www.ji-magazine.lviv.ua

Мустафа Ель-Лаббад, директор Центру регіональних
і стратегічних досліджень Аль-Шарк (м. Каїр)

Завдяки перевазі в повітрі, Росія змінила баланс сил в Сирії. Але це досягнення важко конвертувати в успіхи на землі. Щоб досягти бажаного, Москві необхідна підтримка Ірану і частково Ізраїлю.

Після вторгнення США в Ірак у 2003 р. баланс сил в регіоні, де Багдад традиційно виконував роль геополітичної противаги Тегерану, різко змінився. Присутність американських військ в Іраку в 2003-2011 рр. завадила формуванню нової регіональної системи на чолі з Іраном і Туреччиною, оскільки Сполучені Штати не дозволили Ірану заповнити новоутворені ніші в Іраку, а Туреччині – вторгнутися в іракський Курдистан. Проте вибух арабської весни в 2010-2011 рр. співпав з виведенням військ США з Іраку, і на Близькому Сході знову утворився вакуум влади – в таких масштабах, яких ще не знала сучасна історія.

Арабська весна розкрила структурні вади в Іраку і Сирії (12 млн сирійських і 5 млн іракських біженців) і спровокувала громадянські війни в Лівії, Сирії та Ємені. Також загострилася конкурентна боротьба Туреччини та Ірану. Кожна сторона претендувала на те, щоб стати моделлю розвитку для Тунісу, Єгипту, Лівії. Це суперництво ще більше загострилося, коли «весна» перекинулася на Сирію, де Іран підтримував правлячий режим, а Туреччина – збройну опозицію.

Баланс, як його бачили раніше

У роки холодної війни США зробили свій внесок у розпалювання протистоянь на Близькому Сході і прилеглих до нього територіях. Індія проти Пакистану, Ефіопія проти Сомалі, а всередині Великого Близького Сходу – Іран проти Іраку, Ізраїль проти арабських країн. СССР впливав на ці регіональні двополюсні протистояння, підтримуючи по різному віддано і старанно одну зі сторін. Логіка полягала у формуванні системи, в якій порівняно рівні за силою країни не дають одна одній можливості стати «провідною регіональною державою». Згодом ця конструкція поетапно розпалась. Спочатку через перевагу Індії над Пакистаном, а Ефіопії – над Сомалі. Потім Іран взяв під контроль Ірак, Ізраїль же давно і безповоротно перевершив арабські країни військовим потенціалом.

Незабаром після підписання ядерної угоди «три плюс три» Обама побажав зробити  союзником Іран – разом з Туреччиною, Ізраїлем, Саудівською Аравією і Єгиптом. Як би ця ставка Обами зіграла, Вашингтон зміг би контролювати регіон з-за океану. Це дозволило б йому завершити зміну пріоритетів в напрямку Азії, де США збираються конкурувати в Південно-Китайському морі з ростучим Китаєм, створюючи нові противаги Пекіну в особі Японії, Тайваню, Південної Кореї, В’єтнаму та инших країн Східної Азії. В останні два роки Сполучені Штати сколотили міжнародну коаліцію для боротьби з ІДІЛ, координуючи зусилля з діями в небі винищувачів-бомбардувальників держав Перської затоки та іракських військ на суші. Мета проекту полягала в тому, щоб спонукати різних конкуруючих між собою регіональних гравців взяти участь у боротьбі з ІДІЛ не тільки в Сирії та Іраку, а й за їх межами для створення нового балансу сил. Згідно з цим планом, різні актори, що діють на Близькому Сході, будуть стримувати один одного під наглядом США, а їм у такому випадку не доведеться проводити сухопутну операцію.

Росія вважає втілення в життя американського плану ударом по її міжнародних амбіціях. Шляхом військової інтервенції в Сирії Москва вирішила змусити Тегеран зайняти більш прийнятну для неї позицію. Стратегічна зацікавленість Росії в Ірані, по суті, передбачає дві взаємовиключні речі. З одного боку, Росія не бажає, щоб відсутність згоди між Вашингтоном і Тегераном привели до військового протистояння, тому що Іран – головний партнер Росії на Близькому Сході (після Ізраїлю). З иншого боку, Москва намагається не допустити істотного поліпшення відносин між США і Іраном, оскільки це могло б спонукати до стратегічної угоди між ними. У цьому випадку Росія втратить доступ до Перської затоки і «теплих морів». Бачачи загострення регіональної конкуренції між Тегераном і Тель-Авівом, Росія допомогла Ірану рухатися паралельним з Ізраїлем курсом. Перш ніж почати сирійську кампанію, Путін зустрівся у Москві з Нетаньяху і де-факто домовився про поділ сирійського неба.

Говорячи мовою геополітики, Росія почала інтервенцію в Сирії, щоб заповнити вакуум, що утворився після виведення американських військ з Іраку, а також щоб порушити плани Сполучених Штатів з просування своїх інтересів у регіоні.

Росія, Туреччина та Іран в геополітичному контексті

Попередні результати і майбутні цілі сирійської заготовки Кремля

Олександр Смолянський

У роки холодної війни і Туреччина, і Іран зіграли важливу роль в геополітичній облозі СССР. Анкара контролювала протоки Босфор і Дарданелли, а Тегеран – Ормузьку протоку в Перській затоці. Доступ Росії до морських шляхів залежить від цих країн. Їхні претензії до Росії сягають корінням ще в царські часи. Цей факт був головним мотивом, за яким шахський Іран і Туреччина стали союзниками США і тим самим внесли свій вклад в падіння Совєтського Союзу. Так їм було простіше впоратися з історичними загрозами, що йдуть з Москви.

Розпад СССР звільнив Туреччину та Іран від совєтської загрози. Після холодної війни Туреччина залишилася в НАТО, а Тегеран почав зближуватися з Москвою, оскільки вступив у конфлікт із Заходом після Ісламської революції 1979 року. Країни трикутника Росія-Туреччина-Іран дуже підозріло ставляться одна до одної, згадуючи історичний досвід, вони ніколи не могли досягти розуміння і скоординувати свої зусилля. Більше того, Туреччина та Іран завжди знаходилися по різні сторони барикад, якщо не зважати на короткий період холодної війни, коли вони стали союзниками Заходу проти СССР. Цей період закінчився з падінням шаха в 1979 році. З урахуванням суперництва двох країн в останні п’ять століть і короткого періоду співпраці між ними можна припустити, що Тегеран і Анкара – протиборчі сторони.

Варто відзначити, що історично конфлікт між Туреччиною та Іраном загострюється за двох умов. По-перше, відсутність великих держав на Близькому Сході (історичний досвід з великими імперськими державами, такими як Португалія, царська Росія, Англія і США). По-друге, технологічна перевага Туреччини над її південними сусідами або перевага Ірану над Іраком – можна навести безліч прикладів, починаючи з давньої історії. Обидві умови були в кінці вересня 2015 р., перед початком російської інтервенції в Сирії.

Розрахунки Росії

Військові успіхи сирійської опозиції навесні і влітку 2015 р. поставили під загрозу існування сирійського режиму. Американсько-турецька угода в липні 2015 року, що дозволила ВПС США використовувати військово-повітряну базу Інджірлік для нанесення ударів по ІДІЛ, змусила Росію задуматися. Чи будуть Сполучені Штати використовувати цю базу виключно для боротьби з ІДІЛ, а чи розширять свою діяльність для ударів по сирійському режиму, як це було в 2011 р. в Лівії? Крім того, прямою загрозою для Росії є відносна географічна близькість до Близького Сходу і присутність у ІДІЛ джихадистських угруповань з республік Північного Кавказу і країн Центральної Азії. Оцінки загроз в Москві відрізняються від тих, якими керуються США і їхні західні союзники. Крім того, Путін був стурбований, що Туреччина, Саудівська Аравія та инші країни Перської затоки можуть переконати Обаму вжити більш жорстких заходів проти сирійського режиму.

З иншого боку, після підписання ядерної угоди між Іраном і «три плюс три» 15 липня 2015 р. Москва прораховувала можливість того, що американці можуть хотіти падіння Асада, щоб переламати тенденцію до встановлення іранської гегемонії. Хоча Обама утримався від прямої військової інтервенції проти сирійського режиму, Путін не бачив достатньо гарантій для того, що американці не передумають. Але поява російських військово-космічних сил виключила можливість нанесення американцями ударів по силах офіційного Дамаска.

Сьогодні все вказує на те, що Росія має намір надовго залишити своїх військових в Сирії: кількість, якість і масштаби російських озброєнь виходять далеко за рамки оголошеної війни з тероризмом. Зміцнення оборони сирійського узбережжя дає Росії ідеальні перспективи на сході Середземного моря і чудову позицію для впливу на розклад сил на Близькому Сході. Політичні витрати і ризики здалися Москві цілком прийнятними, оскільки вона відстежувала політику США на Близькому Сході протягом останніх років і відчула бажання Вашингтона вивести армійські підрозділи з цього регіону після створення там нової системи стримувань і противаг. Що ж стосується ризику посилення економічних санкцій проти Росії, то досвід доводить, що Москва готова їх терпіти, якщо побачить достатньо геополітичної вигоди для себе.

Російський план політичного рішення в Сирії

Чи захлинеться «Північний потік-2»?

Кямран Агаєв

Путін знає, що авіаудари по сирійській опозиції обмежені за часом і залежать від політичного рішення. Росія також розуміє, що переговори про політичне врегулювання можуть провалитись, оскільки потрібна згода всіх учасників конфлікту. Москві потрібна спільна платформа з Вашингтоном для діалогу про долю свого «ближнього зарубіжжя». З иншого боку, США для політичного рішення не обійтися без Росії, Ірану і сил, що підтримують режим. Чим більше Америці потрібна Москва на сирійських переговорах, тим переконливіша російська геополітична логіка і тим вищі шанси, що вдасться використати ці важелі для тиску на Сполучені Штати. Таким чином, присутність російської армії в Сирії дозволяє Москві зберегти своє місце на Близькому Сході і в Північній Африці у разі провалу переговорів. В близькому майбутньому російська присутність не дозволяє сподіватися на повалення режиму Башара Асада військовими засобами, що обернулося б колосальною політичною втратою для Росії. Крім того, дислокація її ВМС і ВКС на середземноморському узбережжі підкріплює позицію Москви на переговорах.

Башар Асад дає російським військовим «козир» легітимності для продовження операції, тому росіяни будуть захищати його до моменту досягнення прийнятного для всіх рішення. Москва почала відчувати на собі тиск після того, як Туреччина збила російський військовий літак. Військові успіхи на суші до останнього не відповідали перевазі Росії в небі. Певну роль у цьому, ймовірно, зіграло використання сирійською опозицією американських протитанкових ракетних комплексів TOW. Отже, якщо сирійська опозиція отримає доступ до сучасних засобів протиповітряної оборони, вона зможе завдати відчутної шкоди і російській авіації.

Росії потрібне таке політичне рішення, яке убезпечить її інтереси і в той же час задовольнить протиборчі сторони в регіоні. Цим пояснюється, чому на віденських переговорах обговорювали «перехідний період», протягом якого нинішній президент Сирії Башар Асад збереже свої позиції. Путін добре розуміє, що після п’яти років громадянської війни, яка забрала життя сотень тисяч сирійців і змусила мільйони мирних жителів покинути рідні місця, Асад не може залишатися при владі безкінечно. Росія відмовляється прийняти попередні умови щодо відставки сирійського президента, але готова гарантувати, що після закінчення перехідного періоду він піде без суду.  

Розрахунки США

З погляду Вашингтона, переговори без попередніх умов – надто великий подарунок для Росії. Не вимагаючи негайного відходу Асада, вони хочуть чітко обмежити термін його перебування при владі: півроку, рік чи півтора. Відповідно до цих умов Вашингтон зацікавлений у розширенні формату переговорів, щоб вони стали міжнародною зустріччю, а не діалогом Москви і Вашингтона, як хотіла Росія. Цікаво, що, незважаючи на заперечення сирійської опозиції, США запросили до участі Іран, щоб загострити суперечки між Москвою і Тегераном стосовно того, хто має грати головну роль в Сирії і у кого в руках виявиться «козирна карта режиму». Вашингтон знає, що Росія та Іран координують свої зусилля, але він розуміє, що їхні інтереси не завжди будуть збігатися.

Теоретично у Вашингтона були такі варіанти:

Перший – не здійснювати ніяких серйозних дій, що здатні схилити чашу терезів на суші в ту чи иншу сторону. У разі продовження військових операцій сирійський режим за підтримки Росії та Ірану здатний перемогти опозицію, і це покладе край громадянській війні.

Другий – союз з Іраном і сирійським режимом для боротьби з ІДІЛ, особливо після терактів у Парижі 13 листопада 2015 р. Цей вибір несе за собою втрати, тобто негативну реакцію близькосхідних союзників США. Більш того, подібний підхід важко просунути в Білому домі, і така позиція істотно знизить шанси кандидата від Демократичної партії на президентських виборах 2016 року.

Третій – американські ВПС починають атакувати сирійський режим, а на суші об’єднані турецько-саудівські війська наступають аж до повалення Асада. Обама ніколи не розглядав таку можливість протягом п’ятирічної громадянської війни в Сирії, навіть коли Дамаск порушив усі «червоні лінії». Російська військова інтервенція зробила такий вибір малоймовірним, бо це означало б пряму військову конфронтацію між Сполученими Штатами і Росією.

Четвертий – безперервна підтримка збройної опозиції, що призведе до затягування громадянської війни і вичерпання ресурсів Москви. Цей варіант передбачає безліч підваріантів – від недопущення того, щоб перевага Росії в повітрі перетворилася на завоювання на суші, до продовження військових операцій проти ІДІЛ замість надання сирійського неба Росії, як це є зараз. Крім того, США могли б діяти більш агресивно, забезпечивши сирійську опозицію ПЗРК, щоб вона почала полювання за російськими винищувачами.

Можна припустити, що Вашингтон зупиниться на останньому варіанті, оскільки це розширює поле його подальших дій, і в плануванні прийнятного політичного врегулювання, і в керівництві військовою ескалацією через довірених осіб.

Висновки

Вибір на користь продовження конфлікту – слизький шлях, тому що завжди дуже важко передбачити результат. Однак за зовнішнім хаосом варто спробувати розглянути порядок і зрозуміти, які тенденції могла б викликати сирійська криза у формуванні противаг на Близькому Сході і в світовому порядку.

Шлях до остаточного врегулювання здається довгим. Ми бачимо в Сирії переповнений театр військових дій, де учасниками затяжного конфлікту є місцеві, регіональні та світові гравці. Мінливий військовий розклад у різних містах і областях завжди можуть повернути противники, які прагнуть створити сприятливі вихідні умови для політичного торгу. Навіть остаточне врегулювання конфлікту неминуче створить нові регіональні противаги. Російський виклик США теж можна буде виміряти за цим  результатом.

У сирійській громадянській війні є три виміри: світовий, регіональний та місцевий. На закінчення обговоримо перші два, оскільки те, що відбувається може багато змінити в глобальному розкладі сил, тоді як логіка місцевих збройних формувань не така й важлива.

1. Громадянська війна не закінчиться після кількох зустрічей і раундів переговорів. Політичне врегулювання потребує більше часу, оскільки конкуруючі сторони завжди будуть намагатися повернути баланс «на землі» на свою користь.

2. Сирійська армія навіть за допомогою Росії і Ірану не здатна успішно придушити опозицію і завершити війну. З иншого боку, опозиційні фракції не в змозі повалити режим Асада ось уже п’ять років, а після російського втручання це буде ще важче. Навряд чи військове протистояння виявить переможця.

3. У небі над Сирією вже тісно, оскільки її повітряний простір поділили багато держав – Росія, Сполучені Штати, Франція, Ізраїль, Туреччина, останнім часом до них приєдналися Великобританія і навіть Німеччина. Деескалація в небі, на яку так розраховує Путін – не гарантована. Про це свідчить небажання США і регіональних держав, таких як Туреччина і Саудівська Аравія, визнавати російську перевагу в небі. Знищення російського бомбардувальника біля сирійського кордону може стати прецедентом. Повторення Афганістану – малоймовірний сценарій для Москви, але виключати його не варто.

4. Територія Сирії вже поділена між різними акторами (урядові війська, «Хезболла», шиїтські підрозділи Іраку та Афганістану, Вільна сирійська армія, ІДІЛ, «Аль-Нусра», «Ашар Ель-Шам», бригади Фатіх і ин.). Якщо подивитись на військову карту, то можна побачити, що на сході Сирії зараз домінує ІДІЛ, захід – від Латакії на узбережжі і південніше до Дамаска і Ас-Сувейда – контролює уряд з окремими осередками опору всередині цієї території. На півночі курди займають чотири зони, що тягнуться від кордону з Сирією та Іраком до Кобані з вакуумом посередині. «Зона безпеки», яку  запропонувала Туреччина, покликана розірвати цілісність територій, що знаходяться під контролем курдів.

5. Політичне врегулювання логічно виллється в перерозподіл сил між дійовими особами, релігійними течіями, етносами і польовими командирами.

6. Навіть якщо вдасться досягти політичного рішення, навряд чи ми побачимо єдину Сирію з центральним урядом і апаратом влади. Більш ймовірний поділ на автономії.

7. З урахуванням транскордонних племінних, етнічних і релігійних зв’язків сусідів у Леванті і мозаїчної структури іракського і ліванського товариств розчленування Сирії викличе ефект доміно в Іраку та Лівані, оскільки внутрішні конфлікти в цих країнах викликані практично тим же релігійним розколом і розбіжностями.

8. У свою чергу, з цими наслідками буде важко впоратися в короткостроковій перспективі, вони відображають комплексний характер громадянської війни в Сирії. Мова не тільки про Сирію, але і про весь Левант і його нові структури.

9. Регіональні альянси на Близькому Сході дуже рухливі і сирійська громадянська війна в цьому сенсі не стала винятком. Туреччина і Саудівська Аравія прагнуть врівноважити вплив Ірану, поваливши режим Асада. Крім цієї спільної мети, між двома нинішніми союзниками існують численні розбіжності і суперництво. Асад – хороший сполучний компонент і подразник для зміцнення альянсу Туреччини та Саудівської Аравії. Обидві сунітські держави прагнуть стати лідерами в регіоні. Туреччина хотіла б бачити в Дамаску помірну ісламістську фракцію, таку як «Брати-мусульмани», тоді як Саудівська Аравія надає перевагу більш радикальній альтернативі. Протиріччя вийдуть на поверхню, як тільки Асада відсторонять від влади.

10. Анкара, мабуть, досягне успіху у створенні «безпечної зони» на півночі Сирії вздовж кордону з Туреччиною, а також у зміцненні пояса свого впливу від Алеппо до Ідлібу. Створення зони безпеки багато в чому залежатиме від альянсу Туреччини з Вашингтоном. Уявна «безпечна зона», запропонована Анкарою, покликана порушити цілісність курдських територій. Але зростаюча роль курдів у Сирії після закінчення громадянської війни є неминучою, оскільки вони вже контролюють області компактного розселення уздовж турецького кордону.

Якщо до автономної курдської провінції в Сирії додати іракський Курдистан, то курдський фактор просто неможливо ігнорувати в новій структурі Леванту. Це виклик Туреччині, з яким їй непросто буде впоратися.

11. Саудівська Аравія прагне перекрити сухопутне сполучення між Іраном і Ліваном, щоб зменшити вплив Ірану. Для цього потрібно, щоб її союзники і надалі контролювали території у Східній Сирії, які межують із західним Іраком і населені переважно сунітами. Включення цих земель, які зараз контролює ІДІЛ, до складу укрупненого Хашимітського Королівства Йорданія – не таке вже й малоймовірне. Це станеться, якщо на зміну ІДІЛ тут прийде инша група, лояльна до Саудівської Аравії і визнана світовим співтовариством. Головна перешкода для такого результату – духовна спорідненість ваххабізму з ІДІЛом.

12. Іран зараз вимушено уклав союз з Росією, щоб утримати позиції в Сирії. Врегулювання, що випливає з нинішньої ситуації – не катастрофа для Ірану, оскільки сирійський режим контролює «корисну Сирію», тобто стратегічні області на заході – від Латакії на узбережжі і на південь до Дамаска, а також деякі околиці на півдні до Ас-Сувейда з кількома осередками опору всередині цієї території. Якщо сирійська армія за допомогою Росії та Ірану продовжить географічну експансію до кінця війни, Іран збереже вплив на значній частині сирійської території. Іран домінує в Іраку та Лівані, і подібний результат в Сирії зведе до мінімуму той факт, що зміна режиму Асада скоротить можливість Тегерана контролювати Дамаск.

13. У Ізраїлю своє бачення майбутнього устрою в Сирії. Розділена і ослаблена Сирія навряд чи йому загрожуватиме. Існує велика ймовірність, що врегулювання в Сирії буде гарантією того, що Іран або віддані йому сили не зможуть перетворити її територію на антиізраїльський фронт. Уряд Нетаньяху спробує використати ситуацію, щоб «відкусити» Голанські висоти, окуповані з 1967 р., спробувавши цього разу домогтися міжнародного визнання їх північною територією Ізраїлю.

14. Для Росії сирійська кампанія подібна до азартної гри з непередбачуваним результатом. Вакуум влади на Близькому Сході і відхід Сполучених Штатів надихнули Москву на цей крок. Мета Росії – досягти після політичного врегулювання в Сирії взаєморозуміння з США з різних питань – може виявитися недосяжною. Порушення балансу сил в Сирії за допомогою переважаючої військово-повітряної сили може бути чимось суттєвим, але це не гарантує, що Росії вдасться перевести перевагу в повітрі в перевагу на суші. Росія більше залежить від підтримки Ірану і менше – від співпраці з Ізраїлем, щоб схилити чашу терезів в регіональному розкладі сил на свою користь і отримати однозначну перевагу над Туреччиною і Саудівською Аравією. Іран зблизився з Росією в контексті нинішнього конфлікту, але явно не має наміру обмежуватися співпрацею виключно з нею. Ізраїль – стратегічний союзник США, тому координація його дій з Москвою в Сирії обмежена часом і масштабом. З иншого боку, Туреччина – член НАТО і важливий партнер европейських країн у вирішенні кризи, пов’язаної з біженцями. Саудівська Аравія – найпотужніша держава в фінансовому сенсі, яка здатна довго підтримувати опозиційні сунітські угруповання в Сирії. Її вплив на світовому ринку нафти безперечний, і вона може навмисне занижувати ціни на нафту, а це важкий удар для російського бюджету.

15. Незважаючи на всі застереження, сумніви і міркування щодо результату азартної гри, затіяної Москвою, нелогічно було б вважати, ніби дії Росії в Сирії продиктовані виключно прагненням добитися політичного врегулювання і отримати козир при переговорах з США з инших питань. Давайте проігноруємо всі вищезгадані сумніви і застереження і навіть припустимо, що Росія наполягатиме на своєму в переговорах про політичне врегулювання. Крім того, будемо виходити з того, що вдасться досягти міжнародної співпраці у боротьбі з ІДІЛ і світовим тероризмом. Чи скаже Росія в цьому випадку: наше завдання виконане, прощай, Сиріє?!

Немає жодних гарантій, що насилу завойовані переваги не будуть втрачені у випадку самоусунення Москви. Це означає, що Росії доведеться надовго залишитися на сирійському узбережжі. У цьому випадку необхідно дати відповідь на такі питання: як бути з облаштуванням Сирії після закінчення військових дій? Хто фінансуватиме відновлення економіки і хто отримає вигідні підряди? Як будуть забезпечувати безпеку навколишніх областей? Як управляти запасами природного газу уздовж сирійського узбережжя? Які газопроводи та маршрути поставок газу з Ірану чи Катару перетнуть кордон Сирії? Легких відповідей на ці питання немає і бути не може.

http://www.globalaffairs.ru/number/Zatyazhnaya-azartnaya-igra-17942