www.ji-magazine.lviv.ua

Фернандо Аінса - літературознавець, критик, ессеїст, письменник
(Уругвай-Франція)

Утопія — це назва вигаданої, породженої за доби Відродження уявою Томаса Мора країни, де розвивалося принципово інше суспільство, з всіх поглядів краще за те, що існувало в реальному світі. Схоже, сьогодні це поняття втратило своє значення. Є серйозні підозри, що утопія веде до тоталітаризму. Й справді, схильність до «втілення мрії», в чому дехто бачить основний вимір становлення людства, призвела до кошмарів внаслідок здійснення певних утопій, які зазнали наприкінці минулого століття повного краху. Навіть вжиток цього слова в сучасній мові має відбиток дискредитації: «утопія» стала синонімом пошуку не знати чого, гігантоманії, нереальності, якоїсь химери. Тож для багатьох утопія померла…

А чи й справді це так? Чи зовсім зник елемент утопічності в сучасних поглядах на історію, політику та філософію? Чи не може статися так, що засуджувана за свої ідеологічні збочення утопічність — і в цьому парадокс! — є необхідною умовою роздумів про інші можливі зміни майбуття?

У ЦЕНТРІ ІСТОРІЇ

На противагу поширеній думці про те, що утопії — лише різновид фантастики, їх створюють автори, глибоко заангажовані в політичні, соціальні й економічні реальності свого часу. Більшість утопій спонукає до критичних роздумів про якусь певну, сучасну авторові добу: запропонований ним проект вигаданого ідеального суспільства завжди враховує панівні цінності суспільства реального.

Політик, дипломат і гуманіст Томас Мор, який був канцлером у королівстві Англії, побудував на чудесному острові Утопії ідеально організоване суспільство, котрому він протиставляє опис розореної податками, злиднями та крадіжками сучасної йому Англії. За це сміливе викриття він заплатить власною головою. Італієць Томазо Кампанелла, протестуючи проти несправедливого суспільства своєї доби, із в’язниці закликає до здійснення громадського проекту «Місто Сонця» (1602) і навіть шукає тих, хто підтримав би цей задум. У своєму творі «Осеана» (1656) Джеймс Харрінгтон кидає виклик Англії доби Кромвеля. Державний діяч і філософ Френсіс Бекон пропонує у творі «Нова Атлантида» програму дій для освіченої монархії.

Історія породжує утопії, та й певні утопії творять історію. Томас Мор, який писав після дивовижної зустрічі європейців з Америкою, вважав: те, що вже неможливо побудувати в Старому світі, належить здійснити в світі Новому. Під впливом його твору в XVI столітті у Латинській Америці проводилися численні експерименти колонізації іншими, незвичними методами. Так, у Мічоакані (Мексика) єпископом Васко де Кірога були організовані сільськогосподарські та ремісницькі громади. Бартоломе де лас Касас вигадав ідеальну країну Уегараг (Справжній мир). Отці-єзуїти від XVII до XVIII століття насаджували на величезному терені між Бразилією, Аргентиною і Парагваєм свої місії та поселення. Там вони встановили режим справжньої теократії, змішаної з поглядами Кампанелли і Платона. В XIX столітті численні спроби й різновиди будівництва утопічного соціалізму мали місце в Англії, Франції, Сполучених Штатах та Латинській Америці.

КРИТИКУВАТИ СУЧАСНЕ, ЩОБ ЗМІНИТИ МАЙБУТНЄ

Будь-який проект вигаданого міста є спробою вигадати майбутнє. Цим утопія відрізняється від ідеології. Як гадає Карл Маннгейм, в утопії міститься надія: це знак можливих змін. Тимчасом як ідеологія лише несе в собі політичні ідеї, нав’язані або ж підтримані владою, утопія, руйнівна за своєю природою, протистоїть владі й заперечує накинуту владою дійсність.

Толерантність за Вольтером

Жан Лессей

Деякі автори бачать соціальні підойми утопістів у злиднях і протесті. Їдкий викривач систем цінностей сучасної людини та західної цивілізації Сіоран пише: «Марення тубільців є генератором подій…; натовп збуджених людей прагне іншого світу, зараз же й негайно. Це саме вони надихають на написання утопій, саме для них ці утопії й пишуть». І справді, утопічна раціональність — це лише перевдягнений у неї міфічний образ царства достатку, яке ввібрало у себе всі багаті країни, де зголоднілі селяни Середньовіччя мріяли, нарешті, наїстися задурно.

Втім, утопічні вимоги — безперечно, й джерело багатьох суспільних зрушень. Чи то мовиться про заробітну плату, рівність між чоловіками й жінками та про соціальне забезпечення, чи то про організацію дозвілля, охорону навколишнього середовища, містобудування й альтернативні джерела енергії — тут і Мор, і Кампанелла, і Бекон, не згадуючи вже про інших утопістів, виступають як провісники з пророчими візіями. Часом мрія таки стає дійсністю.

АНТИУТОПІЇ

Однак ця дійсність мала, на жаль, не лише позитивні аспекти. Впродовж XX століття утопічний світогляд показав і такі свої сторони, які не тільки лякають, а й жахають. Дедалі більша механізація, знеособлення людини, бюрократизм, спрямований проти особи тиск державної машини — всі ці замахи на свободу викриваються у багатьох творах як небезпечні збочення.

У таких творах міститься гостра, часом у карикатурній формі, критика сучасності через її проекцію на майбутнє, яке, на відміну від утопії, не виглядає світлим, а постає страшним, грізним, потворним. Серед класиків цього песимістичного напрямку — антиутопій — після «Ми» (1924) Євгенія Замятіна згадаймо «Цей прекрасний світ» (1946) Олдоса Хакслі, «1984» Джорджа Оруелла (1949) і «451 градус за Фаренгейтом» Рея Бредбері. На зміну доброзичливому монархові з класичних утопій прийшов такий, що нехтує права людини в ім’я порядку та державної безпеки, чинить насильство над свідомістю, перешкоджає приватному життю, відкидає будь-яку форму особистого буття.

УТОПІЇ ПЕРЕД ЛИЦЕМ ДІЙСНОСТІ

Аналізуючи методи, за допомогою яких тоталітарні системи силою державного, корпоративного чи поліцейського апарату накидають людям буцімто раціональне суспільство, Карл Поппер підійшов до питання, чи не є тоталітаризм невід’ємною умовою будь-якої утопії. В ім’я раціональності та ідеалізму утопісти, тільки-но долучаться до влади, завжди стають догматиками.

На думку російського філософа Миколи Бердяєва (помер у 1948 році), утопії в XX столітті виявилися життєздатнішими, аніж вважалося раніше, бо ж сучасність нафаршована «тоталітарними утопіями». Звідси і його тривожне запитання: «Як уникнути остаточного здійснення утопії?».

Хоч як це дивно, впродовж історії найбільший вплив і найбільше спроб реалізації мали зовсім не найреальніші утопії, тобто не утопії з найбільшими шансами на успіх.
Незалежно від того, складала чи не складала утопія екзамен перед дійсністю, утопічна функція «зачарування неможливим» виступає як один із двигунів історії. По суті, утопія свідчить про силу надії, що веде людину вперед. Навіть упереджений проти утопізму Сіорна визнавав, що утопія є складником пошуків людського щастя. Та водночас він відкидає саму ідею щастя, ставлячи їй у провину велику частку зловісних подій, на які така багата історія. Породжені історією утопії виродилися в тиранію та рабство.

Отже, історія утопії — це історія надії, завжди зраджуваної, але невмирущої? На думку італійського есеїста Ігнаціо Сілоне, світ без утопії був би тотожним замкненому і задушливому універсуму й завершився б «гіршим за безумство» склерозом.

Американський теолог Пауль Тілліх був ще категоричнішим: «Там, де немає утопії, яка відкриває можливості, сучасність потерпає на застій та безплідність… Без утопії культура… стрімко падає в минуле. Сучасність повнокровно живе лише в напрузі між минулим і майбутнім».

Спільне коріння думки

Чуан Шен

Навпаки, сучасний теоретик утопії Ернст Блох привертає увагу до ризику «автоматичного оптимізму», «сліпої та впертої віри в майбутнє». Замість брехливої надії він обирає реалістичний песимізм. Виступаючи не як засіб одурманення, соціальна утопія може стати конкретним, визвольним рухом за умови, що вона — плід тверезого усвідомлення, а не авантюризму.

СВІТЛО МРІЇ

Які ж моделі суспільства на заміну тим, що є, пропонує багатюща утопічна література? Вони куди розмаїтіші, аніж можна було сподіватися від терміну «утопія», бо ж сьогодні вона однаково означає анархію або тиранію, свободу або диктатуру, ідеальний світ або ж кошмарну систему. Та при тому їх можна розбити на дві великі категорії: утопії порядку й утопії свободи. Спрощено можна сказати так: Мор започаткував напрямок, заснований на свободі, а Кампанелла — напрямок порядку. Одні описували «ідеальну державу буття» (утопії народних та революційних традицій), інші визначали «ідеальне буття Держави» (інституціоналістські й тоталітарні утопії). Страх від того, що здійснюються утопії порядку, досить часто змушує забувати про динамічність утопій свободи.

«Роби, що хочеш!» Це правило, під знаком якого Рабле зобразив райське життя Телемського абатства в «Гаргантюа», надавало утопії свободи — від Відродження через деякі форми утопічного соціалізму XIX століття і аж до сьогоднішніх громадських утопій — притаманного їй «світла мрії та завзяття», як висловився Вільям Морріс, автор утопії «Новини з нізвідки» (1890).

Це «чудо» присутнє в кожному творі, де прагнення до свободи долає раціональні перешкоди, якими прагнуть її обмежити чи зупинити. Для таких утопістів властиві спроби звеличити людину в усій повноті її природи. Так, у «Базіліаді» (1753) Мореллі знищується все, що йде на шкоду свободі особи: більше немає власності, немає політики, немає шлюбу, немає привілеїв та законів. Нарешті людина живе у злагоді з Природою. Пошук цілковитого визволення від людських віртуальностей знаходимо ще й сьогодні в науково-фантастичних творах американської письменниці Урсули Ле Ген, зокрема у творі «Злидарі» (1974). Утопія в ньому виступає у двох іпостасях — водночас і як жах, і як надія, що засвідчує сучасне сум’яття, яке вона викликає.