www.ji-magazine.lviv.ua

Станіслав Бєлковскiй

Ми всі, прості росіяни, живемо всередині програми чужого саморуйнування

Минулого разу, в першій частині цього бімодального тексту, ми обговорили приблизно такі теми:

- Поліцейське, воно ж літературне самогубство деяких незалежних російських ЗМІ, продиктоване веселим відчаєм через втрату ролі і статусу четвертої влади;

- Форми і механізми невротизації президента РФ Владіміра Путіна.

Залишився не обговореним один аспект російського політико-медійного життя. Заради нього і було проанонсоване закінчення тексту.

Цей аспект – літературне самогубство самого ВВП.

Путін і його невроз. Продовження

Але перед тим розглянемо еволюцію клінічної картини найвищого неврозу. Адже за пацієнтом треба спостерігати в динаміці, чи не так? Щоб не втратити нитку, яка приведе до правильних висновків і оцінок.

Найважливіше питання: за минулі три тижні президент Путін рухався до збільшення поточної невротизації чи від неї – до відносного спокою?

До середини першої декади березня, очевидно, – до нервового заспокоєння.

Почався цей позитивний процес 21 лютого 2016 року. У той день державний секретар США Джон Керрі разом з російським колегою Серґєєм Лавровим ніби заявив, що США і РФ будуть разом вирішувати долю військово-надірваної Сирії. Коли настане перемир’я, підтримувати його безперервність покликані Москва і Вашингтон.

Це означає: мрії ВВП вийти з глобальним жандармом на прямий діалог про долі сучасного світу якщо і не збуваються поки, то виглядають хоча б трохи менше фантастично. У кожному разі, комусь в Кремлі так здалося.

Не випадково пізно ввечері 22 лютого Владімір Путін особисто вийшов в ефір держтелебачення і, не приховуючи розслабленої посмішки, повідомив про психодипломатичні зрушення. Очевидно, що повідомлення призначалося не сонному народу РФ, який залиплими очами і галюциногенними вухами навряд чи міг оцінити масштаб лиха. А, як буває у випадках нічного мовлення ВВП, двом фізичним одержувачам інформації: Бараку Обамі (в Вашингтоні – розпал робочого дня) і Владіміру Путіну (щоб самозафіксуватися для історії).

Далі, на рубежі лютого і березня, прийшли хороші новини в контексті України. Євросоюз відклав надання їй безвізового режиму – через корупцію, відсутність реформ і т. п. А голова Єврокомісії Жан-Клод Юнкер 3 березня прямо так і заявив в Гаазі, що в ЄС та НАТО країна двох переможних Майданів буде прориватися ще 20-25 років.

А ми ж говорили! – переможно відгукнувся на ці слова персоналізований Кремль. Можна легко видихнути і знову визнати власну невичерпну правоту.

І, хоча тим часом чортів Обама продовжив всі антиросійські санкції США ще на рік, а Євросоюз – кримські на півроку, поповзли чутки, що до літа Україна так набридне європейцям, що донецько-луганські обмеження (тобто, другу хвилю) можуть і зняти з РФ. Хороша таблетка заспокійливого.

Світова преса б’є на сполох: Росія на межі апокаліпсису

Олександр Мотиль

Так починалося путінське розслаблення. Втім, напередодні Міжнародного жіночого дня знову виникли передумови для часткового загострення.

Наприклад:

- Мирні сирійські опозиціонери – кажуть, при військовій підтримці Туреччини – раптом почали в хвіст і гриву громити наших (Башара Асада + РФ), причому відразу по кількох ключових місцях: і на півночі провінції Латакія, і на півдні провінції Алеппо;

- За допінг (нешкідливий, як солодка вата, серцевий препарат мілдронат, він же мельдоній) почали чмирити наших великих спортсменів-чемпіонів на чолі з незрівнянною тенісною зіркою Марією Шараповою;

- Загострилася тема Надії Савченко: всесвітня громадськість б’є копитами, почесні умови обміну до кінця не узгоджені, а якщо щось недобре трапиться з героїнею, то можуть з’явитися і нові санкції, і новий виток гібридної війни.

Поживемо – побачимо. Всім, кого це може зачепити, прохання приготуватися. Хоча, я переконаний, вони і так готові.

Самогубство: закінчення

Людині, як відомо вельмишановній аудиторії, взагалі притаманний потяг до смерті. Все життя наш брат (сестра) розривається між любов’ю (Еросом) та смертю (Танатос), щоб врешті-решт закономірно вибрати другу. Невідворотну, як букет на Восьме березня.

Так говорили багато мудреців. Особливо класики психоаналізу на чолі з Зигмундом Фрейдом – починаючи з його мегаработи «По той бік принципу задоволення» (1920).

XX століття, коли смерть стала такою буденною, що померли майже всі, хто залишався, – включаючи автора, суб’єкта і навіть Бога, – зробило потяг до смерті найважливішим активом і приємним заняттям для людства. Культовий француз Жан Бодрійяр взагалі сказав, що Ероса треба знизити в званні перед обличчям Танатоса, бо всіляка любов – лише манівці до смерті, а не щось самостійно важливе.

Ні, звичайно, потяг до смерті – це несвідоме. Більшість опитаних по цій темі на свідомому рівні скажуть, що помирати не збираються, та й взагалі справ повно: завтра – пропилососити килим, післязавтра – забрати з сервісу «Ладу Калину» і т. п.

Але на несвідомому рівні немає ніякої «Калини». А є програма саморуйнування, що запускається або запущена для якнайшвидшого переходу в новий агрегатний стан: з живих – в мертві. «Бо ти прах є і в прах повернешся» – це майже дослівно процитовано у Фрейда в «По ту сторону...», він би так прямо і сказав, як би був відкрито релігійний.

Не треба, будь ласка, тут сильно лякатися слова «смерть». Адже нам розповідали свідки-очевидці, як вона починається. Зліт кудись вгору, де чи то світло в тунелі, чи то буденна обстановка твого побуту, – це технічні подробиці. Головна концептуальна штука: набуття повного, тотального спокою. Відповідаючи на карнегіанське питання «Як перестати хвилюватися і почати жити?», можемо сміливо відповісти: помирай, і все якось влаштується.

Визначившись несвідомо зі смертельним пріоритетом, підсвідомість включає програму саморуйнування. Як правило, настільки раціональну по суті, що її важко розпізнати, тим паче – зупинити.

У першій частині цього тексту ми наважилися згадати А. С. Пушкіна як головного російського літературного самогубця. Зараз підемо далі.

Деглобалізація Росії

Сєрґєй Ґурієв

А. А. Ахматова говорила, що в трагедії «Моцарт і Сальєрі» Пушкін ототожнює себе з Сальєрі. Моя думка дещо інша: і з тим, і з другим. У маленькій трагедії описаний процес психопідготовки молодого класика до самознищення. Він – це Моцарт, він же – і його вбивця.

«Нет! не могу противиться я доле. Судьбе моей: я избран, чтоб его остановить», – говорить Сальєрі про Моцарта, а отже, Пушкін про самого себе.

 
«Что пользы, если Моцарт будет жив
И новой высоты еще достигнет?
Подымет ли он тем искусство? Нет;
Оно падет опять, как он исчезнет:
Наследника нам не оставит он.
Что пользы в нем? Как некий херувим,
Он несколько занес нам песен райских,
Чтоб, возмутив бескрылое желанье
В нас, чадах праха, после улететь!
Так улетай же! чем скорей, тем лучше».

Мистецтво і я – одна ціле, ми жили (не) щасливо і помремо в один день. Ось принциповий message геніального самокіллера.

Програма саморуйнування автоматично включається у деяких митях життя. Наприклад, коли клієнт несвідомо відчуває вичерпання свого життєвого завдання. Тому, власне, перепрограмування життєвого завдання – найважливіший спосіб пролонгації життя, але мало хто поки ним оснащений і користується.

Щось подібне ми почали помічати у Владімірі Путіні на межі лютого / березня 2014 р. Тільки що відтріумфувала Олімпіада в Сочі, і треба було зробити останній хід – укласти альянс із Заходом про вічний мир і розподіл обов’язків. І тут Захід, на думку Путіна, завдав удар у спину. Революція (вона ж переворот) в Україні завершила довгу спробу ВВП розв’язати нерозв’язне: зберегти Росію такою, якою вона є, і одночасно стати абсолютно своїм по різні боки Атлантики.

Тоді Путін оголосив недосяжним друзям війну. Анексія Криму і далі – гібридний конфлікт в усіх напрямках. Для країни, яку з 1991 року вибудовували як частину Великого Заходу, яка настільки залежна від нього фінансово, технологічно, а головне, психологічно, – це смерть.

Не кажучи вже про перспективу великої війни із застосуванням засобів масового знищення.

На свідомому рівні це формулюють як «все добре». Я, ВВП, неподільний правитель однієї сьомої частини суші, переконався в тому, що примусити євроатлантичних партнерів до любові по-доброму не виходить. Отже, примусимо по-поганому. Це тільки здається, що ми слабші. Насправді – сильніші. У нас є справжня, а не іграшково-демократична влада, готова віддавати найстрашніші накази – і будуть вони виконані. У нас є рішучість перейти кордони (географічні і не тільки), які вони, в силу зніженості і розхлябаності, не перейшли б. У нас є російські люди, які завжди, на відміну від європейських недолюдей (або перелюдей), віддадуть життя за царя. І у нас є цар, який буде правити стільки, скільки захоче, а не скільки вимагають закон або виборці. Зрештою, у нас залишилася ядерна зброя, яку ігнорувати не можна навіть з найбільш зарозумілої позиції.

Тому ми переможемо. Сьогодні чи післязавтра – не має значення. У нас в запасі вічність, то що нам потеревенити годинку-другу (с).

На несвідомому рівні все звучить зовсім інакше. Я, наймогутніший із земних командирів, зробив все, що міг, але головного не добився і не доб’юся. Так що гори воно все космічним полум’ям! Тим більше, що Росія і я – це одне ціле. І зникнемо ми в один день, як Пушкін (Моцарт) – зі своїм невідривним мистецтвом.

Ця програма саморуйнування і реалізовується з весни 2014-го. І якщо ви шукаєте далеку логіку української, сирійської та всіх ще не початих Путіним воєн – вона вже знайдена. Ось вона.

Ще – стосовно Танатосу. Фрейд навчив нас принципу нав’язливого повторення. На свій подив, засновник психоаналізу зауважив за довгі роки професійних занять, що людині властиво несвідомо повторювати життєві сценарії, які на раціональному рівні зовсім не приносять успіху або задоволення. Наприклад, всупереч практичному досвіду постійно одружуватися з жінкою, схожою на матір, тільки для того, щоб за заданим шаблоном через кілька років скандально розлучитися.

У Путіна теж є такий шаблон. Я б назвав його синдромом Фенікса.

Перший подібний досвід наш пацієнт отримав у 1990 році. Коли, будучи в Дрездені, він несподівано зрозумів, що більше не посланець імперії і не представник системи, які гарантували його статус і безпеку, але відразу відреклися, – а просто приватна особа, яка охороняє нікому не потрібний, абсолютно пустий (с) Будинок совєтської культури. (Пощастило, що все це відбувалося не в Тегерані і навіть не в Сараєво.)

Після того, як його в агонії кинула і викинула система, ВВП хоч і мав стати приватним таксистом – приниження для офіцера КДБ СССР, – але відкрив для себе зовсім нове життя. Що по шику і блиску ніяк не зрівняти з колишнім. За лічені роки він проходить шлях від помічника мера Санкт-Петербурга до першого заступника мера, майже господаря другої столиці. Він розуміє, що таке справжні гроші, а головне – влада. З попелу він повстає швидко і ефектно.

Якби не крах СССР, пізніше названий ним найбільшою геополітичною катастрофою XX століття, не бачити б Путіну його блискучої пітерської кар’єри. Свідомо він боїться катастрофи і оплакує її. Несвідомо – дякує їй і захоплюється нею.

Далі – спроба № 2. У 1996-му мер Санкт-Петербурга Анатолій Собчак програє вибори, і глава його передвиборчого штабу ВВП знову втрачає своє місце в житті. Перш за все він знову втрачає систему, яка гарантуватиме його авторитет і безпеку. Ну і що далі? Переїжджає в Москву, швидко надолужує згаяне, виходить на новий рівень влади і можливостей, а там і президентом країни стає. Нехай навіть поверх свого декларованого бажання.

Знову ж: Собчака було дуже шкода, програш 1996-го вельми болючий. Але якщо б не той гіркий фінал, Путін так і залишився б великим політиком регіонального значення або, в кращому випадку, федеральним чиновником середньої ланки.

Намагаємося узагальнити. Путін – людина системи, і завжди свідомо захищає її, скільки вистачає сил. Але всі життєві ривки в світлу даль йому вдавалися в момент і внаслідок краху такої дорогої системи, тобто, в результаті поразки. Програючи в головному, він потім вигравав в найголовнішому. До чого і звик.

Не помреш – не воскреснеш. Не згориш – не повстанеш знову Феніксом сучасної, досконалої моделі.

Це повторюється і в наш історичний день.

Так, Росію треба захистити будь-якою ціною. Інакше її розірвуть на шматки і з’їдять падальщики, з якими неможливо домовитися з позиції дружби. Але, якщо в процесі захисту Росія впаде – то що ж, відкриється щось небувале, що знову винесе нашого клієнта на гребінь вселенської хвилі.

Індик-індуктивіст

Якби пацієнт намагався раціоналізувати свій синдром Фенікса, йому довелося б задуматися про дієвість логіки індуктивіста. Вона ж веде мислення так: якщо дощ йшов позавчора і вчора, і вже накрапає сьогодні, то обов’язково дощитиме завтра і післязавтра.

Путін, взагалі, класичний індуктивіст, що властиво йому як невикорінному консерватору. Це дозволяє, наприклад, ігнорувати серйозність економічної кризи. Дійсно, це вже далеко не перша криза на його пам’яті. І всі минулі успішно урегулювались. Чому? По-перше, тому, що Росія – багата країна і на будь-яку проблему у неї завжди знайдуться приховані резерви. По-друге, до виходу з кризи треба завжди просто дотерпіти, а з терпінням у російського народу все гаразд. Доведено хоча б на прикладі ставлення до нинішнього царя.

Згадаймо просту притчу Бертрана Рассела про індика-індуктивіста. Який за довге життя зрозумів, що кожен день вранці його добре годують. І вважав, що так буде завжди. Поки, нарешті, не настав передодень Дня подяки, і його вже не годували, а просто зарізали. Для людських потреб.

А от якби індик вмів глибоко аналізувати з різних сторін, то втік би напередодні Дня подяки і потім повернувся назад. Відгодовуватися до найближчого Різдва.

Так, завжди раніше ВВП розквітав на власному ж красі. Але ніколи раніше він не був останньою інстанцією рішень і першим в черзі до вічності. Рішення про відродження за нього приймав хтось інший: Собчак, Єльцин і т. п.

Зараз же верховному правителю РФ нема на кого перекласти свою відповідальність.

Нікого не залишилося.

Хіба що Бог, в якого, він, здається, вірить досить технічно.

І втекти вже не вийде, бо немає куди. Індики-індуктивісти не так швидко бігають і їх легко знайти всюди, куди вони можуть податись.

Після Дня подяки шляху назад не буде.

(Я не дуже розумію різницю між індиком та індичкою, тому превентивно прошу мене за це не критикувати.)

Життя всередині

Ми всі, прості росіяни, живемо всередині програми чужого саморуйнування. І повинні розуміти, що є заручниками цієї програми.

Це погано? Звичайно, як завжди, коли ти не контролюєш якийсь дуже важливий для твого життя процес.

Це добре? Так. Як показує досвід ВВП, на чужому саморуйнуванні можна дуже непогано повстати з праху.

І те, що «Росія = Путін», теж в цій ситуації взагалі не критично. Ми ж знаємо, що країні потрібна кардинальна трансформація в європейську державу, а перед тим – установчий процес (Установчі збори та ін.).

А ще ми знаємо, що не можна воскреснути, не померши.

І хай буде так.

https://snob.ru/selected/entry/105597