www.ji-magazine.lviv.ua

Кожного разу, коли я натикаюся на словосполучення «феномен Трампа», у мене виривається сміх, бо мозок моментально витягує з глибин пам’яті старий анекдот про мужика, який тріумфально забіг в кабінет лікаря і, викинувши перед тим свої статеві причандали, гордо оголосив:

- Лікарю, у мене при ходьбі в мошонці щось голосно дзвенить! Я, напевно, якийсь феномен!

- Ну, що ви, дорогенький, – незворушно відреагував бувалий ескулап, – ніякий ви не феномен. Ви, голубе, звичайний мудозвон.

Іншими словами, мудозвон стає феноменом тільки тоді, коли в нього починають вірити інші. І з цього погляду несподіваний зліт у відбірковому процесі кандидата в президенти США від Республіканської партії Дональда Трампа – патологічного брехуна і самозакоханого фанфарона – справді можна було б розглядати як феномен. Але не самого Трампа, а ефект розгніваної юрби, потенційної загрози виникнення охлократії навіть в умовах стабільної і відпрацьованої демократії.

Варто відзначити, що американські батьки-засновники ще 200 років тому найбільше побоювалися саме такого варіанту демократії, при якому озлоблений негараздами життя плебс, завдяки своїй численності, міг би привести до влади безпринципного демагога-популіста з усіма обтяжуючими наслідками. Тому в американську систему були спочатку закладені механізми, покликані звести до мінімуму як саму можливість приходу до влади такої людину, так і можливість виникнення абсолютизму, якщо ця людина таки зуміє обійти перешкоди і стати президентом. Через це заяви не тільки Трампа, а й інших кандидатів цього виборчого циклу і минулих років, про те, що, прийшовши до влади, вони одразу ж накажуть це, скасують те і збільшать тут, м’яко кажучи, не відповідають реальності. Президент – не є абсолютним монарх, і з дієвим поділом влади на виконавчу, законодавчу і судову гілки, не кажучи вже про пресу та громадську думку, особливо в такій фрагментованій державі, як США, без широкої підтримки та консенсусу йому навряд чи вдасться щось екстремальне. Хоча, звичайно, зіпсувати життя достатній кількості людей цілком можливо.

Так що, скоріше, ми спостерігаємо дуже старе явище. Воно було відоме з часів перших античних демократій. Це лише підтверджує думку, що натура людей всюди і завжди однакова, в тому плані, що завжди знайдеться достатньо народу, готового відкинути раціональне заради емоційного, виходячи з почуття особистої фрустрації. І це дуже важливий момент. Більшість людей сприймають світ не через порівняльні графіки ВВП чи статистики доходів на душу населення, не через соціальні дослідження або історичний аналіз, а через власні відчуття.

А відчуття ці прості до неймовірності: мені добре, і в цьому виключно моя заслуга, або мені не подобається моє становище, і в цьому вина інших. Тому можна скільки завгодно вказувати на динаміку зростання американської економіки, не дивлячись на всі виклики недавньої кризи, міць збройних сил США, рівень свобод і можливостей, але не в кожного американця це бачення є. Він не вписується в соціальні зміни, що відбуваються навколо нього, не відчуває себе частиною глобальної економіки, до якої він байдужий, не може зрозуміти чи перемагає Америка у війнах з терористами, чи програє. А політичні склоки останніх десятиліть, в результаті яких престиж законодавців впав нижче цвілі, які заангажовані ЗМІ перетворюють на публічні шоу особистих нападок, поки всюдисущий інтернет розкручує їх до стану постійного свербіння у вухах і голові, тільки додають фрустрації втомленому розуму. І як зневірена жінка після років 10 невдалого шлюбу, розум починає просити: «Скажи мені хоч щось добре».

І тут приїжджає герой на білому коні, або на золотом лімузині чи блакитному вертольоті, і каже: «Відродимо Америку в її величі!» Це ви, ті, хто живуть зовні, знаєте, що США – велика країна і завжди була такою. У вас є з чим порівнювати. Але не всі американці в цьому впевнені. У кожного болить своє, а своя сорочка ближча до тіла, і моя фрустрація важливіша, ніж усі ваші аргументи.

Можна простежити певну кореляцію між демократизацією будь-якого суспільства, розширенням кількості та глибини проникнення різних ЗМІ в повсякденне життя і злетом популістів-демагогів, які навіть не збираються приховувати, що брешуть, бо їхня аудиторія хоче чути, яка вона гарна, щоб їй чухали животик і за вушком, та обіцяли, що платити за все буде хтось інший. Російський Путін і італійський Берлусконі тут мало чим відрізняються від американського Трампа. Не випадково ж всі вони відчувають непідробне взаємне захоплення. Але ці три тефлонові Піннокіо, у яких від брехні замість носа чомусь зростає рейтинг, всього лише завершують довгий процес занепаду довіри до інституту держави і його представників у всьому світі. Коли виправданого, коли надуманого, що, втім, не має такого значення, як породжене ним невдоволення статусом кво. «Кво» зазвичай ототожнюють з традиційною політичною елітою, яка часто робить все можливе, щоб підірвати довіру до себе, виявляючи не просто нерозуміння, а небажання розуміти джерела фрустрації в суспільстві. В результаті, поступово професійних політиків, аристократію демократії, витісняють свої в дошку хлопці, телевізійні персоналії, головне достоїнство яких полягає в тому, що вони висловлюють зрозумілою будь-якому дурневі мовою, дуже простими реченнями дуже примітивні пропозиції.

Доктрина Обами і Україна

Стiвен Пайфер (Steven Pifer), Джон Хербст (John Herbst)

Тенденція оглупіння в Республіканській партії довго і впевнено йшла по низхідній. Від бойового генерала і обережного, але чесного президента Айзенгауера, якого деякі праві ще в 1950-і називали «комуністом», через суперечливого політика і чоловіка Ніксона, який удостоївся в історії клички «Хитровиїб...ий Хрін» (Tricky Dick), через простого, незважаючи на роки керівництва профспілкою акторів і губернаторство в Каліфорнії, але зовсім не дурного Рональда Рейгана, через Джорджа Буша-Молодшого, який вже не відзначався ідеями, особливо в перший термін, до Дональда Трампа, у якого повністю відсутній навіть натяк на якусь політичну чи економічну програму, крім запевнення «та я вам все миттю влаштую». І що цікаво, ці щораз гірші республіканці били щораз кращих демократів. Якщо в 1960-ті Джон Кеннеді не був кращим за Ніксона, то, починаючи з Рейгана, демократи мали шанс тільки в тому випадку, коли примудрялися виглядати не дуже розумними. Таких американський виборець сприймав. Білл Клінтон вдало приховував свою освіту і досвід, підморгуючи дамам і граючи на саксофоні, та й участь у виборах третього незалежного кандидата, попередника Трапа, іншого мільярдера Росса Перо, допомогла відтягнути достатньо голосів від Буша-Старшого. Барак Обама, незважаючи на всі расові нюанси і підозри в таємному магометанстві, насилу відбився від звинувачень в елітизмі. А ось розумні військові герої і демократи Ал Гор і Джон Керрі продули ну зовсім не героїчному простаку Бушу. Так що успіх Трампа в республіканських праймеріз (які, варто зауважити, не є нормалізованим процесом, бо в кожному штаті голосують і рахують по-своєму) частково закономірний. Крива відповідальної поведінки йде вниз, і після кількох попередніх невдалих спроб взяти участь в політиці, нагорода, нарешті, знайшла свого героя. Якщо взяти до уваги, наскільки екстраординарними політиками і людьми доводилося бути попереднім демократичним президентам, тільки щоб випередити доволі пересічних опонентів, то шанси на остаточну перемогу у безвідповідального і безсовісного Трампа дуже вагомі.

Як з цим пов’язана Україна? Фрустрація. Єдине, що ріднить Україну з Америкою – почуття фрустрації у широких верств населення. При цьому в США немає українських проблем з економікою, корупцією і війною. А фрустрація є! Є недовіра до інститутів влади і їх представників! Є відчуття, що життя погіршилося, а війни програні! Є майже, а, може, і не майже, релігійна віра в те, що все потрібно міняти, кардинально і негайно, тому потрібно обрати до органів влади людей з такою ж майже, а, може, і не майже, релігійною вірою в те, що все потрібно міняти, кардинально і негайно! Невіруючий розумник може вказати на те, що кардинально і негайно на практиці все зробити важко, навіть неможливо, але що він знає?! Ніхто за нього не проголосує!

Фрустрація – спільний знаменник різних потрясінь. Не достукавшись до англійського парламенту, американські колоністи створили свій. Незадоволені повільністю короля в проведенні реформ і зростанням фінансової кризи, французи почали бузу. Російська революція 1917 року почалася не через голод, а через фрустрацію. Голод прийшов пізніше, але фрустрації вже не викликав. Бідність і страждання самі по собі не викликають розчарування і не ведуть до протесту, якщо їх приймають як даність. Питання не в реальному прогресі або зміні, питання в сприйнятті.

Фрустрація, по суті, така собі емоція, коли ми не в змозі отримати те, чого нам хочеться. Але у вільному, відкритому, змагальному суспільстві вона неминуча. Як вчив ще Будда, причина страждань – бажання. Отже, життєздатність сучасного суспільства залежить від його здатності створити механізми, щоб керувати рівнем фрустрації. Відмахуватися від її проявів взагалі на тій підставі, що вони виходять від неосвічених, обмежених людей (а у випадку з Трампом, та й не тільки з ним, так воно і є) не лише наївно, але і небезпечно. Саме такі люди в останні десятиліття найбільш активні і послідовні в своєму неприйнятті соціальних змін у світі. Ми проходимо період, коли вислів «країна скажених невігласів» не просто слова з пісні старої групи «Воскрєсєньє», а досить чіткий опис дійсності доброї дюжини держав.

Але США – країна, де перманентна фрустрація лежить в самій основі суспільного дискурсу, система, що виникла у вигляді реакції на будь-які подразники, зовнішні і внутрішні, де саме негативне соціальне або економічне явище в результаті служить щепленням від майбутніх болячок. Америка постійно вступає то в одне, то в інше, але дуже рідко на одні й ті ж граблі.

Україна особливих механізмів управління рівнем фрустрації не має. Якщо не брати до уваги газові субсидії і гречку на виборах. Її політична і економічна системи не дають особливих механізмів для стримування амбітного демагога з фінансами. Їй, як не дивно, поки що дуже, дуже щастить з олігархами, серед яких ще не з’явилося українського Дональда Трампа. І тільки тому, що поки вони по-старому грають в економіку і політику. Трамп же відомий, перш за все, тим, що десятиліттями блимає в ЗМІ, як зірка нарівні з атлетами та акторами, є власником конкурсу краси «Міс Всесвіт – 2015» і славиться провідною роллю на популярному ріаліті-шоу «The Apprentice». Він не політик, і навіть не бізнесмен, він знаменитість і грає за іншими правилами. Як ніколи стали актуальними слова шекспірівської п’єси: «Весь світ – театр. Усі жінки, чоловіки лиш виконавці ролей». І якщо великі гроші з’єднати зі знаменитою зовнішністю, що готова заради задоволення публіки говорити все, що на думку спаде, аби потішити цю саму публіку, – в Україні буде свій Трамп. А, може, і вже є.

Фрустрація, якою б виправданою і вистражданою вона не була, погана відповідь на будь-який виклик. Так, вона може привести до революцій, до повалення ненависних монархів або обрання обожнюваних фюрерів. Але справжні рішення приходять в результаті продуманої, кропіткої роботи виконавчої і законодавчої гілок влади. Як, наприклад, в Америці, куди в останні роки почало повертатися індустріальне виробництво, без помпи і шуму.

Без такої організованої кропіткої роботи будь-яка революція ризикує стати революцією розбитого корита. Як в ще одному старому анекдоті:

Перед російською революцією панувала загальна фрустрація, викликана діями режиму. У той час один молодий сищик ганявся за молодим революціонером. А після революції вже революціонер ганявся за сищиком. Зате в епоху ефективного менеджера обидва провели чудові 20 років на морозному повітрі Сибіру. Застій, перебудова, розвал, злидні, та інше початку 1990-х. І на ринку старий-престарий сищик зіткнувся зі старим-престарим революціонером, який через велику нужду продавав пиріжки.

- Ну, ось тепер скажи по совісті, – в’їдливо поцікавився сищик у революціонера, – хіба цар-батюшка не дозволив би тобі пиріжки продавати?

Причому тут Трамп? А при тому, що вміння пекти і продавати пиріжки ще нікому, ніколи і ніде не завадило.

Дмитро Бергер, Канада

http://hvylya.net/analytics/politics/donald-tramp-kak-zerkalo-ukrainskoy-revolyutsii.html