www.ji-magazine.lviv.ua

Давид ле Бретон David Le Breton

Одного дня американський митець Джордж Кетлін створив портрет вождя племені сіу Малого Ведмедя. При цьому він залишив у тіні частину його обличчя. З гурту глядачів почувся хрипкий голос: «Малий Ведмідь — половина чоловіка». Глядачі отетеріли. Малий Ведмідь зажадав, щоб критик назвався. Індіанець назвав своє ім’я і зневажливо вів далі: «А ти запитай художника. Він добре знає, що ти — лише напівлюдина, бо намалював лише половину твого обличчя. Він знає, що друга половина нічого не варта».

Поштовхом до спалаху давньої прихованої ворожнечі між двома чоловіками стало моральне тлумачення людського портрету людини, коли людина символічно сприймається як обличчя, тобто як суспільний вимір особистості. Суперник Малого Ведмедя Шон-Ка підбурював його змусити митця намалювати «все його обличчя». Малий Ведмідь на те не пішов, тож обидва суперники знову зіткнулися між собою. Шон-Ка кинув виклик: «Якщо Малий Ведмідь справжній чоловік, нехай він це доведе». Зав’язалася боротьба не на життя, а на смерть — і все для того, щоб врятувати своє обличчя в очах інших. Але дружина Малого Ведмедя, знаючи норов свого чоловіка, додумалася повикидати набої з його рушниці. Тож коли суперники взялися до зброї, Шон-Ка не потерпів, тоді як його власний постріл поцілив у обличчя Малого Ведмедя, ушкодивши «нічого не варту частину», що символічно підтвердило справедливість звинувачень Шон-Ка.

Втім, від свого вчинку він нічого не виграв. Тікаючи від одноплемінників, Шон-Ка втік у прерії, в той час як Кетлін поспіхом пакував свої пожитки.

ДЗЕРКАЛО ІНДИВІДУАЛЬНОСТІ

Відмова людині в честі мати своє власне обличчя є найважливішим прикладом того, як можна відмовити їй мати статус людської особи. Є чимало метафоричних висловлювань: втратити обличчя, робити добру міну при поганій грі, втратити людську подобу, вдарити обличчям у багно тощо, які показують важливість обличчя для самопізнання в контексті соціальних зв’язків. Врятувати обличчя, мати право дивитися в обличчя іншим людям — то висока ставка, що існує в багатьох суспільствах. Знищення всього людського в людині у расистських концепціях означає позбавлення її належності до людського роду. Зневага перетворює її на тварину, прирікає на деградацію. Приниження людини вимагає символічного позбавлення її власного обличчя, що дозволяє краще її зневажити чи зруйнувати.

У буденному житті ми пізнаємо одне одного завдяки обличчю. Йдучи з голими руками й відкритими обличчями, ми демонструємо іншим риси, за якими нас одразу розпізнають. Якщо тіло утворює межу між самим собою і зовнішнім світом та іншими людьми, то в обличчі виявляється ідентичність, яка надає індивідові його соціального і культурного значення.

Саме обличчя передає в живій загадковій формі абсолютний характер відмінності між індивідами. Справді, обличчя — то нескінченна низка варіацій на одну й ту саму тему, коли з кількох основних символів — очей, носа, чола тощо — творяться мільярди форм та образів. Риси та вираз обличчя єднають індивідів із громадами і водночас дозволяють їм сповна утвердити свою відмінність та унікальність.

Сміх та його значення в житті людини

Володимир Балагура

Порівняно з іншими частинами тіла, найвищі цінності зосереджені саме в обличчі. Саме в ньому віддзеркалюється сутність ідентичності, саме тут прописані привабливість та всі ступені краси й потворності. Воно цінується так високо, що будь-яке спотворення перетворюється на травму, майже на втрату ідентичності. Що вищого значення надає суспільство індивідуальності, то вища цінність обличчя. Портретний живопис з’явився в Європі за Відродження, тобто водночас із прикметним для західних суспільств індивідуалізмом. Флорентійські художники XIV сторіччя Мазаччіо, Паоло Уччелло і П’єро делла Франческа намагалися щонайретельніше передати риси обличчя своїх замовників. Цим відзначалися також фламандці, особливо Ван Ейк у картині «Богородиця і канцлер Ролен» (1435).

ПЕРШІ ВРАЖЕННЯ

Оскільки здається, ніби між особистістю та її обличчям є якась бентежна схожість, виникла велика спокуса перетворити його на вітрину, зовнішній знак внутрішнього характеру людини. Вже в релігійному живописі у незворушному й відстороненому обличчі віддзеркалювалась ідея його як місця, де оселилася душа, де духовна сила набула тілесної форми.

Про важливість обличчя для почуття ідентичності свідчить увага, яку закохані приділяють йому в своїх взаєминах, про це багато написано в літературі. «Однією з ознак кохання є наше бажання бачити дороге нам обличчя», — говорить Анна Філіп — Перше враження не щезає, а ще дужче посилюється, погляд стає ниткою Аріадни, яка веде нас до серця іншої людини». А Мішель Турньє вважає обличчя храмом жадання: «Є непомильна ознака, яка виказує тих, хто закохався — це коли чиєсь обличчя більше за будь-яку іншу частину тіла збуджує фізичне жадання».

Схоже, що погляди закоханих завжди стоять на порозі якихось відкриттів і живляться цим передчуттям. У коханні обличчя завжди видається місцем, де щомиті може відкритися істина. Невичерпно багате на нові поняття й відкриття, воно щодня вимагає нового дослідження. І, можливо, закінчення любовних стосунків між двома закоханими означає також взаємну банальність на їхніх обличчях, неможливість відшукати таємницю в рисах іншого.

Від поширеного визнання тісного взаємозв’язку між «душею» та обличчям — один крок до віри в те, що завдяки вивченню його рис можна здобути знання про психологію індивіда. Хоч Монтень і сказав, що «вираз обличчя — слабка гарантія», обличчя не перестають справляти великий вплив при зустрічі людей. Обличчя інших людей створюють «перше враження», викликають приязнь чи недовіру, цікавість чи острах, якого потім нелегко позбутися. Ця емоційна реакція, яка виникає з першого погляду і в якій велику роль відіграє уява, певною мірою керує подальшими контактами. Засновник фізіогномістики швейцарський письменник Йоган Каспар Лаватер (1741-1801) назвав це «фізіогномічним відчуттям», що є, попри слабкість обґрунтування, одним із чинників, які полегшують або ускладнюють взаємини з іншими.

ФІЗІОГНОМІЧНА ІЛЮЗІЯ

Отож, фізіогноміка поставила перед собою завдання примусити обличчя відкрити свої секрети. Згідно з нею подоба індивіда віддзеркалює його внутрішню сутність і моральні якості можна негайно розпізнати, вивчивши риси обличчя. Перед тими людьми, які залюбки читають знаки взаємозв’язку між душею та тілом і перетворили обличчя на своєрідний моральний портрет індивіда, відкривається можливість панувати в їхніх стосунках з іншими людьми. Фізіогноміка прагне розкрити таємницю інших людей, звести її до кількох простих рис, кількох специфічних характерів, а також викрити душу в машкарі тіла, а це — сумнівна оборудка, що породжує ілюзію контролю, який стає грізною зброєю в руках тих, хто видає це заняття за науку.

Психологія почерку

Ніколай Бернштейн

Залежно від місця й часу словник фізіогноміки змінюється, однак ілюзія тотального контролю лишається незмінною. Ця псевдонаука розквітала в Європі XIX сторіччя. Лаватер, а особливо його послідовники зводили людську особистість до невеликого числа зорових прикмет, включених у типологію особистості, від якої психологія давно вже відмовилася. Насправді ж вони цікавилися не обличчям загалом, а обличчям у наборах його рис: припущення стосовно психологічного стану індивідів можна було робити переважно на підставі будови чола, лінії губ, форми носа чи блиску в очах, а ще можна було недвозначно викривати їхню моральну сутність, темперамент, приховані пристрасті та майбутні помилки. Таким чином фізіогноміст замикає ідентичність індивіда в пута рис обличчя.

В той час суперечливість, якою позначена залежність обличчя людини від її характеру, заважають будь-якій спробі створити з допомогою рис обличчя психологічну карту. Великі майстри автопортретів, такі, наприклад, як Рембрандт, багато разів малювали себе під різними обличчями. У 1688 році французький мораліст Жан де ля Брюєр писав: «Тип обличчя, хоча й може прислужитися для всіляких припущень, непридатний як знаряддя вироблення наших суджень про ту чи іншу людину». Обличчя дає лише вказівки на людську особистість, а не її вичерпний опис. Єдиний спосіб пізнати інших людей — це зустрічатися з ними, розмовляти з ними та бачити їх у дії. Обличчя — не така собі геометрична фігура чи набір промовистих прикмет. До обличчя треба ставитися тонко й делікатно, бо тільки тоді воно відкривається у всій незліченності своїх значень.