www.ji-magazine.lviv.ua

Орест Друль

Парадокс демократичної революції полягає в тому, що її робить активна меншість для того, щоб забезпечити волевиявлення пасивної більшості. І велика рідкість, коли це реалізоване демократичне волевиявлення відповідатиме інтенціям революціонерів.

Це ніби банальна і загальновідома річ, але завжди стає для всіх — і меншості, і більшості — несподіванкою. Активність активної меншості стає настільки активною, що складається враження, — особливо в цієї активної меншості, — ніби вона є домінуючою в суспільстві.

Вибори — особливо якщо вони дещо дистанційовані в часі від революційного піднесення — як правило, протвережують. І фруструють.

Зрештою, навіть все це розуміючи, важко не фруструватися. В країні пройшла кривава антиросійська революція (антиросійська — не в етнічному, на щастя, значенні, а в сенсі «Геть від Москви»: в дихотомії Європа — Росія проєвропейський її характер за визначенням стає антимосковським; означення Революції гідності влучно підкреслює її важливий проєвропейський ментальний аспект: в Росії людина з її гідністю цінується тільки утилітарно), триває війна з Росією — хай «дивна», але війна, гинуть люди, величезна частина країни ненавидить Путіна — і разом з тим любить народ, який його обожнює. Публічна ненависть не заважає загалу ковтати залпом путінську теле-радіо-медіа-пропаґанду, а то і прагнути в умму русского мира  зі всіма його принадами. Прагнули би самі, то і біди не було, помогли б з квитками на поїзд — але вони тягнуть і нас за собою.

Тож варто уважніше приглянутися до цього росієпрагнучого сеґменту нашого суспільства.

При цій нагоді хотів-бим подякувати Ярославові Грицакові, що надав до диспозиції (в плані дісклеймеру: це, очевидно, не означає, що він годиться з висновками мого аналізу) результати двох масштабних — по 6 тисяч респондентів — опитувань*: березень 2013 року, практично на проросійському піку українського суспільства, та березень 2015 рік — на антиросійському.

Досліджувалося різні аспекти життя українців — від того, що вони читають, до того, в яку церкву і як часто вони ходять. Серед інших в обох опитуваннях було пряме питання: респондентам пропонували оцінити в 7-бальній шкалі (від «цілковито погоджуюсь» до «цілковито не погоджуюсь») своє ставлення до твердження «Україна і Росія мають бути однією державою». Здавалося б, цілком природньою і однозначною відповіддю українського громадянина (а таких, власне, опитували) мало би бути «цілковито не погоджуюсь» або — поза анкетним вибором — щоякнайповніше «цілковито не погоджуюсь». Ба, таких в 2013 році виявилося тільки 35,5 відсотка. Від них ще треба відняти 2,1% тих, що на наступне ж (!) питання «Якому одному з цих варіантів майбутнього України ви надаєте перевагу?» вибрало «Україна стає частиною великого союзу, що включає Росію». Отож до анексії Криму і окремих районів Донбасу ми підійшли з результатом, при якому лиш третина наших співвітчизників ніяк не сприймали Москву своєю столицею. Москва, зрештою, постаралася і, анексувавши згадані території (де ця частка, до речі, її не сприймачих сягала ледве 5%), механічно підняла оцей відсоток непрагнучих до Росії на решті території до 36,7%. А результати немеханічного наслідку (відомо ж: «поки грім не вдарить...») зафіксувало опитування 2015 року: цілковито не погоджується йти під Росію вже 66,3% (серед них, правда, ще лишилося пів відсотка поборників великого союзу з Росією).

Третина ж далі — тією чи іншою мірою — не виключає можливості возз'єднання з Росією (вірять, певно, що вона може бути «с человеческим лицом» — пригадуєте Дубчека, що теж вірив?). Хто вони і яка та-чи-інша їх міра?

Ось так ці відсотки розподілялися по областях України (товщина міжобласних меж пропорційна різниці в цих областях частки цілковитих опонентів єдиної з Росією держави). Видно, що за два роки Україна стала набагато гомогеннішою в цьому антимосковському плані, хоча рубці колишніх поділів (Галичина з Західною Волинню, правобережний лісостеп та Донбас) збереглися; додалося також певне — в плані росієфілії — вирізнення Одещини від сусідніх областей.

Разом з тим зберігається континіумне збільшення питомої ваги згаданих опонентів в напрямку зі сходу на захід.

Побіжний погляд підказує, що природа цього континіуму — в континіумному ж, у напрямку зі сходу на захід, розподілі частки росіян по Україні. В розглядуваних опитуваннях етнічно-мовна ідентичність визначалася питаннями про національність, рідну мову і мову спілкування. Щодо національності, то ще з радянських паспортних правил це поняття в нас має генетичний характер («по крові») — при повнолітті національність можна було вибирати тільки в межах національностей батьків. Мова ж спілкування більше характеризує усталену практику (тобто більше визначається зовнішніми для особи умовами), натомість поняття «рідна мова» несе відбиток ідентифікаційного вибору етнічності. Тому саме цей («етнічність самототожності») атрибут і використано в оцінці впливу російського ідентифікаційного фактора на прихильність до Росії (відображено дані в областях, де статистична похибка при 90% ймовірності не перевищує 6%):

Як бачимо, вплив російськомовності має двоякий характер: внутрішній і зовнішній.

Зовнішній — проявляється через етнічне оточення, яке, творячи домінуючий дискурс, формує певні інститути (норми) «нормальності», що через механізм психологічного конформізму (прагнення бути «як всі») тисне на переконання особи в напрямку до середньостатистичних показників в даному оточенні. Цей процес, фактично, аналогічний акультурації особи, є одним з її аспектів, тільки тут асимілюються не культуральні, а політичні норми: чим більше в реґіоні «російськості» — тим менше прагнення сепаруватися від Росії.

Внутрішній же вплив, власне, походить від переконань, що йдуть від усвідомлення своєї етнічної ідентичності, і зрозуміло, що в українців буде більше дистанціювання від Росії, аніж в росіянина, котрий якщо не ідентифікує себе з Росією, то якоюсь мірою ідентифікує себе зі спільнотою росіян, більшість з яких («соотечественники»), як знаємо, проживають в Росії. Кількісно це виглядає так, що серед україномовних за цілковите сепарування від Росії — 81% (в 2013 році було 55,4%), а серед російськомовних — тільки 35% (було 11%).

Про вплив суб'єктивного сприйняття дистанції між російською та українською культурами на політичне дистанціювання від Росії яскраво свідчить розподіл відповідей щодо твердження «українська і російська культури цілковито однакові». Надавши відповіді «цілковито погоджуюся» значення «0», а «цілковито не погоджуюся» — «1» (так само і для політичної складової — питання «Україна і Росія мають бути однією державою»), побачимо чітку залежність: чим більше культуральне дистанціювання, тим більше й політичне — і для україномовних, і для російськомовних. За два роки криві змістилися в сторону посилення політичного дистанціювання, але форма залежності не змінилася.

Тут важливо наголосити на ймовірнісній природі цих залежностей: ні етнічна ідентифікація, ні оточення детерміністично не визначають політичних преференцій індивіда, а лиш вказують на певну ймовірність схильності до цих уподобань. Причому результати опитування чудово ілюструють цю ймовірнісну природу залежностей — розподіл відповідей по шкалі від «цілковито погоджуюсь» до «цілковито не погоджуюсь» апроксимується функцією нормального розподілу з коефіцієнтом кореляції від 0,983 до 0,999 (для різних зрізів).

На основі цих апроксимацій можна побудувати знайомі нам криві Ґауса — криві нормального розподілу ймовірностей. Чітко видно, як поряд із зсувом «від Росії» за два роки збільшилась (особливо для російськомовних) дисперсія, тобто збільшилась розмитість розподілу, відсутність більш-менш спільної для даного сеґменту суспільства позиції. Разом з тим можна зауважити, що діапазон пропонованих в опитуванні відповідей щодо дистанціювання від Росії далеко не охоплює діапазон розподілу в суспільстві: позиція великої частини населення (серед україномовних — 66% і 87% за 2013 і 2015 роки відповідно, серед російськомовних — 40% і 60%) лежить поза межами цього діапазону.

Як видно з наступного рисунка, згаданий зсув російськомовних «від Росії» відбувся головно за рахунок зсуву російськомовних українців, зсув російськомовних росіян майже непомітний, хоча дисперсія збільшилась в обох випадках.

Ще один аспект ідентифікаційного вибору в наш час — релігійний. Колись конфесія дитини однозначно визначалася конфесійною приналежністю батьків, а її зміна була вельми марудною справою, тепер же це річ вільної декларації. Часто, зауважу, виключно декларації, бо практикуючих християн в Україні лиш 11%, і показник дуже варіює від конфесії до конфесії: серед вірних УГКЦ — 44%, УПЦ МП — 12% (зокрема, серед російськомовної пастви УПЦ Московського Патріархату — взагалі 6%: зовсім як і в Росії, де практикуючих серед православних 6% при 68%, що задекларували себе там православними), УПЦ КП — 10% і серед «просто православних» — 4%; при тому 67% цих практикуючих християн зосереджено в семи західних областях.

Принагідно — щоб два рази не вставати — подамо цікавий віковий розподіл практикуючих вірян за конфесіями; цікавий, бо підважує усталену тезу про православність України: при тому, що до православ'я зарахували себе 85% задекларованих християн (тобто 66% всіх українських громадян), серед практикуючих сумарна частка православних становить ледве 50%, а динаміка така, що в молодшому поколінні (до 45 років) частка католиків (східного і західного обрядів) вища за частку православних.

Так от, серед російськомовних адептів УПЦ МП частка тих, хто припускає возз'єднання України з Росією в одній державі, — 77% (а серед практикуючих — 88%), серед україномовних — 25% (без різниці — практикуючі вони чи декларативні адепти МП).

Серед російськомовних «просто православних» згадана частка — 70%, україномовних — 25%;

серед російськомовних атеїстів — 64%, україномовних — 22%;

серед російськомовних прихожан УПЦ КП — 51%, україномовних — 18%.

Для порівняння: серед прихожан УГКЦ (всіх, робити окрему статистику з російськомовних бракує респондентів) — 3%, римо-католиків — 17%.

А ось як виглядають криві Ґауса для російськомовних вірних УПЦ МП і україномовних — УГКЦ.

І тут ще раз хотілобися наголосити на ймовірнісній природі цих кореляцій, бо в нас якось усталились дві крайності: або цілком детерміністська (ідентичність повністю визначає політичні уподобання: раз росіянин — значить фурт п'ята колона), або цілком релятивістична (ідентичність нічого не визначає, все визначає вільна воля окремого носія цієї ідентичності). Теорія ж ймовірності заповідає, що навіть при таких розбіжних поглядах цих двох мовно-конфесійних ідентичностей певна кількість (хай мала — 0,3%, але є такі) російськомовних прихожан УПЦ МП має неґативніші погляди на Росію, аніж статистично пересічний представник УГКЦ, і навиворіт — 1,5% україномовного представника УГКЦ має позитивніший погляд на Росію, аніж середньостатистичний російськомовних вірний УПЦ МП.

Щодо вікової динаміки можна зауважити різнопланові тенденції серед україно- і російськомовних. Серед перших промосковські настрої ростуть з віком і поколіннєвий тренд 2015 року в цілому повторює тренд 2013 року. Натомість серед російськомовних у 2015 році є два промосковські піки — серед наймолодших і найстарших: цілковита протилежність до результатів 2013 року, де ці піки були якраз протилежного напрямку. В результаті розрив між україномовними і російськомовними представниками середнього покоління зменшився, а молодшого і старшого — збільшився.

Набагато простіша ситуація з освітнім рівнем — що він вищий, то слабші промосковські інтенції. В 2013 році серед російськомовних такої чіткості не існувало, тепер же ситуація прояснилася; причому що вища освіта, то менший розрив між україно- і російськомовними.

Ще один аспект диференціації — вкоріненість в Україні. В 2013 році прагнення (тією чи іншою мірою) до возз'єднання України з Росією серед російськомовних громадян України, що живуть тут в другому поколінні (тобто і вони, і їхні батьки народжені в Україні — таких серед них було 57% ), та серед тих, що і вони, і їх батьки народилися поза Україною (18%), було однаковим — 89%. В 2015 році між ними з'явилася відчутна (15%) різниця — відповідно 77% і 62%; серед україномовних частка народжених (разом з батьками) поза Україною менше відсотка, тому при даних розмірах вибірки нема змоги наводити валідну статистику щодо їхніх преференцій.

Цікаво, що мовний ідентифікаційний поділ майже зникає серед однодумців щодо бачення майбутнього України:
серед тих, хто бачить її в Європейському Союзі, 86% не припускають і думки про Україну й Росію як єдину державу (хоч 10% україномовних і 21% російськомовних все ж хочуть і Україну в ЄС, і Україну в Росії — одночасно);
та сама 11-відсоткова різниця і серед тих, хто бачать Україну частиною великого союзу, що включає Росію (серед них, прихильників великого союзу, 85% україномовних і 96% російськомовних хочуть і Україну в складі цього союзу, і Україну з Росією в одній державі — що й, фактично, те саме).
Зазначимо, що для 23% україномовних і 62% російськомовних візія України як повністю незалежної і позаблокової держави не заважає бачити її в одній державі з Росією.
Як там у Франка: «Я не маю обов'язку мати все в згоді, — відріже було Лімбах. — Я з ніякою думкою, з ніяким поглядом шлюбу не брав. Завсігди говорю так, як мені виходить з контексту. Вийде раз так, другий раз инакше — що я тому винен ? Я говорю, що думаю і як знаю, а ви собі міркуйте, як ви знаєте».

Ото й міркуємо: найбільше стоять за незалежність України не ті, хто декларує «за незалежність ні від Москви, ні від Риму, ні від самого Бога» (як іронізував Ярко Гнатів), а ті, хто прагне входження в Європейський Союз.

І остання залежність — електорально-партійна: чиєсь платонічне прагнення до Росії має реальний вплив на вибір влади, що має безпосередній вплив вже на кожного з нас.

То й що з того? Та ніц. Треба знати ці цифри і не зневірюватися, коли вони проявлятимуться. І крок за кроком вичавлювати Росію з України.

Хоча є одна надія. Надія, що практика кваліфіцікаційних тестів, ідея якої витає у воздусі (тобто що для того, щоб підтвердити своє право голосувати, виборець мав би відповісти на питання з розряду тих, які задають у тестах при натуралізації — отриманні громадянства країни), таки втілиться в західному світі — а потім, дай Боже, й у нас. І перед тим, як йти голосувати, український виборець муситиме відповісти хоч би на такі питання: «Скільки мільйонів українців померло від штучного голоду 1932–1933 років?», «Хто автор всесвітньовідомого "Щедрика" і хто його вбив?», «Скільки українців було замордовано в радянських концтаборах, а скільки виселено на Сибір?» і «Скільки було вбито, а скільки шкоди завдано під час російської аґресії від 2014 року?..»

_______________________

* Дані є результатом соціологічних опитувань, виконаних у рамках міжнародного наукового проекту "Регіон нація та більше: транскультурне та міждисциплінарне переосмислення України". Опитування профінансовані грантами Швеййцарської національної фундації (Swiss National Foundation Grant CR11I1L_135348) та Фундації Даниліва (Wolodymyr George Danyliw Foundation). У березні 2013 року опитування проводила група "Рейтинг", у  березні 2015 р. — "Соціоінформ".

10.05.2016

http://zbruc.eu/node/51279