www.ji-magazine.lviv.ua

Міхаїл Берґ, російський письменник, культуролог

Хоча у антизахідного крену Росії, який запустив колективний Путін, безліч причин – в тому числі необхідність ізолювати Росію від Заходу, щоб легше було зберегти владу – є кілька міркувань, що здатні показати строгість і раціональність цього «плану Путіна».

Антизахідний курс прийнято датувати мюнхенською промовою Путіна, яку інтерпретували як програму реваншу, відповідь на програш в холодній війні. Саме в цій промові Путін пророкує Крим і Донбас, «Русскій мір» і майбутню конфронтацію з усім західним світом. «Росія, – сказав тоді Путін, – країна з більш ніж тисячолітньою історією, і практично завжди вона мала привілей вести незалежну зовнішню політику. Ми не збираємося зраджувати цій традиції і сьогодні».

Путін і не зрадив: його обіцянки обернулися анексією Криму, спробою відібрати Донбас, війною в Сирії, готовністю розпочати війну з Туреччиною і західною цивілізацією. Хоч гібридну, але війну.

Навіщо це все Путіну? Про необхідність дистанціюватися від західного права, що заважає розтягнути його авторитарну владу на стільки, скільки йому заманеться, ми вже сказали. Про необхідність підняти рейтинг і мобілізувати країну (якщо глянути на Крим) ми всі знаємо. Але чи був поштовх, причина для такої авантюрної і нераціональної, на перший погляд, поведінки, початком якої – повторимо – була мюнхенська промова в лютому 2007 р.?

Відповідь ми отримали два тижні тому, коли сер Роберт Оуен оприлюднив результати свого розслідування вбивства Литвиненка і у ввічливій формі назвав Путіна замовником цього злочину. Ми про це офіційно дізналися два тижні тому, але Путін завжди про це пам’ятав. І одразу після того, як (за три години до смерті) в сечі Литвиненка виявили полоній, з жахом зрозумів, що рано чи пізно його роль в цьому гучному і знаковому вбивстві розкриють. І також зрозумів, що його чекає, і що трапиться з його репутацією, коли британське правосуддя назве його замовником (або одним із замовників) вбивства.

22 листопада 2006 року Путін усвідомив, що його репутація рано чи пізно буде зруйнована. Мюнхенську промову він прочитав через два місяці, і це був перший великий міжнародний форум, в якому Путін взяв участь після того, як в сечі Литвиненка виявили полоній.

Путін і неврози

Станіслав Бєлковскiй

У певному сенсі Путін опинився в безвихідному становищі. Він, звичайно, не міг припускати, що розслідування розтягнеться майже на десять років, він розумів, що фатальний вирок британського правосуддя може прозвучати в будь-який момент. І що з цього випливає? Треба терміново діяти.

Поставмо себе на місце вбивці на кремлівському троні. Мене рано чи пізно назвуть вбивцею, і як я можу відповісти? Якщо я вже не буду президентом, то ніяк. Як колишнього президента (хто прийде на зміну уявити важко, але у нас колишній цар у всіх гріхах винен), мене моментально і з радістю видадуть Британії, і я проведу решту свого життя в Тауері, читаючи Томаса Мора.

Отже, я не можу втратити владу, бо тільки президента суверенної країни ніхто не може заарештувати. Більш того, я повинен заздалегідь підготувати громадську думку своєї держави до того, що західні цінності – брехливі, суб’єктивні, і, ніде правди діти, – нам ворожі. Вони самі (керівники західних країн) постійно скоюють схожі злочини, але не несуть за них відповідальності, а тут вибрав дурень Патрушев не надто кмітливих виконавців. Вилили полоній в рукомийник, це ж треба придумати! Отже, я повинен дистанціювати Росію від Заходу, пояснити, що у всіх націй свої системи права, свої цінності, своя демократія. У нас – суверенна, і британська нам не указ.

До речі, концепцію суверенної демократії публічно випробували на думських і президентських виборах 2007-2008 років, коли Путін і ко, відштовхнувшись від західного берега, вирушили у відкрите море антизахідного плавання і почали конструювати суверенну Росію.

Сам термін всюдисущий Сурков придумав за рік-два до виборів, але знадобилась ця концепція, коли Путін в передчутті британського вироку почав приміряти на себе державу вічної до нього любові і обожнювання. А заразом і ненависті до всіх оточуючих.

Решта було лише наслідком. І небажання визнати і розслідувати вбивство Магнітського (а навіщо визнавати, коли це ще одна можливість відгородитися від Заходу), і закон Діми Яковлєва (той же мотив благотворного дистанціювання від західних норм пристойної поведінки), і придушення болотного протестного руху в 2011-2012, і закон оскаженілого принтера про іноземних агентів. І инші законодавчі чудеса, сенс яких в тому, щоб бути готовим до вироку британського правосуддя і мати можливість сказати: нам ваш закон не писаний. Ми инші, так, ми скіфи з розкосими і жадібними очима.

Зрозуміло, що крім необхідності бути готовим до руйнування своєї репутації британським правосуддям, було безліч і инших супутніх причин. Я навіть не заперечую, що антизахідний крен Росії був для колективного Путіна приємний, ідейно і культурно близький, а за багатьма статтями навіть корисний. Але гучна звістка від 22 листопада 2006 року – в сечі Литвиненка знайдено полоній, – після чого на питання «а хто вбив?» відповідь: «Ви і вбили», – стала лише справою часу.

Можливо, комусь здасться, що в підготовці до британського вироку Путін трохи переборщив. Чи варто було плести всі ці інтриги з переплануванням долі цілої країни (і не лише Росії це торкнулося – в Україні, Сирії, Туреччині зараз гикають), щоб не піти у британську в’язницю замовником вбивства в збоченій і нелюдської формі (а чи бувають вбивства людяні?).

Мені здається, що вся поведінка Путіна при ймовірності, що це припущення обґрунтоване, набирає чіткої і прагматичної форми. Або мені в тюрму приниженим вбивцею йти, або вам брати участь в переході країни на рейки обложеної фортеці. Полоній в сечі був спусковим гачком, а може, навіть пострілом (я был тобой, как выстрелом, разбужен), після якого дороги назад вже не було. І не буде. Тепер тільки туди, за горизонт. Про це знає кожен школяр: на Красной площади всего круглей земля, и скат ее вообще-то добровольный.

http://www.kasparov.ru/material.php?id=56B630A643DA5