www.ji-magazine.lviv.ua

Денис Бурковський, Олександр Варава

«В той вік так було: якщо чоловіку погано на світі, немає ні в чому удачі – йде він в монастир, або на Січ: в монастирі він сховається від людей, на Січі буде бити їх».

М. Костомаров

Період з 1638 по 1648 рік у історії Речі Посполитої відомий як час «Золотого спокою». Відсутність великих конфліктів і повстань, зважена зовнішня політика, яка дозволила уникнути масштабної участі в Тридцятилітній війні, колонізація окраїн, розквіт економіки... Раптово колишній уклад розвалився, і величезний край занурився в криваву безодню повстання Хмельницького і подальших, не менше грізних подій. Які ж були передумови повстання і яку роль відігравало в ньому козацтво?

Історія з географією

Щоб розуміти, де саме відбувалися описані події, не завадить дещо заглибитися в географію. Справа в тому, що театром майбутнього повстання Хмельницького стали Україна та Русь – в той час так називалися цілком конкретні регіони. Україна, «де живуть козаки», повністю охоплювала Київське і Брацлавське воєводства, на заході межувала з Волинню та Поділлям, а на півдні обмежувалась Диким полем, що простиралося до Чорного моря.

Що ж стосується Русі, то так називали Руське воєводство, яке розташовувалося на території нинішніх західних областей України, не враховуючи Волині (фактично – Галіція і Прикарпаття). Таким чином, Волинське та Подільське воєводства ні в Русь, ні в Україну не входили. Втім, існувало і більш широке визначення слова «Русь» – територія всіх колишніх руських князівств, які опинилися у складі Великого князівства Литовського та Польщі.

Також частину території сучасних Полтавської, Чернігівської та Сумської областей України займала так звана Вишневеччина – вотчина могутнього роду Вишневецьких, які твердою рукою встановлювали свою владу на лівобережжі Дніпра. Вишневеччина була традиційним для тих часів магнатським володінням, яке практично не залежало від короля і включало в себе великі землі з містами Полтава, Ромни, Глинськ, Золотоноша (всього 53 міста) і столицею в Лубнах. Освічені і діяльні представники роду Вишневецьких все життя проводили на фронтирі, постійно розширюючи свій вплив і заселяючи насамперед порожні землі селянами з инших воєводств, а то і просто сторонніми людьми. Все це сильно не подобалося татарам, які звикли вважати степи своїми, а осілих землеробів – законною здобиччю і першими «кандидатами» в ясир.

Зі зрозумілих причин Україна була малонаселеною територією. Навіть Київ, найбільше місто регіону, налічував трохи більше 10 000 жителів – дуже скромно навіть за мірками XVII століття. При цьому постійно спостерігався як приплив, так і відплив населення. Незважаючи на малу чисельність козаків та иншого населення на українських землях, варшавська влада вважала регіон немирним і вибухонебезпечним. В результаті тиск на козацтво, що посилився в 1638 році після прийняття сеймом Ординації Війська Запорізького (про неї нижче), був сильним і постійним. Щодня повставати проти гніту не будеш, і деякі козаки просто йшли на землі, що належали Московському царству. Там приймали всіх і розселювали на землях так званої Слобідської України навколо міста-фортеці Чугуїв. Одним з відомих переселенців став сам вождь повстання 1637-1638 років Яків Остряниця, який пішов на схід разом зі своїм загоном. Варшава закономірно просила повернути переселенців, Москва, звичайно, ігнорувала ці прохання.

Цікаво, що приплив нових людей викликав набагато більше негативних наслідків для місцевого населення, ніж відтік. У XVII столітті активізувалася колонізація краю «королятами» – найбільшими магнатами Речі Посполитої, такими як Конецпольські, Вишневецькі та инші. Незважаючи на зовні позитивний ефект колонізації (будівництво оборонних споруд, доріг, млинів, заорювання цілини, розвиток ремесел), корінним жителям це дуже не подобалося. З магнатами в Україну масово проникало кріпацтво, яке при Великому князівстві Литовському тут мало швидше декоративний характер. Більш того, саме тоді почався такий відомий конфлікт як «козаки проти євреїв». Іудеїв активно використовували магнати для діяльності, яку не личило вести шляхтичам-християнам – зокрема, для шинкарства (а щорічне споживання певної кількості «вудки» було обов’язком селянина – винокурні землевласника не повинні простоювати), оренди православних церков, лихварства і безпосереднього управління фільварками. Євреї виконували роботу на совість, а дика злоба православного населення на іновірців, які затиснули все у свій залізний кулак, і їх католицьких покровителів наростала з року в рік.

«Цвяхи б робити з цих людей ...»

Люди на вищеописаних землях жили сильні. Це не дивно – при регулярних татарських набігах орач мимоволі береться за піку і мушкет не рідше, ніж за плуг, а часто взагалі кидає хліборобство і починає жити війною. Так формувалося козацтво – своєрідний стан вільних воїнів, які поступово заселяли українські степи. Але чи було населення представлено виключно козаками? Звичайно ж ні. Будь-якому козакові треба щодня їсти, і його хтось повинен годувати. І хоча, як писав Гоголь, «не було ремесла, якого б не знав козак: накурити вина, спорядити віз, намолоти пороху, справити ковальську, слюсарну роботу», воїн, який більше часу присвячує мирній праці – це вже не зовсім воїн. Більш того, з часом господарські справи затягують все сильніше і сильніше, і боєздатність козацького війська неухильно падає. Логічним виходом із становища було б відділення «тих, хто воює» від «тих, хто працює». Але хто буде утримувати професійну армію?

Варіантом вирішення цієї проблеми став так званий реєстр. Проект створення реєстрового козацтва був задуманий правителями Великого князівства Литовського ще до Люблінської унії. Ідея полягала в тому, щоб упорядкувати озброєний народ на півдні, давши йому організацію, зброю, засоби і вбити цим двох зайців – отримати надійний заслін проти турків і татар, а також зайняти чимось людську масу, яка в иншому випадку буде із задоволенням грабувати міста і села того ж Князівства. Правда, далі планів ідея не пішла, отримавши втілення вже в період Речі Посполитої. Варшавське казначейство виділило кошти на перспективний проект, і армію професійних воїнів (реєстрових козаків) створили. Нові війська отримували не тільки забезпечення з казни, а й привілеї, будучи по стану нижче, ніж шляхта, але вище, ніж селяни. Реєстровий козак перебував поза юрисдикцією місцевих судів і адміністрації, не платив податків і мав право на самоврядування. На козаків могли накладати деякі суто шляхетські покарання (наприклад, банниця – позбавлення політичних прав і вигнання), що також ставило їх вище селян. Для українського населення, більшість якого перебувало, нехай і номінально, в стані кріпаків, потрапити в реєстр було просто подарунком долі.

Традиційно, не обійшлося без суперечностей і проблем. Скільки потрібно реєстрових козаків? Варіант «чим більше, тим краще» в даному випадку не підходить – казна не бездонна, а наявність під боком величезного і слабо контрольованого війська не посилює спокою й умиротворення. Втім, у порівнянні зі звичайними найманими військами утримання козаків обходилося в рази дешевше. Створення малого реєстру також не мало сенсу – при такому підході не з’явиться вагомих допоміжних формувань, а основна маса войовничого населення так залишається «неохоплена громадською роботою». В результаті вийшли на компроміс – в мирний час існував порівняно невеликий реєстр на кілька тисяч, а то і сотень елітних бійців, який різко збільшувався під час війни, приймаючи до своїх лав багато тисяч молодих і сильних. До пори до часу система працювала, але... Чергова війна закінчувалася, і починалася «демобілізація» – скорочення реєстру. У строю залишалося елітне ядро реєстру, а решта були змушені знову переходити на власне забезпечення. Неважко собі уявити, як це – вчора бути вільним «лицарем», братом кожному шляхтичу і носієм привілеїв, а сьогодні знову опинитися внизу соціальної драбини. Спочатку «виписні» козаки терпіли, але закінчення кожної війни вихлюпувало за межі реєстру все більше і більше людей, а тому протестний потенціал накопичувався.

Згідно з Куруківською угодою і Ординацією 1625 року (саме ці два документа визначали відносини Варшави і козаків до 1638 роки) козацький реєстр ділився на 6 полків і вміщував 6000 осіб. Переяславська угода 1630 року підтвердила цю цифру, однак потім грянула Смоленська війна 1632-1634 років, і козаків треба було стільки, що реєстр махом виріс у п’ять разів – до 30 000 чоловік. Зрозуміло, після Поляновського миру 1634 року більшу частину цього війська розпустили, знову повернувшись до шеститисячного реєстру. Реєстр дещо знову збільшився в 1635 році, коли на Дніпрі вище Запоріжжя побудували фортецю Кодак – «антикозацька» спрямованість цього будівництва була очевидною. Побоюючись невдоволення «лицарів» і бажаючи поєднати батіг з пряником, влада збільшила реєстр, довівши його до 7 000 осіб. Нарешті, в 1638 році, після чергової Ординації, чисельність реєстрових козаків знову зменшили до 6000 чоловік.

У 1630 році невдоволення «виписаних» козаків проявилася вперше – почалося повстання Федоровича. Крім усього иншого, отаман у своєму універсалі закликав до битви за козацькі вольності, звертаючись до всіх, хто колись був козаком або хотів ним стати.

З погляду козацтва, все було просто – козаки суть вірні слуги його милості короля Польського, а вірних слуг краще мати більше, ніж менше. Тому прямий інтерес короля – всіляко збільшувати реєстр. А хто цьому противиться (в розумінні козаків – магнати, «королята», які добряче розсілись на землях Русі і України), той ворог короля, держави і козаків. Повсталими проти короля козаки себе не вважали, і вся їхня енергія спрямовувалася (нібито) лише проти магнатів. Чотирма десятиліттями пізніше такою ж була логіка Стєньки Разіна – проти бояр за царя, якого ці мерзотники обманюють.

У 1638 році, після придушення чергового повстання, терпіння влади лопнуло, і тому ратифікували нову Ординацію Війська Запорізького, що гранично жорстко обмежила вольності козаків. Незважаючи на те, що реєстр не зменшили у порівнянні з 1625 роком (6000 козаків), Січ фактично втратила самоврядування. Гетьмана почали призначати у Варшаві, а нагляд за козаками тепер здійснював особливий комісар, без дозволу якого козак не міг навіть поїхати в Запоріжжя і назад під загрозою смерті. Грабіжницькі походи на турків і татар також сильно ускладнились – таким чином, козацтво майже втратило свій традиційний дохід.

 «Ті, хто працює» і «ті, хто воює»

Як ми вже говорили, козаки становили меншість населення України. Велика частина тих, хто проживав на цих землях (і тих, хто потім буде масово поповнювати військо Хмельницького), була звичайними кріпаками, що відрізнялися від селян инших земель лише тим, що теоретично вони могли змінити свою долю, подавшись в козаки. Чому козацтво, до речі, всіляко опиралася – ніякого бажання поповнювати свої ряди людьми від сохи козаки не мали. Історик М. Н. Покровський писав у своїй «Російській історії»: «Козаки найменше бажали, щоб права і вольності козацькі стали загальним надбанням: реєстр грав роль новітнього цензу, тримаючи в стороні від влади занадто вже чорну чернь».

Про ніяку класову і народну єдність мови не йшло – варто поглянути на соціальний склад козацтва. Перш за все, всупереч стереотипам, козаки зовсім не були поголовно голотою і маргіналами. Досить сказати, що ще при утворенні козацтва як окремого стану великий відсоток вільних людей становили... бояри з Великого князівства Литовського. До об’єднання двох країн в Річ Посполиту вони були дрібними литовськими лицарями з числа тих, хто мав у власності, в основному, лише зброю і обладунок. Однак після Люблінської унії, яка по часу збіглася з «військовою революцією» XVI століття, ополчення дрібних лицарів в ролі основного війська країни стало малоактуальним. При цьому за польським законодавством (а Україна за умовами унії не просто об’єднувалася з Польщею, а виходила зі складу Князівства і ставала частиною Корони) повноправною шляхтою вважали лише тих, хто міг документально підтвердити свої права на земельні володіння з селянами. В результаті багато литовських шляхтичів пішли на Січ, поповнивши козацький стан, що якраз почав формуватися. Згодом «покозачення» шляхти увійшло в традицію. В основному, козаками ставали дрібнопомісні дворяни, але бували випадки, коли на Січ відправлялись і представники найвизначніших родів – наприклад, Дмитро Вишневецький, можливий засновник Хортицької Січі.

Частка шляхтичів в рядах козаків коливалася, проте навіть за часів Хмельниччини, коли за Зборівським договором 1649 року реєстр виріс до 40 000 чоловік, становила 12% (близько 5000 осіб). Що вже говорити про мирні часи, коли до третини або навіть половини козаків могли мати «злоті вольності» по праву народження? При цьому, багато організаторів козацьких бунтів були далеко не від сохи – сам Богдан Хмельницький (шляхтич герба Абданк), ватажок повстання 1592-1593 років Криштоф Косинський (шляхтич герба Равич) і багато инших.

Більш того, коли влада почала брати козацтво під свій контроль, вона дала просте зазначення: воюйте, користуйтеся своїми вольностями, збагачуйтесь, але всі керівні пости повинні займати шляхтичі. Гетьмани, ротмістри, сотники, сотенна старшина – всіх їх набирали зі шляхти. Звичайно, ці люди не дуже зраділи, коли в результаті Ординації Війська Запорізького 1638 року стали кимось на кшталт чиновників на зарплаті і під повним контролем шефа. Звикнувши жити вільним життям і не нікому чи майже нікому не звітувати, старшина, раніше колись лояльна владі, затаїла злість. Більш того, заборона на вільне пересування козаків привела до того, що за своєю ініціативою не можна було грабувати навіть турків і кримчаків. А саме такі грабунки давали запорожцям левову частку доходів. Тому і шляхтичі, і прості козаки були єдині в прагненні безперешкодно здійснювати походи на південь – добре жити хотіли всі.

«Кому на Русі живеться добре?»

Як вже згадувалось, окозачена шляхта була ображена втратою самостійності і гнітом (пізніше серед скривджених опинився сам Хмельницький). Реєстрові козаки були незадоволені зниженням свого соціального статусу в разі виходу з реєстру, а нереєстрових не влаштовували труднощі попадання в реєстр, зважаючи на його малу чисельність. Селяни, з одного боку, обурювалися через неможливість стати козаками, які, навіть нереєстрові, по статусу були вище землеробів. З иншого боку – селянство все більше обурювалось посиленню кріпацького гніту і, як воно вважало, засиллям євреїв.

Окремо варто згадати релігійний гніт. З одного боку, кінець XVI-початок XVII століття – це роки після Брестської унії, і навернення православних в уніатство захоплення у козаків не викликало. Так, під час повстання Наливайка і Лободи заколотники виступали, в тому числі, і як захисники православ’я. Але перебільшувати релігійність козацтва не варто – ревними борцями за віру «лицарі», швидше за все, не були. Так, Пантелеймон Куліш пише про те, що на Низу у козаків навіть не було культових споруд, а монастир в Трахтемирові (містечку, що належало реєстровим козакам) найчастіше використовували як склад або житло для інвалідів, які постраждали в боях. Тому релігійне питання як причина повстання набагато заплутаніше, ніж здається на перший погляд, і ми повернемося до нього в наших наступних статтях. Так чи инакше, за десятиліття «Золотого спокою» 1638-1648 років задоволених життям і лояльних до влади людей в Україні майже не залишилося. А ось повстати були готові дуже і дуже багато.

Далі буде…

Список літератури:

1.                    Володарі гетьманської булави: Історичні портрети./ О. М. Дмитренко. – Київ: Варта, 1995. – 560 с.

2.                    Горобець В. М. Україна: десятиліття «золотого» спокою та доба революційного збурення. 1638–1650./ В. М. Горобець. – Київ: КРІОН, 2012. – 239 с.

3.                    Коли земля стогнала: друга половина XVI-перша половина XVII ст./ Упорядн. Щербак В. О. – Київ: Видавництво «Україна», 1995 – 432 с.

4.                    Костомаров Н. И. Казаки. Исторические монографии и исследования. (Серия «Актуальная история России»)./ Н. И. Костомаров. – М.: «Чарли», 1995. – 608 с.

5.                    Кривошея В. В. Козацька еліта Гетьманщини./ В. В. Кривошея. – К.: ІПіЕНД імені І.Ф. Кураса НАН України, 2008. – 452 с.

6.                    Кулиш П. А. История воссоединения Руси: в 3 т./ П.А. Кулиш. – СПб.-М.: Издание т-ва «Общественная польза», 1874–1877. – Т.1–3

7.                    Кулиш П. А. Материалы для истории воссоединения Руси: в 2 т. Т.1/ П. А. Кулиш. – М.: Издание т-ва «Общественная польза», 1877. – 323 с.

8.                    Кулиш П. А. Отпадение Малороссии от Польши: В 3 т. Т.1/ П. А. Кулиш. – М.: Университетская типография, 1888. – 281 с.

9.                    Матеріали до історії української козаччини по рік 1631/ Під ред. М. Грушевського. – Львів: 1908. – 407 с.

10.               Покровский М. Н. Русская история: В 3 т. Т.2/ М. Н. Покровский. – СПб.: ООО «Издательство Полигон», 2002. – 383 с.

11.               Свербигуз В. Старосвітське панство./ В. Свербигуз. – Варшава: Studio Literka, 1999. – 251 с.

12.               Семененко В. И., Радченко Л. А. История Украины с древнейших времён до наших дней./ В. И. Семененко, Л. А. Радченко. – изд. 3-е, исправленное и дополненное – Харьков: Торсинг, 2002. – 480 с.

13.               Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття./ Н. Яковенко. – Київ: Критика, 2006. – 584 с.

15 04 2016

        http://warspot.ru/5501-pered-grozoy-ukraina-na-poroge-hmelnichchiny