що називається і хто говорить «найправильніше», звичайно, має науковий інтерес. Але він ніякого сенсу не має. Оскаржити існування мови неможливо. Навіть якщо завтра, скажімо, всі сім мільйонів болгар вийдуть на вулиці з плакатами «Македонська – діалект болгарської!», македонська залишиться мовою, поки македонці вважають її нею.

Норвезька не перестане бути мовою через те, що її легко розуміють шведи. Урду не втратить статус мови через те, що дуже схожа на хінді. Багато діалектів китайської та арабської відрізняються один від одного не менше, ніж російська від чеської, але поки їх не проголосили «мовами» їх же носії, вони залишаться «діалектами».

Не менш абсурдні і суперечки про «правильність» мовних варіантів. Аргентинська або чилійська іспанська нічим не гірші за европейську. Те, що обидві «іспанські», а Південну Америку колонізувало европейське королівство під назвою «Іспанія», не має ніякого значення. Довга історія англійської на Британських островах не робить британську англійську «правильнішою» за канадську. Чисельність населення США не робить американізми «правильнішими» за австралізми.

Повернімося до ситуації в Україні. Лінгвіст, якого не дуже й цікавлять питання мовної політики, не побачить на території України «правильної» російської, «правильної» української та «виродка»-суржика. Він побачить діалектний континуум – спектр рівноправних мовних варіантів, над яким нависають уявні діалекти під назвою «літературна російська» і «літературна українська», що існують приблизно так само, як існують правила етикету: в підручниках, настановах, потураннях і періодичних спробах їм відповідати.

Ну, а лінгвіст, який цікавиться мовною політикою, сидить на краєчку стільця і чекає розвитку подій. Він знає: на яких «мовах» або «діалектах» говоритиме Україна – в основному питання політичне і, скажімо так, світоглядного вибору сьогоднішніх українців.

Гребєньщиков якось заспівав: «Якщо не подобається, як я висловлюсь, купи собі у Бога копірайт на російську мову». Чудові слова. Наскільки мені відомо, олігархія, яка править Росією, поки не пред’явила світові божественну купчу на російську морфологію і синтаксис. А отже, складна, відкрита, вічно оновлювана система знаків, за допомогою якої, зокрема, написано цей текст, належить державі Російська Федерація так само, як вона належить Києву, Ризі, мені й Майклу Макфолу.

На жаль, ідеологічна реальність теж по-своєму справжня. Як зауважив лінгвіст Максим Кронгауз, виступаючи перед студентами у Вільнюсі, «російська мова швидше асоціюється... з російською державною владою» і «сприймають її як інструмент тиску Росії». До виникнення «української російської» чи «казахської російської», щоправда, російський вчений поставився швидше скептично. Він висловив надію на збереження «єдиного стандарту» і «єдиного простору російської мови».

Я змушений частково не погодитися з Максимом Онисимовичем. Єдиний мовний простір зовсім не вимагає єдиного мовного стандарту.

Існування підручників з американської англійської не заважає освіченому американцеві жити в одному мовному просторі з ірландцями. Коли фінський Інститут національних мов прописує в «Словнику фінляндської шведської» норми, не чувані в Стокгольмі, шведськомовні фіни не втрачають здатності читати Стіга Ларссона в оригіналі. В епоху миттєвих масових комунікацій навіть настільки різні мовні варіанти, як бразильська і европейська португальська, живуть в одному португаломовному світі.

Стійкий асоціативний зв’язок з Російською Федерацією для російської мови – смердючий баласт, якщо не сказати трагедія. На кожного хорошого письменника в Росії знайдеться взвод державних діячів з геополітичною сечею в голові. Відтирати російську мову від слідів цієї публіки необхідно будь-якими засобами. Розвиток нових літературних стандартів на кшталт українського або прибалтійського – одне з таких засобів.

На цьому шляху є прості кроки: вписати «-ську російську» в законодавство, надрукувати словник, офіційно обуритися, якщо Роскомнадзор чіплятиметься до місцевих блогерів.

Але є і важкий крок: після сотень років імперської централізації звикнути до думки, що «правильна» російська мова – це не світло зі сходу. Не виданий у Москві орфоепічний довідник. Не мова напівмітичної петербурзької інтелігенції. Мовна норма – це всього лише суспільний договір в окремо взятому регіоні. Озиратися на ворожі держави при обговоренні такого договору зовсім не обов’язково.

http://snob.ru/selected/entry/76417?v=1445604043