www.ji-magazine.lviv.ua

Бернд Ульріх, Die Zeit

Україна, Газа, Сирія, Ірак – від різноманіття криз Захід хитає. Час знову впорядкувати інтереси та ідеали, факти і відчуття.

У якийсь момент Головному в Кремлі, схоже, урвався терпець. Як би там не було, в одну холодну січневу неділю він посилає солдат і танки у Вільнюс, щоб покласти край примарі литовської незалежності. Чотирнадцять людей мертві, когось задавили російські танки, більше тисячі поранених.

Це не антиутопія, не похмурий погляд у майбутнє, на те, чим може закінчитися агресивна політика Владіміра Путіна. Ні, так звана Кривава неділя у Вільнюсі вже одного разу стала реальністю, двадцять три роки тому, а людину, яка віддала наказ розчавити литовський опір, звали Михайло Горбачов. Так-так, той самий Горбачов, якого сьогодні вважають найбільшим другом заходу, завдяки якому возз’єднання Німеччини стало можливим. У ці дні політики в Берліні напевно згадують той час і ставлять перед собою питання – якщо така людина як Горбачов була здатна на подібне, чого тоді чекати від таких, як Путін?

Питання, здавалося б, цілком резонне, адже президент Росії щодо України вже добився всього, чого тільки можна чекати від «превентивного захисту» російських інтересів. Анексію Криму Захід через міжнародне право ратифікувати не зможе, але прийняти її як факт, звичайно, вже прийняв; членство України в НАТО в найближчому майбутньому виключено; Україна, ймовірно, буде в асоціації як з ЕС, так і з орієнтованим на Росію Митним Союзом; та й федеративна держава з великими правами на самовизначення російської меншини вже вимальовується. Все це у Путіна вже є, і він про це знає. Чого ж він хоче ще, чому не припиняє поставляти важку озброю в східну Україну?

Оптимісти відповідають, що заради збереження обличчя він не може допустити воєнної поразки сепаратистів і тому змушений продовжувати без стратегічної мети. Песимісти однак вважають, що мета у кремлівського господаря є, але полягає вона в ослабленні і дестабілізації не України, а Заходу загалом і НАТО зокрема.

ЗАХІД СЛАБКИЙ, ЯК НІКОЛИ

Нічого дивного немає в тому, що конкуруючі сили зараз подумують над такими речами. Адже і США, і Европа знаходяться в глибокій міжнародній кризовій орієнтації. У західних столицях відверто відчувається стратегічна невизначеність, потрійний криза – в Україні, в усьому арабському світі і знову на Близькому Сході – вимотує: в ментальному, політичному і військовому сенсі. Все це занадто очевидно, і кожна спроба спростувати цей факт, щоб не підбадьорювати противника, здається марною. Тепер пора почати вдумуватися в причини, навіть якщо конфлікти продовжують стрімко розвиватися. Не останню роль в цьому відіграє масований ідеологічний та військовий напад, який міг би змусити Захід захитатися.

Змусити Захід захитатися? Як так? І знову тут відіграє велику роль Балтійський регіон з його великою російською меншиною, ахіллесова п’ята НАТО. Уявімо собі, що російське керівництво вирішило розіграти і там український сценарій: російська меншина просить про допомогу, з’являються солдати без розпізнавальних знаків, російська військова техніка, потім громадянська війна і т. д. – що може в такому випадку зробити Захід?

Можливості обмежені. Військовий захист Балтики практично неможливий, її можна лише відвоювати назад. (Окрім того, щоб розмістити там стільки західних солдатів і важкої техніки, у розумінні Росії це було б провокацією, а НАТО опинилося б у ролі агресора). Зворотне завоювання Балтики, однак, позначало б пряму війну між НАТО і Росією, а з цього відразу ж випливає небезпека ескалації із застосуванням ядерної зброї. Хто старший, а отже, напевно, і Владімір Путін, пам’ятає основне правило ядерного протистояння, з якого випливає, що хто більш психований, той і сильніший. Воно визначає той факт, що в такому конфлікті домінуюча роль завжди у того, про кого можна припустити, що він готовий на більші жертви і у кого достатньо рішучості і безумності для переходу до наступного рівня ескалації. Це явно буде не НАТО. Ні Захід не божеволів, ні навіть генеральний секретар НАТО. Якщо ж Захід піддасться нападу на своїх далеких кордонах, в Балтійському регіоні, і з вагомих причин відмовиться від військової конфронтації з Росією, то, як висловилася міністр оборони Німеччини [в газеті ZEIT], «НАТО помре». Урсула фон дер Ляйєн говорить з відкритістю зовнішньополітичного новачка про речі, про які инші тільки перешіптуються, про нову уразливість Заходу.

САНКЦІЇ ПОТРІБНІ ДЛЯ ВИПЕРЕДЖУВАЛЬНОЇ ОБОРОНИ НАТО

Мова зараз навіть не про те, чи дійде в Прибалтиці коли-небудь до такого сценарію. Сама можливість його, що нависає грізною масою і яку обмірковують обидві сторони, вже зараз впливає на конфлікт з Україною і пояснює силу зухвалих провокацій Кремля. Хтось критикує санкції проти Росії, аргументуючи, що вони діють хіба що в довгостроковій перспективі, а в цьому конфлікті або не створять ніякого впливу, або навіть позначаться негативно. Нехай це на перший погляд і вірно, але така аргументація не враховує того, що ці санкції – не виголошена загроза Путіну не ступати ні кроку за межі України. Посил полягає в такому: ми знаємо, що ти знаєш, що з нашого боку не буде військового втручання, але тобі також слід знати, що ми сильні, об’єднані, готові до жертв і сповнені рішучості воювати асиметрично, тобто економікою. (Якщо все так і було задумано).

Якими б мудрими не були ці санкції у відході від військових відповідей, Захід має насторожувати, що Путін взагалі сміє діяти настільки зухвало і агресивно. І те, що Урсула фон дер Ляйєн вважає можливим припинення існування НАТО – і не через млявість за відсутності сильних суперників, а після поразки в силовій політиці і військовій конфронтації – показує, в якій ситуації перебуває зараз Захід у зовнішньополітичному плані. Можна було б заявити, що таким слабким, як зараз, він ще не був ніколи. Це несподівано, адже удаваний пік західної потужності був всього чверть століття тому. Це також вражає, якщо враховувати, наскільки США і ЕС на вершині і зараз, як в економічному, так і у військовому плані. Проблема не в сейфах чи складах ракет, проблема ментальна.

ВТРУЧАННЯ НЕ ВДАЛИСЯ, НЕВТРУЧАННЯ ТЕЖ

У власній голові Захід вчинив за минулі два десятиліття таке спустошення, якого б ніколи не домоглися ніякі супротивники. Багато хто говорить, що війни США причина того, що захід у військово-моральному сенсі практично неспроможний на дії. Петер Шолль-Латур стверджував зовсім незадовго до своєї смерті: «Перемоги у війнах більше неможливі». Хотілося б погодитися з ним, особливо якщо подивитися на Афганістан та Ірак, тим більше, що рішення в такому випадку гранично просте – жити без воєн.

На жаль його рішуча теза тричі невірна. По-перше, і переможні війни теж були, в їх число входять як мінімум війна в Косово і позаминула війна в Іраку, в ході якої скасовано анексію Кувейту, захопленого Саддамом Хусейном. По-друге, і тут ми наближаємося до джерела сьогоднішньої трагедії, Заходу з невійськовими рішеннями за межами Европи не щастило. На Середньому Сході за останні дванадцять років перепробували все: традиційну війну з наземними військами в її ризикованому і одночасно божевільному варіанті (Афганістан і Ірак), короткочасне втручання, в основному за рахунок підтримки з повітря для запобігання бійні (Лівія), мирне розділення країни за посередництвом ООН (Судан), невтручання незважаючи на незліченні жертви (Сирія). І крім того в темпі спринту: повалення диктаторів з втручанням, підтримка диктаторів для стабілізації регіону, підтримка повстань проти диктаторів для демократизації регіону, припинення підтримки повстань, нова підтримка для нових і старих диктаторів. Нічого з цього не спрацювало дійсно добре.

Ці роки після терактів 11 вересня серед західних геополітиків з повною впевненістю у своїй силі говорили про зовнішньополітичний інструментарій, з якого в міру потреби витягують необхідні інструменти. Сьогодні слід визнати, що інструментарій сильно спорожнів.

ПІД ПИТАННЯМ ВЖЕ НЕ ТІЛЬКИ ВЛАДА ВСЕРЕДИНІ ДЕРЖАВИ, А САМА ДЕРЖАВНІСТЬ

Результат усіх цих експериментів: в Середній Азії не тільки воюють як раніше з усією жорстокістю за владу над певними країнами, а й сама державність розмивається. Це можна сказати як про Ірак і Сирію, так і про Лівію, та й взагалі про всю Сахару і Чорну Африку. Зусилля терористів на Середньому Сході при цьому навіть посилилися, і якщо тепер радикальний іслам приймає ще більш нелюдські обличчя, ніж Аль-Каїда в 2001 році, це перетворює здивування Заходу в шок.

Безпорадність не можна не помітити. Тепер партнери Заходу так швидко перетворюються в супротивників, з супротивників у ворогів і з ворогів назад в партнерів, що політика моралі і реалізму працюють в протифазі і один проти одного. Взяти лише останні віражі, настільки неймовірні, що ледь наважуєшся говорити про них: Захід, а тепер навіть Німеччина, більш-менш безпосередньо озброює курдську РПК, яку до останнього розглядали як терористичну організацію, з тим щоб відтіснити ІД. Якщо запитати відповідальних німецьких політиків, куди слід відтісняти ісламістів, ті невпевнено дадуть відповідь, що на північний схід Сирії – там же, слід сподіватися, проти них з підтримкою якогось Владіміра Путіна, буде воювати Башар аль-Асад, якого всього рік тому охарактеризували як ворога номер один. Тепер цей же Асад навіть вислужується в партнери Заходу у війні проти ІД.

У німецьких поставках озброєння змішуються відповідальність і відчай.

Якщо не особливо моральна політика ефективна, з цим можна жити. Якщо моральна політика не дуже ефективна, це теж зійде. Але аморальна і одночасно неефективна політика з часом приречена на провал.

ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНА НЕРІШУЧІСТЬ ОБАМИ І ЙОГО ХАРАКТЕР НЕ ВЗАЄМОПОВ’ЯЗАНІ

Було б чудово, якби у всьому цьому було винне погане західне керівництво, найкраще США, і на вибір або занадто войовничий Джордж Буш-молодший, або недостатньо войовничий Барак Обама, а ще краще обидва разом. Дійсно, сьогоднішній президент США завдав серйозної шкоди репутації Заходу, коли провів перед Асадом червону лінію – неприпустимість застосування хімічної зброї – щоб не втручатися після її застосування. Однак, не втрутився він не тому, що слабак, а тому, що він передбачав відсутність політичної підтримки в довгостроковій перспективі. Багато що говорить про те, що він правильно розпізнав втому своїх співгромадян від війни. Девід Кемерон, колишній прем’єр Великобританії, також розбив собі ніс, коли хотів отримати у нижньої палати наказ на військову операцію проти Асада. Значить, нерішучість криється не тільки в самих верхах, але і в низах.

І вона природня. Коли Хіларі Клінтон, гуманітарна інтервенціоністка, нещодавно звинуватила Обаму в тому, що він своєю недостатньо вираженою підтримкою помірних сирійських повстанців дав ІД шанс на становлення, президент їй відповів у Нью-Йорк Таймс: «Такої можливості, за якої ми могли б поставляти легке, а тим більше важке озброєння опозиції, яка по суті складалася з колишніх лікарів, аптекарів і т. д. і тим самим дати їм можливість на протистояння добре озброєній державі, яка заручилась підтримкою Росії, Ірану і загартованої в боях Хезболли, такої можливості у нас ніколи не було». Морально необхідне він вважав неможливим з військового погляду.

Якщо намагатися висловити це дуже-дуже веселково: Атлантично-европейська політика перебуває в постстратегічній, постпринципній стадії. Настав час інтервенціоністам і ізоляціоністам, реалістам і ідеалістам, американцям і европейцям поглянути один одному в очі і визнати: зараз ніхто з нас не знає, що робити, нам потрібне переосмислення, инша дискусія, нова зовнішньополітична граматика, в рамках якої ми знову зможемо осмислено сперечатися.

Частиною нової чесності було б також визнання, що Захід знаходиться в конфронтації з подіями, які він не передбачав, недооцінив або просто ще не зрозумів. І нехай самокритика тут можлива і необхідна, але очевидно й те, що Захід не у всьому винен. На жаль, не в його силах покращити світ виключно за рахунок самовдосконалення.

У РОСІЇ ТА ІСЛАМСЬКИХ ДЕРЖАВ ПРОБЛЕМИ З БОГОМ

Конфлікти в Росії і на Середньому Сході можна також сприймати як внутрішні конфлікти, в яких США і Европа зіграли роль каталізатора, проекційної площини і мішені, але не були першопричиною. Як у православній Росії, так і в держав у сфері впливу ісламу є вікові проблеми з глобалізацією, що дозволяє співвідношення їхніх культур з иншими і виставляє їхню економіку як не спроможну, але у них також є, в дуже різних проявах, кардинальні проблеми з секуляризацією, необхідним поділом церкви і держави, релігії і політики. Міт жертовності і свята місія, теми взагалі-то релігійні і лише в релігії застосовні, політизуються і тому стають актуальними. Вирішити це можна лише внутрішнім розвитком в Росії і арабських країнах, форсування яких не під силу Заходу.

Проте ж, західне суспільство не може поступатися релігійно-ідеологічним нападкам на власний внутрішній устрій. Наприклад: «Ми бачимо, як багато евроатлантичних країни (...) заперечують свої моральні начала і будь-яку традиційну ідентичність: національну, культурну, релігійну або навіть статеву. Проводиться політика, яка ставить на один рівень багатодітну сім’ю і одностатеве партнерство, віру в Бога і віру в сатану». Таким формулюванням міг би скористатися будь-який ісламіст, проте сказав це Владімір Путін, а саме 20 вересня 2013, задовго до конфлікту з Україною. Його сприйняття своєї моральної і культурної переваги – не наслідок українського конфлікту, а радше одна з його причин.

РОСІЙСЬКИЙ І ІСЛАМСЬКИЙ ФКНДАМЕНТАЛІЗМ ЕФЕКТИВНО АТАКУЄ ЗАХІД

Російські та ісламістські фундаменталісти, мабуть, відчувають, що існування Заходу зачіпає їх за живе. Такий блакитний, лібертарний, нерелігійний – і досі настільки економічно успішний, вони не можуть в це повірити. Уявлення про те, що західне суспільство успішне не дивлячись на свої толерантність, плюралізм і навіть зніжені повадки, а саме завдяки їм, суперечить всьому їхньому духу. За цими хибними причинами вони і виходять зі швидкого краху Заходу, напад на який відповідно обіцяє вигоду. Тут дійсно стикаються світи.

Держави з авторитарним стилем керівництва, як Китай чи Росія, крім всього розвинулися в галузі пропаганди. Вони не тільки досить ефективно використовують власні ЗМІ, а й впливають своїми каналами, блогерами і в соціальних мережах на західну громадськість. Це вельми важлива зміна, оскільки самокритика є важливою частиною західного суспільства, і навіть великою частиною його сили. Ця самокритика тепер з поганими намірами посилюється ззовні, отримуючи при цьому певний автодеструктивний характер.

Адже фундаменталістська критика Заходу далеко не завжди підноситься саме в фундаменталістському ключі, а часто інтелігентно і докладно. Авторитарні режими розробили для критики Заходу простий, але дуже ефективний шаблон, який працює так: для всіх демократичних витрат, всіх видів придушення, корупції, цензури, які в авторитарних державах є частиною системи, можна, звичайно ж, знайти приклади і в більш ніж сорока західних державах. Те, що в одному випадку – це порушення власних принципів, в більшості випадків кара, а в иншому – основоположна частина політичної системи, вміло ретушується. Владімір Путін – майстер такого виду критики і часто застає нею західних журналістів і політиків зненацька. Не можна сказати, що провідні політики з нашого боку кордону з Росією знаходять на неї хороші, а головне, ефективні відповіді. Тим більше що ця слабкість Заходу не позначає його повну втрату своєї старої зарозумілості, що також не надає йому переконливості в очах решти світу. Як західні глави держав за останні п’ятнадцять років підгинали під себе міжнародне право, почасти порушували його, які причини для війни пропонували, як міняли союзників – дух захоплювало. Цей негативний баланс зрештою мали висловити і прийняти. Захід знову стане дієздатним, визнавши цю провину за собою, а не промовчавши про неї.

У СХІДНІЙ АЗІЇ ЗМЕНШУЄТЬСЯ ЗАХІДНИЙ ВПЛИВ – ЦЕ ЗБИТКОВО ДЛЯ  САМОЙ СХІДНОЇ АЗІЇ

Світ став для Заходу иншим за останні роки і прискорився за останні місяці – такий діагноз був би неповним без згадки змін у Східній Азії, які відійшли на задній план через потрійну кризу на антисанітарному кордоні Европи.

У 2011 р. Барак Обама поставив курс на т. зв. pivot to Asia, стратегічний поворот США в сторону Азіатсько-Тихоокеанського регіону. Европейською, а особливо німецькою реакцією на це був страх, навіть образа. Европу, значить, тепер витіснять на околиці історії? Трансатлантичне партнерство залишиться лише мітом? Нічого з цього не сталося, тому як в реальності серйозний pivot to Asia не відбувся, як мінімум у військовому плані, стався хіба що pivot to America, сильніша орієнтація США на власну країну. Військовий вплив США в АТР також знизився. Це, з одного боку, побічний ефект імперського перерозтягнення Середнього Сходу та вихідного з цього військового розчарування, з иншого ж боку це – логічний наслідок зростання впливу Китаю. У Східній Азії все менше вірять у те, що США могли б на ділі прийти на допомогу маленьким сусідам сильного Китаю, який все більше усвідомлює свою силу.

Східно-азіатська проекція влади США стрімко зникає, і це однозначно не йде на користь регіону. Поки що це призвело до зміцнення націоналізму в практично всіх державах регіону, включаючи повсюдні прикордонні проблеми. З відходом Америки набирає чинності і фатальний геополітичний розподіл сил: Китай більший, а скоро буде і сильнішим, ніж всі його сусіди разом (у Індії особлива роль, спрямована скоріше всередину себе). Це можна уявити собі на прикладі Европи, в якій Німеччина була б у п’ять разів більшою і сильнішою, ніж є насправді. Таким постає майбутнє Східної Азії, майбутнє, на яке Захід майже не впливатиме, в кожному разі не рішенням про поворот Білого Дому.

ПО ПЛАНЕТІ ХОДИТЬ ПРИВИД, ПРИВИД ІСТОРІЇ

Кордони, і це нам доводиться зараз пізнавати на гіркому досвіді, залишилися в історії. Коли вони порушуються, старі монстри знову оживають. У такі моменти кожен може знайти ситуацію у власному минулому, в якій його країна або народ незаслужено образили, у кожного є стара карта, що підтверджує його претензії на російські землі, китайські острови або місця релігійних святинь. Кордони не тільки розділяють країни і захищають їх одну від одної, вони також розділяють сьогодення і минуле. Але, схоже, той факт, що кордони, нехай несправедливі і неправильно проведені, все одно в чому кращі за їх відсутність чи прикордонні війни, сьогодні не особливо популярний.

По планеті ходить привид, привид історії. На Середньому Сході оскаржуються довільно проведені европейцями в їх власних інтересах кордони і можна сказати, що ми знову потрапили на початок XX століття. Одночасно релігійна складова цих конфліктів і їх звірства нагадують Тридцятилітню війну. На сході України ми бачимо повернення холодної війни, а в Східній Азії між ненаситною і надсильною державою і рештою країн розставляються сили, що нагадує Европу перед Першою світовою війною.

Таке змішання епох, ці картинки, що насуваються одна на одну, зараз перенапружують політиків, коментаторів і професорів, а також і обивателів на Заході. Соромно за це не має бути, визнання власної слабкості – частина нашої постгероїчної культури. І те, що західні демократії менше за инших є рабами свого самолюбства, може ще виявитися великою перевагою в конфлікті з надмужніми і надавторитарними товариствами.

Правда, зупинитися на цьому не вийде, Захід не зможе залишатися осторонь, він і так вже скрізь втрутився. Він повинен знову стати здатним до стратегічного мислення і навести порядок серед своїх принципів. Умови для цього є: ВВП західних країн все ще більше ніж у два рази перевищує ВВП Росії і Китаю разом узятих, а отже, вплив існує. Досі на Заході дискусії більш відкриті, ніж будь-де на землі, рішення знайдуться.

І, врешті, наскільки для нас ще важливе те слово, яке не прозвучало в цьому тексті, тому що ним останнім часом почали зловживали в зовнішній політиці: свобода?