www.ji-magazine.lviv.ua

Тетяна Журженко

Розташована на околиці Европи, затиснута евробюрократами в зручну категорію «сусіда» Україна, тим не менш, сьогодні як ніколи є серцевиною Европейського проекту.

Як тіло ветерана може свідчити про історію битв, в яких він брав участь, так доля українських кордонів відображає успіхи і провали европейського інтеграційного проекту.

Падіння «залізної завіси» і колапс совєтської імперії не тільки дали імпульс для народження незалежної української держави – вони безпосередньо торкнулися життя мільйонів її громадян, які отримали свободу пересування.

Нова утопія світу без кордонів надихнула европейців, в її перемогу внесли вклад і українці, нехай навіть як пасажири «економ-класу».

Західний кордон України – у минулому майже непроникний, надійно укріплений – перестав бути таким, це дало місцевому населенню можливість займатися прикордонною торгівлею і посезонно працювати в Польщі та инших центральноевропейських країнах. Для мільйонів українців такий досвід став персональною «европейською інтеграцією» з її витратами і вигодами, особистими відкриттями і гіркими уроками.

З розширенням Европейського союзу на Схід і з прийняттям Польщі, Словаччини та Угорщини в зону Шенгену, західний кордон України знову зазнав принципових змін: пропускні пункти модернізували відповідно до шенгенських стандартів.

Нові технології спостереження і контролю впровадили для захисту Европи від «м’яких загроз безпеці», що йшли зі Сходу, – нелегальної міграції, контрабанди людей, наркотиків та зброї. Західні сусіди України ввели для її громадян візовий режим, незважаючи на те, що це негативно відобразилось на місцевих економіках, які черпали вигоду з прикордонної торгівлі і припливу дешевих трудових ресурсів.

Однак було б перебільшенням стверджувати, що українців просто кинула «Фортеця Европа». Тільки Польща щорічно видає українцям сотні тисяч шенгенських віз. Проте новий, шенгенський прикордонний порядок посилював соціальну ієрархічність і політичну асиметрію, що нерідко воскрешало драматичні епізоди «колективної пам’яті» і стереотипи сприйняття сусідів, підвищувало градус роздратування.

Нова візова політика на українсько-польському кордоні викликала зростання побоювань українців стосовно їх «виключення», трансформувала історичне примирення двох націй в боротьбу за вплив.

ЄС і Росія у 2030 році: чотири сценарії від європейських експертів

Ольга Каретнікова

На відміну від західних регіонів, на сході України державний кордон з паспортним і митним контролем з’явився тільки після розпаду Совєтського Союзу. Протяжність україно-російського кордону, колишнього адміністративного кордону совєтських республік, склала близько 2000 кілометрів.

Пролягаючи по урбанізованих і густонаселених територіях, новий державний кордон за два останні десятиліття став одним з тих, який найчастіше перетинають в регіоні, це стосувалося інтенсивності трафіку, трудової міграції та економічних зв’язків.

Така економічна і соціальна реальність відповідала інерції совєтського сприйняття кордону: його часто розглядали, особливо старше покоління українців, як щось штучне.

Більше того, для багатьох східних українців новий кордон символізував незворотність політичних змін після 1991 року, які асоціювалися з важкістю перехідного періоду і крахом соціальної держави. Для цих людей кордон відокремив не тільки Україну від Росії, а й нову українську державу від уявного Совєтського Союзу. Ця ностальгія створювала живильне середовище для проросійського сепаратизму.

Регіональні еліти суміжних російсько-українських територій взяли на озброєння риторику европейської інтеграції, для того щоб новий кордон сприймали як «кордон дружби».

У 2003 році на території Харківської та Бєлгородської областей утворили перший «Еврорегіон», покликаний зміцнити ділові зв’язки та прикордонне співробітництво двох країн. Чи були ці спроби «европеїзації» за межами ЕС всього лише частиною PR-стратегії місцевих еліт?

У будь-якому разі, поточні події продемонстрували амбівалентність «м’яких» транснаціональних інститутів в контексті політичного ландшафту Східної Европи, де тектонічні геополітичні зрушення можуть провокувати землетруси, схожі на нинішній українсько-російський конфлікт.

Через 10 років після того, як був заснований перший «Еврорегіон» на українсько-російському кордоні, опозиційна російська газета опублікувала статтю, засновану на витоку інформації про план розчленування України, в якому «Еврорегіону» відводили особливу роль Троянського коня.

Подібні регіони розглядали як інструмент «глибокої інтеграції» української території, аж до повної анексії Росією. Той факт, що Москва воліла використовувати збройні угруповання і фанатичних націоналістів, а не ефемерні «Еврорегіони», ще раз підтверджує, що останні були не більш ніж потьомкінськими селами.

Протягом першого постсовєтського десятиліття Росія заохочувала режим відкритих кордонів всередині СНД, така політика відображала масштабну ейфорію через «світ без кордонів», що домінувала в той період.

Україна між східним і західним консерватизмом

Тарас Возняк

Цей вибір пояснювали не тільки недостатністю ресурсів і вторинністю питання про кордони для Єльцина, але і побоюваннями міжнародної ізоляції – відкриті кордони були інструментом і символом впливу Росії на її нових сусідів.

Кожного разу, коли українські лідери демонстрували зацікавлення у зближені з ЕС і НАТО, Росія попереджала про появу «нових розділових ліній в Европі».

Теракти 9/11 і війна з тероризмом поклали край ілюзіям про «світ без кордонів» на Заході. Росія, вже під керівництвом Путіна, теж внесла свою лепту у зміцнення безпеки на кордонах. Однак, незважаючи на підвищення рівня прикордонного контролю, Москва ніколи не вважала демаркацію кордону з Україною пріоритетом і використовувала її, торгуючись з країною-сусідом.

Договір про демаркацію між двома країнами підписали тільки в 2010 році, і до початку 2014-го лише 222 кілометри кордону з Росією демаркували.

Однак для України кордон з Росією завжди мав символічне значення як знак національного суверенітету та незалежності від колишньої «імперії». Неурегульований правовий статус кордону і неповну демаркацію часто сприймали як знак незавершеності національного будівництва.

У внутрішніх громадських дискусіях такий кордон асоціювався з беззахисністю України перед Росією, з постколоніальним статусом української культури, з домінуючою роллю російських медіа і економічною залежністю України.

Прихильники европейської інтеграції вказували на необхідність облаштування східного кордону України відповідно до шенгенських стандартів для спрощення прикордонного режиму з країнами Европейського союзу.

Питання недемаркованого і «пористого» кордону з Росією знову підняли в публічних дебатах в 2008 році, коли почалися переговори про безвізовий режим для українців у державах Евросоюзу.

Одночасно з цим «европеїзація» східного кордону України стала подвійним проектом: з розширенням ЕС і шенгенської зони стабільність і безпека українських кордонів почали турбувати Брюссель. Евросоюз розробив програму співпраці з Україною у галузях правосуддя і внутрішніх справ для відбиття «м’яких» загроз для власної безпеки (таких як нелегальна міграція, організована злочинність, відмивання грошей).

Технічна допомога та тренінги мали на меті поліпшити якість прикордонної служби України загалом, включаючи кордон з Росією. У 2005 році Европейська Комісія відрядила місію EUBAM на україно-молдовський кордон для допомоги в його облаштуванні.

Незважаючи на те що Україну не розглядали навіть як потенційного член ЕС, її фактично включили в процес формування загальної системи европейської безпеки. Україно-російський кордон мав стати важливим компонентом цієї системи з елементами шенгенської прикордонної безпеки за межами шенгенської зони.

Анексія Росією Криму навесні 2014 р. стала вододілом в історії Европи після Холодної війни. Вперше після закінчення Другої світової війни кордон між державами змінився в довільному і односторонньому порядку. У результаті військового конфлікту в Донбасі і російської інтервенції Україна втратила контроль над 300-кілометровою смугою свого державного кордону.

Навесні 2014 року, коли агресивний натовп людей з георгіївськими стрічками наповнив міста Східної України і штурмував громадські будівлі, стало зрозуміло, що, як мінімум, частина з них перетнула російський кордон. Десятки українських прикордонників віддали життя, відчайдушно намагаючись захистити пропускні пункти на кордоні.

До літа активна російська допомога сепаратистам зброєю, амуніцією, військовим персоналом фактично прийняла форму інтервенції.

Одночасно з цим прикордонні контрольно-пропускні пункти були встановлені на новій розділовій лінії між територіями, контрольованими Україною, і сепаратистськими «республіками». Навіть якщо нову ескалацію конфлікту відвернуть, довгострокова мілітаризація україно-російського кордону вже є фактом.

В Україні більшість політичних еліт і населення розглядає Росію як джерело нестабільності і військову загрозу і хотіли б забезпечити східні кордони держави жорстким контролем і надійним захистом.

Ідея «стіни», на зразок ізраїльської «стіни безпеки», є надзвичайно популярною в українському суспільстві починаючи з весни 2014 року.

Один з таких проектів належить колишньому губернатору Дніпропетровської області, місцевому олігарху Ігорю Коломойському, який запропонував ідею будівництва двометрової стіни 20-30-сантиметрової товщини із загартованої сталі, забезпеченої електронною системою подачі сигналів тривоги, з окопами і мінними полями по всьому периметру кордону з Росією. Ідею Коломойського підтримали президент Порошенко і прем’єр-міністр Яценюк.

Ще один схожий проект отримав назву «Европейський бастіон», його розробники наполягають на тому, щоб його розглядали в контексті домовленостей, що стосуються східного кордону ЕС. За словами Яценюка, метою будівництва «стіни» є боротьба з нелегальною міграцією, контрабандою, у тому числі зброї, і недопущення на українську територію диверсантів.

Крім того, Яценюк стверджує, що укріплення кордону з Росією допоможе Україні отримати безвізовий режим з країнами ЕС, а в майбутньому – вступити у НАТО. Військові експерти сумніваються в результативності проекту, проте образ укріпленого кордону, очевидно, важливіший в тому сенсі, що він підсилює стереотип масового сприйняття конфлікту як сутички з Росією за европейську цивілізацію і европейські цінності.

Але з погляду путінської Росії кордону з Україною практично не існує, оскільки «росіяни і українці – це один народ», а розпад Совєтського Союзу був «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття».

Найпотужнішою зброєю Росії проти України є перетворення їх спільного кордону на «еластичний і рухливий» кордон. Такий «пересувний» кордон не може бути чітко зафіксованим на якійсь території, його «мобільність» обеззброює Україну і робить неможливими кроки в напрямку ЕС.

Україно-російський конфлікт має глибокі наслідки не тільки для европейської системи безпеки, а й для проекту европейської інтеграції. Він ставить під питання розділену багатьма віру в те, що епоха силової політики на континенті закінчилася і що Европейський союз може розширювати свій вплив просто завдяки привабливості своїх політичних цінностей і способу життя.

Вишукана архітектура европейського світопорядку, де кордони стали територіями співробітництва, налагодження довіри і народження суспільних інновацій, насилу переживає повернення на континент геополітики.

Мілітаризацію кордонів, мобілізацію етнічних та мовних меншин, «гібридну війну» на території сусіда і навіть пряму інтервенцію не можна більше розглядати як прикрі винятки з правил за межами «Фортеці Европа». Україна – палаючий кордон Европи – нагадує нам про те, наскільки крихкий европейський інтеграційний проект.

http://gefter.ru/archive/16675