www.ji-magazine.lviv.ua

Денис Драгунський

Мені вже не раз доводилося чути цю історію. Маленький хлопчик приїхав на дачу. Сидить він в кімнаті на підвіконні, і раптом на скло із зовнішнього боку сідає метелик. Хлопчик хоче розглянути його краще – прикладає до скла два пальчики, розсовує їх і дивується, що метелик не збільшується, як на екрані айфона або айпада.

Історія весела, невинно-мила, але водночас жахлива.

Вона не про те, що весь світ тепер в гаджетах, все кругом таке цифрове і т.п. Вона про те, що сучасні діти – та й дорослі теж – потихеньку перестають відрізняти реальний світ від віртуального. Річ – від її зображення. Актора – від ролі. Загалом, факт від вимислу.

Факту не пощастило. Факт – це один з найбільш нетривких винаходів людської думки.

Хоча, зрозуміло, і слово, і поняття «факт», як і «фікція», існувало з давніх часів. Є два латинських дієслова: facio – «робити» (в найширшому сенсі) і fingo – «виробляти, виліплювати», що походять від індоевропейських коренів, перший з яких означає «встановлювати», другий – «ліпити з глини».

Можливо, в якусь вже зовсім давню, «допраіндоевропейську» епоху це був один корінь з якимсь дуже узагальненим значенням «діяння-встановлення». Так чи инакше, в латинській мові обидва дієслова застосовували для позначення виготовлення речей, але з суттєвою різницею: робити з металу – facio, робити з глини – fingo. Крихкість глиняного виробу зумовила розвиток значень цих слів: fingo почало означати «вигадувати, складати (небилиці)», в той час як facio означало вироблення чогось серйозного.

Тобто factum (факт) і fictum (фікцію) розрізняли – вірніше, намагалися розрізняти. Тому що поряд зі словом factus («зроблений», тобто матеріальний, реальний) було і facticius («зроблений», тобто штучний; так би мовити, сфабрикований). Але найголовніше – все це розрізнення йшло на рівні здорового глузду, повсякденної мовної практики. Так кажуть, так всі вважають – отже, так воно і є.

Що ж стосується факту як наукової категорії, то у нього історія набагато коротша – всього близько 300 років.

Торжество факту (перевіреного, підтвердженого), який протиставлений фантазії, почалося з Френсіса Бекона, з його міркувань про «примари», які затуманюють людський розум, і, звичайно, з сенсаційної книги «Попередження суддям» (1631 рік). Автором її був єзуїт Фрідріх Шпєє фон Лангенфельд, неабиякий поет і, як виявилося, видатна постать в розвитку европейського розуму і взагалі світорозуміння.

Шпєє був духівником і останнім сповідником тих, кого інквізиція засудила до смерті за чаклунство.

Вислухавши сповіді двохсот «відьом», він зробив жахливий висновок: ніяких відьом насправді не існує, а всі польоти на мітлі і злягання з дияволом – це самообмови нещасних жінок, зроблені під тортурами і під диктовку. Тобто це не тільки страшні казки, а й хибні фантазії самих інквізиторів.

Розповідають також, що страх таких обмов сам Шпєє випробував в молодості: якийсь старий інквізитор, бажаючи пожартувати над ним, привів його на допит «відьми», і ця жінка по навідних питаннях інквізитора одразу ж впізнала в молодому священику чорта, з яким вони літала на шабаш...

До речі, недарма знаменитий принцип Томаса, сформульований в 1928 році («якщо люди визначають ситуації як реальні, то вони реальні у своїх наслідках»), ілюструють саме суди над відьмами: якщо ми віримо у вигадки про відьом, ми реально спалюємо на багатті реальних жінок.

Це стосується будь-яких соціальних, культурних та етнічних фобій: віра в міфи про чиюсь підступність веде до реальних погромів.

Після публікації книги Шпєє «чаклунські процеси» в Европі пішли на спад. Але ця книга стала не тільки гуманітарним, а й певним розумовим кордоном; можна припустити, що досі в суспільстві не було суворого розмежування факту і фантазії або воно існувало на периферії суспільної свідомості.

Настоящее изображённое время

Марк Найдорф

Торжество факту як такого собі своєрідного «соціально-розумового інституту» і навіть фетиша, що йде далі через енциклопедистів до позитивістів, було розхитане на рубежі XIX-XX століть глибинною психологією. Психоаналіз переконливо продемонстрував, що фантазійний внутрішній світ як регулятор поведінки не менш «фактичний», ніж достовірні факти реальності.

Зрештою, в 1935 році львівський мікробіолог і історик науки Людвік Флек в своїй книзі «Виникнення і розвиток наукового факту» довів, що сумнозвісний «об’єктивний факт» є не стільки предметом дослідження вчених, скільки продуктом діяльності наукового колективу.

Які завдання, який рівень розвитку науки, яка технологічна озброєність, такий і факт.

Прекрасно пам’ятаю свої почуття при читанні книги Флека. Це книга величезної чарівності, якщо так можна сказати про науковий текст. Чарівність тут не тільки інтелектуальна, а й ціннісна і навіть емоційна: чітко відчуваєш, як тремтять опори об’єктивності, реальності і фактичності власного досвіду, що здавалися непорушними.

Однак до кінця ХХ століття всі ці проблеми випадали на долю порівняно невеликої групи філософів і наукознавців.

Ті ж самі філософи в повсякденному житті поводилися як нормальні люди, не втрачаючи критеріїв реальності – ні в політиці, ні в побуті. Бо, як не міркуй про проекції, фантазми і динаміку факту, розбурханий вогонь, потяг на ходу і шалений диктатор не перестають бути менш небезпечними для життя.

Остаточне і масове переведення факту з реального світу у віртуальний стало можливе тільки в середовищах інтернету, хоча ґрунт для цього підготувало телебачення. «Неправильно, що ТБ показує новини. Навпаки, новини – це те, що показує ТБ. Неправда, що рейтинг політика відображає його популярність. Навпаки, популярність політика формується його рейтингом». А вже що показують і як роблять рейтинги – споживачеві інформації це не розповідають.

Втім, такий висновок із згаданого вище закону Томаса, сформульованого самим автором, чудовим соціологом минулого століття: «Якщо люди вважають когось великим – отже, він великий».

Звичайно, нас коробить від політтехнологічного цинізму телевізійної епохи, проте в інтернеті справи ще радикальніші.

Втім, це дуже стара тема.

«Чи достовірнішою стала історія відтоді, як розмножилися її джерела?» – іронічно запитував Гончаров в своєму «Фрегаті «Паллада» (1862). Це питання за десять років до того поставив знаменитий граф Уваров: «Звичайно, джерела історії, з часу відкриття друкарства, розмножилися до нескінченності, критика стала наполеглива і вправна, факти записуються ретельно до дрібниць, але чи надійніша від того їх достовірність? Чи таке становище сприятливіше для знаходження істини?» (Журнал «Современник», 1851, № 1).

Сучасність дає відповідь точну і різку: ні!

До текстів та візуальних образів інтернету в принципі непридатний критерій істинності або вигадки: саме розміщення в інтернеті занурює предмет у вир віртуальної реальності. У цьому вирі жахливим вихором крутяться дані і факти, зчіплюючись і шикуючись в ланцюжки, які розпадаються так само швидко, як і виникають, і завдання користувача – вирішити, що з цим виром робити, як його оцінювати.

На будь-який аргумент, на будь-який лінк можна дати безліч контраргументів і лінків.

Теоретик медіа Маршалл Маклюен писав про «світове село», в якому живе людство відтоді, як телебачення стало головним ЗМІ. Але тоді, в 1960-і роки, це була тільки метафора.

Зараз, з виникненням соціальних мереж, значна частина людства перетворилася на глобальну призьбу, всесвітню лавочку біля під’їзду. Люди захоплено і нав’язливо водять пальцями по екранах своїх смартфонів і планшетів, – це розмножилися до стомільйонних, а то і мільярдних чисел забобонні бабульки, які вірять в усе для забави і ні в що не вірять насправді.

Парадоксальним чином високі технології повертають людей в розумову древність.

В античність пізніх століть, в епоху конкуруючих культів і тендітних імперій. В епоху витонченої філософії і настільки ж витонченої розпусти, в епоху жорстоких деспотів і примхливих натовпів, що вимагають хліба і видовищ. Говорячи по-нашому – торгово-розважальних центрів.

Інстанція влади, яка диктує єдину і безперечну істину, зруйнована. Зате влада може легко управляти соціальними мережами, вторгаючись в них і поширюючи все нові і нові міфи – які, як ми пам’ятаємо, можуть мати абсолютно реальні, в тому числі дуже небезпечні, наслідки.

Але захоплення реальністю міфу дозволяє забути про наслідки або, ще гірше, вписати їх в міф. Це легко вдається, коли мова йде про чужу кров.

Людина, захоплена, наприклад, сталінським міфом, вважає репресії необхідними, але ніколи не приміряє їх до себе. У своїх фантазіях вона – генерал МГБ.

Маленький хлопчик намагається збільшити живого метелика, водячи пальчиками по склу.

Хлопчики більші грають в комп’ютерну гру, годинами, добами, місяцями, вбиваючи десятки, сотні, тисячі іграшкових ворогів.

Побачивши ДТП або криваву бійку люди висмикують з кишень смартфони, щоб зняти цей прикольний сюжет.

Диктори на телебаченні кажуть: «У результаті ракетного удару ліквідовано не менше тисячі бойовиків».

Чи бачать вони різницю між живими людьми і картинками на екрані? Не знаю.

Дорослі чоловіки і жінки на питання: «Звідки ви знаєте? Чому ви так вважаєте?» відповідають: «По телевізору сказали. В інтернеті було». Чи відчувають вони різницю між фактом і вимислом? Не впевнений, що вони замислюються над цим.

Найлегше сказати: все! Факт помер, факт похований. Відплакали, відгорювали і далі пішли, вчитися жити у світі великих державних міфів, маленьких особистих фантазій і веселих пропагандистських пісеньок.

Не треба.

Манекени бувають дуже красивими. Красивіші, ніж в житті. Але з ними не одружуються.

22 04 2016

http://www.gazeta.ru/comments/column/dragunsky/8189747.shtml