www.ji-magazine.lviv.ua

Аркадій Бабченко, російський журналіст, прозаїк

Розмови про приватні військові компанії в Росії спалахують з періодичністю кілька разів на рік. То Путін про них щось скаже, то закони в Держдуму вносяться, то випливають дії «ПВК Вагнера» ​​в Сирії. І кожного разу це викликає резонанс, який можна порівняти з відкриттям Сатурна – вау, дивіться, ПВК! Насправді ж, все це розмови для бідних. Тема приватних військових компаній в Росії не нова і по суті вони існують вже давно.

Ще в 2010-му році на всіх сайтах рекрутингових агентств було оголошення про набір в «спільне російсько-іракське охоронне підприємство на високооплачувану роботу для забезпечення безпеки персоналу та об’єктів російської нафтової компанії в Іраку». Умови були шикарні: зарплата від восьми тисяч доларів США, премії, надбавки, вахтовий метод – якщо не помиляюся, півроку там, півроку вдома. Вимоги: висока фізична підготовка, знання англійської, досвід служби в силових структурах (бажано у важких погодних умовах), досвід участі в бойових діях вітається. Перевагу надавали випускникам Рязанського повітрянодесантного училища.

Набирала на роботу компанія «Луком-А» – дочірня структура «Лукойлу», приватне охоронне підприємство, створене ще в дев’яностих ветеранами «Вимпел». Юридично, по формі, це ЧОП, але по суті – чистої води ПВК, особливо в своєму іракському сегменті. «Лукойл» зараз активно розробляє родовища «Західна Курна-2» і «Блок-10», розташовані на півдні Іраку. Поки їм нічого не загрожує, території, контрольовані ІДІЛ, знаходяться на північ, але охорона нафтових розробок, доставка вантажів, супроводження конвоїв, охорона нафтопроводів у воюючій країні – це типові, стовідсотково «привекашні» теми. Взагалі, в Іраку зараз працюють три російські компанії – крім «Лукойлу», це ще  «Газпромнєфть» і «Башнєфть» – і, ймовірно, з охороною і у них теж все гаразд.

Взагалі, ця тема – входження російських компаній в Ірак (а тендери ми там почали вигравати в 2009-му і 2010-му роках) – у ветеранському і довколовоєнному середовищі створила чималий ажіотаж. Один мій знайомий, який воював спочатку в Афгані в совєтській армії, а потім в Іраку в армії США (свого часу Штати створювали якусь подобу іноземних легіонів з можливістю отримання грін-карти), абсолютно серйозно розробив бізнес-план і ходив на переговори в «Лукойл» з надією отримати цей контракт. Було дуже смішно дивитися, як він конкурував з иншим таким же ветераном чогось там антитерору, який до цього відправляв людей саперами на розмінування в Сербію і на супровід вантажів в Нігерію. Ні, люди тему, в принципі, знали, і як би була у нас країна з чесними тендерами, може, навіть і мали б якийсь шанс, але тільки в реальності такі речі вирішують зовсім на инших рівнях. В результаті один поїхав на Донбас сам, другий, думаю, поставляє людей тепер і туди.

Крім таких офіційних напівПОПів-напівПВК, напівлегальні військові компанії почали рости, як на дріжджах, з появою сомалійських піратів. Це був сплеск приватної ініціативи в російському довколовоєнному сегменті. Власне, саме військовими компаніями ці структури назвати складно, тому що для повномасштабного розгортання діяльності їм не вистачало якраз легальності, швидше, це були невеликі групи однодумців, але в цей сектор ринку росіяни почали входити дуже активно. Той же Вагнер, очевидно, починав саме в одній з таких структур. Схеми там, як правило, були простими – зброю, щоб не потрапляти під дію місцевого законодавства, на борт доставляли в міжнародних водах, судно проводили через піратонебезпечний район, зброю забирали, судно прибувало в порт призначення. Власне, мотка колючого дроту і п’яти автоматів, як правило, цілком вистачало для спокійного проходження.

Втім, проведення суден – це найвідоміша частина піратської проблеми, але найбільш прибутковим було звільнення заручників. Один мій знайомий брав участь у звільненні сина якогось мільйонера, якому захотілося покататись там на яхті. Разом з яхтою його і взяли. Батько вважав, що найняти ПВК дешевше, ніж платити затребувану сомалійцями суму. Операція пройшла успішно. Втім, це було в складі іноземної ПВК.

Ще одні мої знайомі досить щільно і досить довго працювали в іракському Курдистані. Все те ж саме – охорона, проведення вантажів, супроводження конвоїв. Там було найпростіше – сіра зона, закони не діють, зброї, як піску.

Так що напівлегальна воєнка в країні існувала і до Вагнера. Під статтею про найманство всі ходили, звичайно, але, тим не менше. По-справжньому ж цей рух розгорнувся, безумовно, на Донбасі та в Сирії.

Найцікавіше, що, незважаючи на цю вже практично офіційно створену структуру – у кожному разі, думаю, ні у кого немає сумнівів в тому, що замовником в цьому випадку є держава, – законів по ПВК як не було, так і немає. Путін виступає-виступає, всі головами кивають-кивають, а законопроект як лежав, так і лежить.

Вносили його до Держдуми вже двічі (востаннє в грудні минулого року), але так і не прийняли.

Вісім тез про російську зовнішню політику за останніх 500 років

Васілій Жарков

Власне, воно й зрозуміло – кому цей закон потрібен... Кого взагалі хвилюють закони в Росії? Є стаття за найманство, але весь Донбас затоплений «добровольцями» – ну і що? Немає закону про ПВК, а вони на всю силу штурмують Пальміру – ну і що? Навіть якби й був закон, жодна людина, не пов’язана з владою, хай він офіцер супер-пупер спеціальних підрозділів, суперпрофесіонал і ветеран всіх воєн, створити свою ПВК тут не зможе в принципі. Просто тому, що ліцензувати цю сферу буде ФСБ. Ну, а далі все зрозуміло. Тому і з’являються такі тіньові структури, як вагнерівська, що з владою і ФСБ «вась-вась», отримують фактично держконтракти і відправляють людей воювати за трон Башара Асада. Всяких лівих людей в цей бізнес не допускають і не допустять ніколи. Закони їм ще подавай. Хе.

Судячи з того, що про підрозділ «Вагнер» написала «Фонтанка», це вже, навпаки, ПВК лише по формі, а не по сутті. Приватні військові компанії все ж не армія. Вони більше заточені на виконання вузькопрофесійних завдань, ніж на штурм міст. Ці їхні завдання ближчі до завдань диверсійно-розвідувальних груп. І у виконанні цих своїх завдань вони намагаються користуватися передовими тактиками і технологіями. Просто тому, що так, це дорого, але инакше ще дорожче. З цього погляду – знову ж судячи виключно з написаного – підрозділ Вагнера – це не приватна військова компанія, а приватний механізований батальйон. Протитанкові і гранатометні взводи, рота зв’язку, медрота – структура та ж.

Те ж і ставлення до людей. Швидке навчання базових навичок на полігоні – і вперед на війну, відпрацьовувати контракт.

Все це цілком вбудовується в наш сучасний спосіб ведення бізнесу.

Просто Собянін за наші гроші кладе плитку, а Вагнер – людей.

Ось і вся різниця. Але людям подобається. Черга стоїть.

А ось, якщо чутки про те, що Мозгового і Бетмена на Донбасі усунули також люди з ПВК Вагнера, є правдою, це вже набагато ближче до розуміння діяльності таких напівтемних структур.

З армією в цьому випадку складніше. У армії все-таки дуже сильно розвинена система «свій-чужий». Її складніше мотивувати на відстріл своїх.

З найманцями, які не знають імені сусіда по ліжку, в цьому сенсі набагато простіше. Власне, передбачається, що в ідеалі ПВК існують якраз саме для цього – десь захистити об’єкт – десь захопити об’єкт. Десь провести конвой – десь довбонути конвой. Десь звільнити заручників – десь взяти в заручники. Десь врятувати когось, – а десь когось і грохнути.

Взагалі, як би була Росія країною, що має нормальну державу, має нормальну стратегію в сфері військового комплексу і в сфері зовнішньої політики, ми б мали всі шанси стати світовим лідером на ринку приватних військових компаній. У Росії для цього є все. Всі данні. Ну абсолютно все. І два наші найголовніші ресурси – бідність і війна.

Як серби після останніх балканських воєн складають шалене ядро ​​будь-якої ПВК, так і у росіян тепер автомат Калашникова в ментальності. Ми – воююча країна. Ми – країна з майже безкоштовним людським життям. Ми – країна з готовим і вбивати, і гинути молодим чоловічим населенням. У Росії повно людей, готових виконувати завдання в ролі найманих воїнів. Просто невичерпний ресурс. Ресурсів для власної Кремнієвої долини у нас немає, ну от не виходить у нас зі сколковими, не вдається нам. А з приватними арміями пішло б просто на ура. Хоч дивізіями формуй. І при цьому можна демпінгувати краще, ніж будь-якому иншому сегменті економіки.

У злиденній країні за дві-три тисячі доларів можна буде набрати людей, готових йти на штурм Пальміри хоч з консервним ножем в руці, відмовившись від страхування, від медичних виплат, від згадки про себе і від власного імені на хресті.

Хтось відправляє по всьому світу економістів та інженерів, ми ж могли б відправляти по всьому світу найманців. Клондайк.

Причому в слові «найманець» я не бачу ніякого негативного значення. Погодьтеся, набагато краще відправляти на війну людей за їх власним вибором за нормальні гроші і зі страховкою, ніж вісімнадцятирічних хлопчаків по примусу або через затуманення мізків. Набагато етичніше воювати дорослими мужиками, ніж дітьми.

Загалом же, якщо говорити серйозно, то Росія і справді на цьому ринку могла б стати лідером. Особисто я ідею ПВК підтримую обома руками. Це військова стратегія майбутнього. Там, де держава не хоче брати участь у виконанні завдань безпосередньо, вона може брати участь за допомогою ПВК. Для виконання сірих завдань в сірій правовій зоні є тільки два інструменти – спецназ і ПВК. А сірі зони будуть ще довго. На жаль, сучасний світ такий. І якщо Росія в майбутньому хоче стати світовою державою (зараз по факту вона такою не є), вона не зможе не мати своїх інтересів в глобальній світовій політиці. І ПВК – це унікальний інструмент світової експансії шляхом симбіозу військової та економічної стратегії.

Якщо говорити про якусь ідеальну Росію, де є держава, що має свої стратегії розвитку, уряд, який здатний прогнозувати майбутнє, ефективні закони, і взагалі все зроблено розумно, то вся Аденська затока говорила б зараз російською. І провідним гравцем в регіоні була б Росія.

І нарівні з Китаєм і США в Африку увійшла б і Росія. Ось уже де для військових компаній, які охороняють приватний бізнес по видобутку ресурсів, який підтримує держава, був неляканий ринок. Зовнішню політику треба проводити саме так. У регіони треба входити саме так. А не шляхом захоплення непотрібного півострова і окупації депресивного регіону танковими колонами.

Але цей континент втрачений майже повністю – Китай звідти вже не виколупати.

І «Лукойл» замість можливого десятка родовищ розробляє всього два.

Але, це якщо говорити, як могло б бути, якби було б так, як повинно бути розумно.

Це можна зробити. Держкорпораціям ж вдалося в Іраку більш-менш адекватно. Може вдатись і не корпораціям. Було б бажання і політична воля. Я бачив достатньо людей – які загорілись цим, які готові цим займатися, які здатні цим займатися. Тільки вони не хочуть це робити нелегально. Не хочуть весь час ходити під статтею. Так що бажання є. А з волею – не дуже. Бо це йде врозріз з інтересами нинішньої держави. Бо незалежні приватні збройні воєнізовані формування – тобто саме військові компанії, а не навколодержавні приватні армії – в цій країні існувати не можуть.

Для цього потрібна свобода підприємництва, незалежність судової системи, повне перетрушування ФСБ, володіння зброєю, знищення корупції і, взагалі, инша країна. В результаті і з’являється щось таке ну дуже вже гібридне, яке виконує ніби державні завдання, а ніби приватними методами.

Тому – поки є так, як є. І буде так, як буде. Ну, хоч Пальміра наша. І на тому спасибі.

http://112.ua/mnenie/armiya-vagnera-i-chastnye-voennye-kompanii-v-rossii-301836.html