www.ji-magazine.lviv.ua

Володимир Чекавицький

Скоро почнеться справжня весна, а це означає, що зростає ймовірність нового загострення на фронті. Слід враховувати, що фронт – це не тільки Донбас і кримські перешийки. Відповідно до новітніх концепцій Кремля, комплекс дій проти країни-супротивника проводиться на всій її території. Але зосередимося лише на можливих напрямках для наступальних операцій Росії проти України.

Такі дії можливі з території Білорусі, безпосередньо Росії, з районів, окупованих нею (перш за все з Донбасу), з акваторії Азовського і Чорного морів та з Придністров’я.

Думати, що Путін не планує ескалації бойових дій, просто наївно. Після Грузії дехто вважав, що вмовляння Заходу відвадили його від агресії стосовно інших країн. Після анексії Криму хтось розраховував на стримуючий ефект санкцій. Бойові дії на Донбасі дехто вважав інерцією Кремля, якому потрібен час, щоб переосмислити нові умови і вийти з ситуації, що склалася, не «втративши обличчя». Але нахабне втягування Росії в сирійський конфлікт продемонструвало всім, наскільки нерозумним і небезпечним є Кремль на чолі з Путіним. Ця агресивна політика Кремля показує, наскільки він є нераціональним, адже примножує собі ворогів. Тепер, крім України, він налаштував проти себе Туреччину. Навряд чи хорошими можна назвати і відносини з Польщею, Швецією, Литвою, Саудівською Аравією, Канадою, Австралією, США і багатьма іншими державами.

Росія при несприятливій економічній ситуації продовжує вкладати величезні кошти в озброєння, і це, мабуть, найкраще свідчить про наміри подальшої ескалації бойових дій.

Де буде завдано цього удару? Варто відзначити, що він може бути направлений і не на Україну, а на іншу державу. Путін сам почав війну проти всього західного світу.

Колись глава російської держави сказав, що його країна перемогла б у Другій світовій війні і без України (як, напевно, і без Білорусі і інших республік СССР), не кажучи вже про союзників. Мабуть, він сам повірив в озвучену ним нісенітницю. Совєтський Союз був набагато могутніший за саму тільки Росію, а після Другої світової війни був також сформований совєтський блок, до якого увійшли країни Варшавського договору, і тільки за таких умов СССР пішов на протистояння із Заходом, відоме нині як «холодна війна». Якби я був президентом Росії і мріяв про протистояння з Заходом зараз, як про це мріє Путін (та й взагалі більшість росіян), то почав би відновлювати імперію спочатку до розмірів, принаймні, СССР, а вже потім кидати виклик. Почав би з найслабших і найбільш «совєтських» Білорусі, Казахстану і т. д. (Насправді ці країни повинні подякувати нам за те, що ми прийняли на себе удар Росії і дали їм більше часу для підготовки до протистояння, а ми, в свою чергу, повинні подякувати Грузії та Ічкерії за те, що вони першими дали відсіч кремлівським реваншистам, хоч і «подарованим» ними часом ми не скористалися як слід). Але Путін, схоже, є справжнім російським фашистом, який дійсно вважає, що Росія сама здатна протистояти Заходу. Це не означає, що зараз Кремль не шукає союзників, але їх треба було мати до початку агресії проти України, а зараз можна отримати підтримку хіба що Асада або Кім Чен Іна.

Особисто я впевнений, що той шлях, яким веде Росію Путін, пролягає до великої війни, в якій РФ однозначно програє. Швидше за все, Кремль вважає, що точку неповернення він ще не пройшов, що ще трохи натисне, а в разі чого здасть назад.

У 2014 році здавалося очевидним, що Кремль для реалізації своїх амбітних планів має час до виборів президента США в кінці 2016 року. Не дивно, що Порошенко вибрав стратегію затягування часу з метою отримання технічної перемоги. Цікаво, а що думає про це Путін? Сподівається на перемогу Трампа, чи має якийсь інший план?

Повернімося до ймовірної ескалації Росією бойових дій в Україні. До речі, поки росіяни проводили активну фазу військових операцій в Сирії, ми могли відчувати себе у відносній безпеці, оскільки російських обмежених (насамперед інтелектуальних: розвідка, супутники, надмірна централізація управління) ресурсів не вистачає на дві паралельні активні військові кампанії. Зараз, у зв’язку зі встановленням певного затишшя в Сирії, ми можемо знову стати пріоритетною мішенню для Росії.

Мінські угоди – доказ безсилля Європи

Анна Жайяр-Шезановська

Мінський процес був однаково вигідним і невигідним як для Росії, так і для України. Для України, бо дозволяв затягувати час згідно з прийнятою стратегією, але не давав позитивного рішення щодо Донбасу, до того ж взяли відверто неможливі до виконання зобов’язання. Росія отримувала тактичні перепочинки для формування гібридної армії на Донбасі, відволікала увагу від Криму і намагалася дотиснути Україну за столом переговорів, хоча при цьому втрачала дорогоцінний час. Здається, що зараз Кремль повинен усвідомити, що вікно можливостей для перемоги над Україною може скоро закритися, і тому йому треба посилити тиск з метою примусу Києва до прийняття умов Москви. Можливість для ефективного тиску, по суті, зараз є тільки військова.

Тому, де ж можливий цей удар?

На донбаському фронті від Станиці Луганська до Широкіно за ці два роки українська армія зайняла вигідні рубежі для оборони і створила потужні інженерні загородження. Командири набралися досвіду, військовослужбовці мають все мінімально необхідне для того, щоб відбити атаки ворога. Спроби російського Генштабу сформувати за допомогою російських офіцерів, російського озброєння і матеріального забезпечення з місцевих кадрів якісь частини на зразок ваффен-СС провалилися. Вдалося створити тільки частини хіві. Місцеві йдуть в 1-й АК НМ «ДНР» і 2-й АК НМ «ЛНР» заради заробітку, зовсім не збираючись ризикувати власним життям. Звичайно, є й винятки, але їх не вистачить на комплектування навіть однієї бригади (до того ж багато з них вже удобрюють собою землю). Бойові дії показали, що добре воюють частини, укомплектовані іноземцями, перш за все росіянами, які прийняли ідею «русского міра», але навіть їх зусиль не вистачає для досягнення хоча б оперативних цілей, таких як створення «Дебальцевського котла». Все одно для перекриття траси на Бахмут довелося задіяти підрозділи регулярних російських військ з резерву – групи спецназу ГРУ і бурятських танкістів. І навіть це не допомогло знищити Дебальцевське угруповання українських військ. На той час уже досвідчені українські командири проявили ініціативу, і вийшли з пастки з мінімальними втратами. Тому більш-менш великий наступ росіян на донбаському фронті без підтримки авіації приречений на невдачу. Застосування ж авіації означатиме початок повномасштабної війни Росії проти України, а в такому випадку можна вибрати і більш зручне та менш захищене місце для наступу. До того ж росіяни, мабуть, вважають, що у нас непогано з ППО, і ми зможемо їм ефективно протидіяти.

Якщо вони приймуть рішення про повномасштабну війну, то пріоритетними були б Чернігівський і Харківський напрямки. Але, здається, що Путін все ж на це не наважиться, тому що, по-перше, це дуже дорого йому коштуватиме через протидію української армії; по-друге, через набагато жорсткішу позицію стосовно Росії, яку займуть НАТО і весь західний світ. Хоча повністю виключати такий сценарій не варто. Завжди треба бути готовими до гіршого.

Але Путін – тактик. Ймовірно, він хоче провести обмежену операцію на оперативну глибину з частковим розгромом ВСУ і з загрозою піти далі, щоб змусити Україну виконати Мінські домовленості так, як їх розуміють у Росії.

Можливість проведення такої обмеженої операції з боку РФ є на півночі Луганської області. Російські війська під виглядом бойовиків «ЛНР» можуть напасти безпосередньо через російсько-український кордон, а потім розповідати всім, що це «ополченці» (чи як їх там тепер називають) розвинули наступ з контрольованої ними території вздовж кордону. Таке уже було, коли російські війська, рухаючись з-під Таганрога зі сходу на захід, перетнули кордон і захопили Новоазовськ, а всім розповідали, що «ополченці», рухаючись з-під Старобешево з півночі на південь, зробили це. Дійсно, операція може виглядати так: росіяни під виглядом «ЛНР» переходять кордон неподалік с. Городище за 15 км на південь від Біловодська та 30-кілометровим марш-кидком виходять в тил наших військ біля с. Тепле, таким чином перерізаючи всі дороги на Станицю Луганська. Зайве нагадувати про можливість артилерійського вогню з російської території, на який ми традиційно не зможемо відповідати. Після цього можна організувати переправу через Сіверський Донець біля с. Христове, запросити російські ЗМІ, привести кілька «козаків» для відеокадрів і розповісти, що саме звідси і почався прорив українських позицій. Таким чином, наші війська в Станиці Луганській будуть оточені, а противник отримає плацдарм на північному березі Сіверського Дінця і можливість вийти на оперативний простір, наприклад, в Біловодському напрямку.

Протистояння Росії і НАТО

Хані Шаді

Північ Луганщини викликає занепокоєння ще й тому, що саме там гілка РЗД Москва – Ростов-на-Дону на кілька кілометрів заглиблюється в українську територію, що дає нам гіпотетичну можливість перекрити її. Росіяни вже давно озвучували своє бажання побудувати об’їзд, особливо після подій на Донбасі. Мабуть, всі пам’ятають, як кілька разів російські військовослужбовці «губилися» на українській території, прилеглій до цієї залізниці. За останній місяць кілька різних джерел повідомляли про будівництво росіянами згаданого об’їзду довжиною 120 кілометрів. Останнім про це заявив голова Львівської (!) облдержадміністрації. Звідки він знає? Сервіс Google Maps поки не підтверджує ці заяви. На супутникових знімках не видно ніяких будівельних робіт на ділянці між Міллерово і Кантемирівкою. Можливо, глава ЛОДА має доступ до інформації з розвідки. І все ж, якщо Росія не будує об’їзд, то, очевидно, у неї просто немає грошей, але вона збирається захопити контроль над існуючою гілкою залізниці силовим шляхом.

Можливо, все буде і не так, але хочеться звернути увагу відповідальних за оборону країни осіб на таку можливість, щоб були вжиті всі необхідні заходи для запобігання подібного розвитку подій.

http://petrimazepa.com/punch.html