www.ji-magazine.lviv.ua

Микола Бєлєсков, експерт МЦПД Progress - ngoprogress.com

Френсіс Семпа (Francis P. Sempa) у передмові до книги «Geopolitics – From the Cold War to 21^st Century» відзначив, що геополітикою як категорією дискурсу занадто зловживають. Особливо це мабуть стосується постсовєтського простору, де геополітика перейшла від розряду лженауки, якою вона вважалася в період СССР, до чи не найпопулярнішої методології пояснення подій світової політики. У РФ, до того ж, геополітика на сьогоднішній день стала засобом легітимізації агресії Кремля проти сусідніх держав. Так чи інакше геополітика стала надзвичайно популярною. Однак такий стан речей викликає занепокоєння – адже коли будь-який феномен міжнародних відносин намагаються пояснити через виключно одну змінну (в даному випадку фактором географії у найширшому сенсі) це призводить до нівелювання будь-якого позитивного значення цієї змінної як засобу кращого розуміння ситуації навколо нас. Як наслідок матимемо ситуацію, про яку попереджав Ганс Морґентау (Hans Morgenthau, 1904—1980) («Politics among Nations»; 1948, pp. 116-118) – опори виключно на один фактор в оцінці силового потенціалу держави, що призводить до викривленого сприйняття ситуації. У ширшому значенні фактор географії сам по собі не дає можливість пояснити більшість основних феноменів міжнародно-політичного життя. Не можна як показує уся історія розвитку геополітики, при всьому бажанні, на основі аналізу великої кількості емпіричних даних розробити, для прикладу, єдині  і універсальні закони (причинно-наслідкові зв’язки) того, для прикладу, як географія впливає на формулювання та реалізацію зовнішньої політики. Хоча нічого в цьому дивного немає, оскільки жодна із шкіл ТМВ також не може пояснити абсолютно усі важливі феномени міжнародного життя, концентруючи свою увагу лише на деяких, які гарно вписуються у її онтологічну картину світу. Тому, як наслідок, американський політолог Джозеф Най (молодший) (Joseph S. Nye, Jr., 1937) радить намагатися використовувати приписи абсолютно усіх шкіл ТМВ для кращого аналізу і прогнозування міжнародних відносин.

Але повертаючись до геополітики на сьогодні маємо ситуацію полярного ставлення до неї. Одні, цитуючи Ганса Морґентау, продовжують вважати геополітику лженаукою. А інші роблять із неї таку собі наднауку, яка може пояснити абсолютно все. На практиці, застосовуючи категорію геополітика і відповідні похідні, робиться спроба надати текстам додаткового значення і науковості. В той самий час в українських ВНЗ студенти на предметах, які присвячені вивченню геополітики, продовжують заучувати і переказувати відомі максими основних теоретиків геополітики першої половини XX століття. При цьому не робиться жодної спроби дослідити як автори прийшли до відповідних висновків – іншими словами спробувати зрозуміти відповідну методологію. Можлива саме у ній ключ до того щоб спробувати знайти для геополітики місце, на яке вона і справді заслуговує!?

Гартленд, Рімленд і Sea Power

Декілька слів чому я буду тут аналізувати виключно англійську школу геополітики – іншими словами не аналізувати інші. Причина в тому, що за роки знайомства із різними текстами, у мене склалося враження про англійську школу як таку, яка найбільше пов’язана із реальністю. Іншими словами відомі англосаксонські теоретики ставили собі за мету не просто дослідити реальність через побудову відповідних теоретичних конструкцій, але і дати практичні рекомендації власному політичному істеблішменту як на основі їх досліджень формувати і проводити політику. Німецька геополітика в кінці кінців перетворилася на засіб легітимізації спроб кайзерівської Німеччини і III Рейху здійснити переділ світу відповідно до власних інтересів. Більше того показовим є той факт, що маючи низку власних теоретиків, еліта кайзерівської Німеччини продовжувала орієнтуватися на теоретичні напрацювання адмірала Мехена у процесі розбудови власного ВМФ. Так само і Карл Гаусгофер (Karl Haushofer, 1869-1946) не заперечував, що визначальний вплив на його теоретичні побудови мав Гелфорд Маккіндер (Halford John Mackinder;  1861-1947), про якого мова піде нижче. Тому мова піде тут про класиків англосаксонської геополітики.

Власне Гелфорд Маккіндер займає особливе місце у англосаксонській геополітиці – його ідеї про вісь історії, яка потім перетворилася на Гартленд, максиму щодо контролю над світовим островом, а також дихотомію суша-море і сьогодні заучуються і цитуються українськими студентами. В той самий час як російська школа геополітики в особі Алєксандра Дуґіна (Александр Гельевич Дугин, 1962) продовжує будувати свої «теоретичні» конструкції на дихотомії суша-море. Однак як сер Маккіндер прийшов до цих висновків!?

Змінної, як вважає Джеффрі Слоан, якої не вистачає для кращого розуміння праць Маккіндера як і фактично інших англосаксонських геополітиків, є проблема ефективного проектування сили (power projection), яка і стимулювала відповідні теоретичні дослідження. Мова іде про здатність держави застосовувати наявні військові інструменти у світі для реалізації національних інтересів. При цьому масштаби проектування сили можуть бути абсолютно різні – локальний, регіональний і глобальний. Тепер слід також згадати про те, що на початок XX століття було лише два основних способи проектувати силу – морський (sea power) і сухопутний (land power). Звідси і дихотомія суша-море. Однак це далеко не все. На початку XX століття еліту Британської імперії цікавило принципове питання – як можна гарантувати цілісність і збереження імперії, яка охоплює усі континенти і над якою не заходить сонце. Ця імперія було створене і підтримувала своє функціонування через морську силу, яка до початку XX століття була набагато мобільнішою і ефективнішою у проектуванні сили на периферії Євразії ніж сила сухопутна. Однак початок XX століття, як здавалося Гелфорду Маккіндеру, став періодом, коли на баланс між морською і сухопутною силою почав мінятися на користь останньої. Причиною цьому став технічний прогрес, який збільшив мобільність сухопутної сили – перш за все мова ішла про революційний вплив двигуна внутрішнього згорання, адже паровий двигун дав світу не лише локомотив, але і призвів до революції на флоті.

Іншими словами, як переконував Гелфорд Маккіндер, для Британської імперії може виникнути реальна загроза – держава Євразії спираючись на сухопутну силу може досягнути домінування, а потім через створення флоту знищити Британську імперію. В цей самий час флот Великої Британії як основний військовий інструмент проектування сили і задоволення національних інтересів, може виявитися безсилим проти спроб установити гегемонію єдиної держави в Євразії. Уся проблема у обмеженій здатності ВМФ проектувати силу далі від прибережних територій.

У цьому контексті особливу загрозу становлять саме так звані території Гартленду, які на той час займала Російська імперія, а потім СРСР. Роблячи опору лише на флот, Великій Британії було б  практично неможливо проектувати силу на ці території через їх віддаленість від моря, в той самий час збільшення потенціалу сухопутної сили внаслідок технологічних новинок робило б завдання встановлення власного домінування в Євразії для Кремля легшою справою. Про це Маккіндер чітко пише у своїй книзі «Democratic Ideals and Reality» (1919)

Саме через призму проблематики проектування сили при наявному розвитку технологій необхідно трактувати усі теоретичні надбання сера Маккіндера. Власне як і двох інших провідних геополітиків-теоретиків англосаксонської школи – Альфреда Мехена (Alfred Thayer Mahan, 1840-1914) і Ніколаса Спайкмена (Nicholas John Spykman, 1893-1943). Так адмірал Мехен, який очолював Військово-морський коледж США в Ньюпорті, намагався у своїх численних працях сформулювати ефективну формулу морської сили – іншими словами перелік тих компонентів, які є необхідними для ефективного проектування морської сили. Окрім того він намагався створити цілісну теорію того як держава може встановити контроль над морями (command of sea) для ефективного застосування морської сили. Іншими словами Мехен хотів стати у питаннях, що стосуються морської сили, тим, ким був загалом для теоретичних досліджень ведення війни Карл Клаузевіц (Carl Philipp Gottlieb von Clausewitz, 1780-1831). Тобто якщо Маккіндера цікавили питання співвідношення потенціалу морської і сухопутної сили щодо проектування могутності держави задля задоволення національних інтересів, то Мехена виключно питання створення і проектування морської сили шляхом встановлення контролю над морями. Однак при цьому осьова проблема проектування сили при наявних технологіях в умовах конкретного географічного середовища об’єднує роботи двох згаданих теоретиків.  Цікаво, що приписи Альфреда Мехена знайшли своє відображення у військово-морському будівництві США починаючи з кінця XIX століття і до сьогодні. За даний час США не лише створили наймогутніший флот, але і розгорнули по світу мережу морських баз, метою яких є гарантування спроможності Вашингтону у випадку необхідності проектувати морську силу у глобальних масштабах для підтримання ліберального міжнародного порядку.

З іншого боку, Ніколас Спайкмен у книзі «America’s strategy in world politics» (1942) намагається дати відповіді на ці ж самі питання на фоні Другої світової війни. Проблема, яку він ставить і намагається вирішити, це те як краще організувати оборону США. На його думку однієї лише оборони Західної півкулі буде недостатньо – єдиною справжньою гарантією безпеки США буде спроможність ефективно проектувати силу на периферію Євразії (Рімленд). При цьому справжньою гарантією такої спроможності стане фізична присутність США на периферії Євразії. Створення Вашингтоном у процесі Холодної війни системи альянсів в Євразії і їх збереження та розширення після її завершення можна вважати практичним втіленням цих ідей.

Не в останню чергу ідеї Спайкмена формувалися на фоні чергових технологічних нововведень. Гарним прикладом цьому стала спроможність держави, яка спирається на морську силу, реалізувати масштабні амфібійні/десантні операції – чому чи не найкращим доказом стала операція «Оверлорд» із висадки у червні 1944 року союзного десанту у Нормандії. При цьому як у Великій Британії так і США у першій половині XX століття росло розуміння того, що опора на морську силу буде недостатньою для здатності чинити вплив на Євразію шляхом ефективного проектування сили. Саме тому під час двох світових війн обидві країни створювали сухопутні армії, які завдяки розвитку технологій на флоті, можна було перекинути у будь-яку частину Євразії і забезпечувати потім усім необхідним для ведення ефективних бойових дій після висадки. Іншими словами так і виникнув феномен наддержави, якою на 1945 рік були по суті лише США. Адже такою є держава, яка володіє повним спектром інструментів (sea, land, and air powers etc) проектування сили у глобальних масштабах. І на сьогодні у США є чітке розуміння того, що лише наявність повного спектру проектування сили забезпечує особливе місце їх країни у світовій політиці.

Що це означає в умовах XXI століття!?

Розуміння того яким чином з’явилися основні геополітичні концепції минулого одночасно дає привід для оптимізму і песимізму. Із одного боку наче отримуєш методологію для подальших досліджень, оскільки розумієш, що геополітика з’явилася як спроба пояснити проблематику проектування сили в конкретних умовах географії при відповідному стані розвитку технологій. Однак це розуміння і є причиною для певного песимізму, оскільки якщо фактор географії залишається незмінним, то фактор технології і економічного потенціалу є змінним. Власне зміни у технологіях і відповідно економічному потенціалі є основним викликом для геополітики. Із часу написання основних праць англосаксонської школи не лише з’явилися нові способи проектування сили через розвиток ракетно-ядерного озброєння, ВПС, використання кіберпростору і космосу, а і звичні способи проектування сили змінювалися під впливом нових технологій. Світ перейшов із індустріального до постіндустріального укладу через інформаційну силу. Все це чинило радикальний вплив на баланс сил і здатність проектувати силу.

Тобто маємо ситуацію, яка насправді ускладнює можливість розробки і застосування окремої теорії геополітики в умовах XXI століття – кількість факторів, які так чи інакше треба враховувати лише зростає, в той самий час як будь-яка теорія вимагає значного рівня абстрагування і якомога меншої кількості змінних. Тобто таку ж красиву у всіх відношеннях концепцію як ідея про Гартленду в наших умовах буде важко створити. Однак це не означає, що геополітика не має права на існування. Власне про це і попереджав Гелфорд Маккіндер, говорячи про те, що кожна епоха має власне геополітичну картину geopolitical perceptive). Інше питання, що звернення до неї ставатиме усе більш інтелектуально важким, але тим не менш і захоплюючим завданням.

Стаття написана під впливом і з використанням книги
"Geopolitics, Geography and Strategy" (1999),
за редакцією Colin S. Gray і Geoffrey Sloan

27 06 2016