www.ji-magazine.lviv.ua

Андрєй Зубов — російський історик, політолог, доктор історичних наук

Вчора ввечері біля мого будинку, під турецьким посольством зібралися люди, які протестували проти збиття турецькими винищувачами російського штурмовика. Лунали вигуки: хто їде в Туреччину – той не патріот; Туреччина помагає ІДІЛ; за один наш літак – десять турецьких і т. д. Знову зарясніли Георгіївські стрічки... І це, зрозуміло, перша, емоційна реакція на звістку про збитий літак і вбитих в повітрі пілотів (слава Богу, тепер ми знаємо, що один з них живий!). Але «зрозуміло» – не означає «правильно». Якщо емоції перевірити розумом, то, як на мене, протестувальникам варто було прийти, реалізовуючи своє невід’ємне право по 31 статті Конституції, не під Турецьке посольство, а на Стару площу до старого готелю Боярський Двір, який більшовики зробили своїм ЦК, а тепер президенти РФ своєї Адміністрацією.

Прийти на Стару площу тому, що наші воїни гинуть не через турків і сирійців, а через примху Кремля, вплутати Росію в ще одну міжнародну авантюру без передбачення наслідків, з великими амбіціями і з надією на торжество грубої сили, на ефект від того шоку, який завжди, як думає пан Путін, викликає випереджувальний удар.

Що ж відбулося насправді? Заявивши, що Росія бореться проти тероризму і для цього посилає свої війська в Сирію, пан Путін насправді почав боротися за збереження влади Башара аль-Асада і проти всіх ворогів цієї людини і її влади. А проти влади аль-Асада виступає як мінімум 80 відсотків жителів Сирії і практично всі навколишні сунітські країни. Так що своїм необдуманим вчинком пан Путін себе прирік на ворожі відносини і з більшістю сирійського народу, і з Лігою Арабських держав, і з Туреччиною. Союзники Асада – Іран, ліванський рух Хезболла та шиїтська більшість Іраку (частково). У цій компанії і опинилася Росія.

Для Туреччини, як колишнього центру Османської імперії, зовсім не байдуже, що відбувається у сфері її традиційного впливу, в її колишніх провінціях, що стали незалежними державами, серед яких особливе значення має Сирія – і межує з Туреччиною, і населяє її велика частина єдиновірного, а подекуди і соплемінного турецького люду (зовсім як український Донбас для Росії).

Уявімо собі на хвильку, що суверенний президент Петро Порошенко попросив би президента Ердогана допомогти йому справитися з донецьким сепаратизмом, дозволив би створити десь під Черкасами військово-повітряну турецьку базу і турецькі штурмовики  прочісували б Донецьк і Луганськ. Чи сподобалося б це президенту Путіну і які б наслідки мало?

Турки були дуже стримані. Майже два місяці вони просили Росію зосередитися на ІДІЛ і не бомбити помірну сунітську опозицію особливо в північній Латакії, де вона складається з туркменів, тобто сирійських турків, яких традиційно підтримує Туреччина. Але Асад ненавидить і Туреччину, і сирійських туркменів, які виступають проти його влади, і вказує російським військовим цілі в північній Латакії. На жаль, пан Путін більше слухав Асада, ніж Ердогана. Останні переговори пройшли в Анталії, під час зустрічі 20-ки, між Ердоганом і Путіним всього кілька днів тому. І знову були прохання до Росії зосередитися на ІДІЛ. І, як виявилося, знову даремно. Російські літаки продовжували бомбити туркменські села Латакії. І ось – результат. Турки збили літак, а розгнівані місцеві жителі, на яких вже півтора місяці падають російські бомби і ракети, вбиваючи їх близьких, вбили пілота. Хто винен у цьому? Той, хто провокує конфлікт. А конфлікт в північній Сирії провокує не Туреччина, традиційно присутня в цьому прикордонному з нею районі, а Росія, що веде там дуже ризиковану гру, заявившись у Сирію без узгодження з усіма зацікавленими країнами. Турки не бажають, щоб гинули їхні співвітчизники і одновірці в Сирії від російської зброї, вони не хочуть, щоб збільшувалася кількість біженців із Сирії в Туреччині (де сирійських біженців вже більше двох мільйонів). Але Росія не йде на зустріч Туреччині – і ось розв’язка. А плата за авантюру – життя наших воїнів (вже не кажучи про величезні кошти, які РФ витрачає на цю операцію).

Турецький інцидент і привид світової війни 1914 р.

Юрій Романенко

Що ж тепер робити? Головне – не мстити ні туркам, ні сирійським туркменам, а зрозуміти їх. Якщо Росія стане на шлях помсти, вона остаточно ізолює себе від антитерористичної коаліції і сама буде партнером терориста Асада (а він убив і позбавив волі істотно більше людей в Сирії, ніж ІДІЛ). Необхідно прийняти посередництво НАТО, а не відмовлятися від нього, домовитися з Туреччиною про безпеку прикордонної смуги, припинити завдавати ударів по помірній опозиції і зосередитися на боротьбі з ІДІЛ в системі координованих дій з усіма членами антитерористичного альянсу. Одночасно, разом з иншими членами альянсу, розробляти план мирного післявоєнного врегулювання в Сирії.

Звичайно, те, що сталося, це ще не війна, але це великий крок до війни. Я, як історик, знаю, як емоції захлиснули Росію влітку 1914 р. після вбивства Фердинанда в Сараєво. І я знаю, що ці емоції підштовхнули царя до війни, яка скінчилася через 2,5 роки загибеллю Росії. Тоді теж громили німецьке посольство в Петербурзі і німецькі магазини та фабрики по всій Росії. Але до добра це не привело.

Треба заспокоїтися, зібратися, помолитися, якщо вмієте, і приймати дуже спокійні і обдумані рішення. Инакше скоро буде пізно. Шлях у прірву починається з кількох камінчиків, що вилітають з-під каблуків.

http://hvylya.net/analytics/geopolitics/andrey-zubov-rossiya-sdelala-bolshoy-shag-k-voyne.html