на головну сторінку незалежний культурологічний часопис <Ї>

   www.ji-magazine.lviv.ua
 

Ольга Чигиринська

Про привілейованість

Цей пост здебільшого адресований чоловікам, які виступають за рівність і дивуються, що жінки замість квітів закидають їх банановими шкірками.

Хлопці, я по собі знаю, що усвідомити свою привілейованість – неймовірно важка справа.

Я знаю це тому, що сама належу до привілейованої групи і спостерігаю за реакціями привілейованої групи на зміни з середини.

Як ви розумієте, мова йде про російськомовних мешканців України.

Так, на 25 році незалежності і на другому році «гібридної війни» російськомовні досі залишаються привілейованою групою. Кожен це зрозуміє, як тільки спробує в побуті перейти на українську – я це назвала «ефектом гумової рукавички». Це перш за все постійне відчуття незручності через те, що ти звертаєшся до людей мовою, якої вони, можливо, не розуміють. Ефект зникає по мірі просування на захід – в Кам’янці та Вінниці вже майже не відчувається – але російськомовний не відчуває цього ефекту практично ніде, ось у чому петрушка. Він може приїхати у Львів, у Тернопіль, у Чернівці і говорити російською, будучи впевненим, що його зрозуміють. Тонни захоплених відгуків туристів з Росії тому підтвердження.

Як і багато инших привілейованих груп, російськомовні в абсолютній більшості не усвідомлюють себе привілейованими. Я не усвідомлювала себе привілейованою, я цей привілей сприймала як щось само собою зрозуміле. Ніколи за весь час моєї трудової діяльності жоден роботодавець питав, чи володію я українською мовою. Нота бене: починала я свою трудову діяльність як журналіст. Жодного разу в українському місті не запитали у мене, журналістки, чи володію я українською і наскільки добре. Б’юся об заклад, якби я, влаштовуючись на роботу, говорила українською, питання «чи розмовляю я російською і як добре» задали б негайно. Тому що в Дніпропетровську у людини в принципі може бути тільки одна причина говорити українською: вона не знає російської.

Тому я дуже ДУЖЕ добре розумію реакцію чоловіків, коли жінки ставлять їх перед фактом усвідомленням своєї привілейованості. Моя реакція була абсолютно аналогічною, коли україномовні вказували мені на мої привілеї.

Стадія перша: ЗАПЕРЕЧЕННЯ (1993-2002) Які такі привілеї? Що означає «українську мову утискають»? Особисто я нікого не утискаю. Так, було колись, в сталінсько-брежнєвському минулому, але зараз українська – державна мова, і якщо навіть україномовні не можуть «дати собі раду», то я не винна! Якщо уряд / Міносвіти / чарівник Смарагдового міста не зробили нічого, щоб мені зручніше було спілкуватися українською, ніж російською, то я і поготів нічого не буду робити!

Стадія друга: ГНІВ (2002-2005) Що?! Ви ще будете оцінювати мій рівень української? Ви ще будете критикувати? Та ви скажіть взагалі спасибі, що я милість зробила і вивчила цю мову, від якої користі, як від козла – молока! У мене немає мовної практики, не всім, знаєте, ха-ха, пощастило вирости в селі Голопупівка Задрищенського району! Ну вибачте, що мої батьки були інженерами, а не колгоспниками! Ну вибачте, що мій україномовний дід помер ще до мого народження, і мені ні з ким було спілкуватись солов’їною мовою, крім книг! Я стараюсь взагалі-то! Як ви смієте не похвалити мене за ці старання?!

Стадія третя: ТОРГ (2005-2008). ОК, я визнаю, що проблема є. І масштаби її дещо більші, ніж мені здавалося. Я дійсно привілейована особа, частина привілейованої групи. Я можу, наприклад, вільно звертатися до більш ніж стомільйонної російськомовної аудиторії і отримувати російські гонорари – а українському літератору доведеться спочатку шукати перекладача на російську. Але чому я повинна робити собі гірше і переходити на українську? Залиште мене у спокої, і я... що-небудь зроблю. Буду ходити на українські меси, статтю в «Парафіяльний вісник» напишу, ще щось... Ну ви ж не можете вимагати, щоб я добровільно в рідному місті стала мовною парією, правда?

Стадія четверта. ДЕПРЕСІЯ (2008-грудень 2013). Ойбляяя... (переглядаючи френдстрічку під час і після Грузії) Ой, йопвашу мати, ось це я... (переглядаючи френдстрічку під час Майдану) ось це я одна з них, ойбля, піздецпіздецпіздец... от з цими людьми я дружила, ось це (дивлячись на мадам Осипову під час Юкону і слухаючи Криса там же) це мені було дорогим, думка цих ось людей була для мене важливою (дивлячись френдстрічку напередодні НР), я їх вважала своїми читачами, а вони ж, блять, серйозно пишуть, що ми не народ, а так, жарт, що ми не потрібні і не існуємо, і найбільший піздец в тому, що вони вважають, що я маю з ними погодитися, тому що я РОЗМОВЛЯЮ, БЛЯТЬ, РОСІЙСЬКОЮ! Вони мене вважають своїм агентом в Україні, своїм актором, як це розбачити, мамо?

Стадія п’ята. ПРИМИРЕННЯ (2014-...) Так, треба послідовно працювати над знищенням привілейованого становища російськомовних, а особливо в галузі телебачення, ЗМІ та освіти, бо в ситуації, коли російську мову вважають «дефолтною», як показала практика, не лише нема анічогісінько доброго, а власне то і є реальна мовна окупація та мовна агресія, плацдарм для військової агресії та окупації. Так, російськомовним треба ставати україномовними, бо збереження російської ідентичності неминуче призводить до «визволительських» потуг «більшого брата», хай би шляк його трафив. І те, що російськомовні воюють в АТО, волонтерять та займаються громадянською діяльністю – не є підставою для збереження наших привілеїв, а лише спокутуванням провини, бо таки кожен з нас зробив свій малий внесок у прихід «Русской вєсни».

 

http://morreth.livejournal.com/2851427.html

 

 

 


Яндекс.Метрика