www.ji-magazine.lviv.ua

Макс Фішер (Max Fisher)

У четвер вранці Джеффрі Ґолдберґ (Jeffrey Goldberg) в Atlantic опублікував нарис на 20 тисяч слів про труднощі президента Обами в питаннях зовнішньої політики, про його успіхи і задуми. Не минуло й години (а години недостатньо навіть для того, щоб прочитати сам нарис), як дискусія у вашингтонському зовнішньополітичному співтоваристві вже вкотре звелась до важливих, але вужчих дебатів: правий чи неправий був президент, коли відмовився від військової інтервенції в Сирії?

Так, це корисні і виправдані дебати, але про це говорили вже сотні разів в різних рубриках думок і коментарів. Автор статті в Atlantic досліджує (напевно, глибше і проникливіше, ніж всі інші до нього) більш загальне питання стосовно Сирії, а також набагато ширшого кола глобальних проблем, які довелося вирішувати Обамі за сім років перебування при владі. Крім того, він пише про ті уроки, які наступник Обами повинен витягти з його епохи: як Обама дивиться на світ і роль Америки в цьому світі.

Десь в середині свого розлогого есе Ґолдберґ дає надзвичайно важливу відповідь на це питання, яка, як на мене, добре пояснює світогляд Обами і його підходи:

У нього розуміння трагічного реаліста про гріх, боягузтво і зіпсованість. У нього гоббсівське усвідомлення того, як страх формує поведінку людини. І тим не менше, він послідовно, наполегливо і з явною щирістю сповідує оптимізм, розповідаючи, що світ схиляється в бік справедливості. У певному сенсі – він гоббсівський оптиміст.

Як на мене, слова «гоббсівський оптиміст» – найкраще формулювання світогляду Обами, хоча спочатку так не здається. Ця характеристика в тому вигляді, в якому її представляє Ґолдберґ, збігається з моїми власними враженнями про світогляд Обами, що сформувалися після кількох дискусій з президентом і членами його адміністрації.

Але я б трохи перефразував це, показавши так:

1. Оптиміст Обама вірить, що довготривалі історичні тенденції від початку  найкраще сприяють американським інтересам і цінностям, а тому його роль полягає в тому, щоб сприяти цим тенденціям і керувати ними.

2. Помірний прагматик Обама вважає, що деякі сили, особливо в найближчій перспективі, непідвладні Америці, і що дуже важливо визнати цей факт, щоб уникнути зайвого перенапруження, що може підірвати позитивні довгострокові тенденції.

3. Обама-буркотун вважає, що зовнішньополітичний істеблішмент у Вашингтоні невірно розуміє тенденції і підштовхує Америку в протилежному напрямку – до нездійсненних завдань і приречених на провал місій, намагаючись вирішити невирішені проблеми найближчої перспективи. Президент вважає, що саме через таку розбіжність в думках його найчастіше критикують.

Якщо дозволити собі зайнятися старомодним збором і узагальненням фактів в манері сьогоднішніх блогів, то можна зібрати кілька цитат зі статті в Atlantic, які, як на мене, проілюструють, що я маю на увазі.

1) Оптиміст Обама: Історична лінія іде в сторону США

Ґолдберґ під час одного інтерв’ю, яке він брав у Обами, в розмові про ІДІЛ насправді запитав його про «гоббсівську концепцію, згідно з якою люди збираються в колективи, щоб побороти головний страх, страх смерті». Слава Богу, розмова не зайшла про філософські принципи, але він все одно змусив Обаму повторити ту думку, яку президент висловлював досить часто – що, незважаючи на всі світові проблеми, він незмінно залишається оптимістом:

«Знаєте, я не вірю в те, що люди від початку гріховні і зловмисні, – сказав він. – Я вважаю, що в людстві хорошого більше, ніж поганого. А якщо подивитися на траєкторію історії, то я оптиміст».

«Я думаю, що загалом людство стало менш жорстоким, більш терпимим, здоровим, що воно краще харчується, проявляє більше співчуття і впевненіше долає розбіжності».

«Проблеми виникали тоді, – заявив Обама, – коли прогрес почав проходити «вкрай нерівномірно»:

«Протягом XX і XXI століть було зрозуміло, що наш прогрес в суспільному устрої, в приборканні наших низинних позовів і звільнені від страху може дуже швидко повернути назад. Суспільний лад починає розвалюватися тоді, коли люди відчувають сильний стрес. Тоді вони займають позицію «вони – ми», позицію ворожого ставлення до незнайомого і невідомого».

Це демонструє те, як Обама ставиться до викликів і можливостей. Він вважає, що необхідно сприяти глобальному просуванню до миру і благополуччя, і в той же час визнає, наскільки це небезпечно, коли прогрес сповільнюється або повертає назад. Але останнє Обама вважає винятком, а не нормою.

Така тема полеміки Обами на другий президентський термін. У серпні 2014 року, коли в Сирії, Іраку та Україні погіршувалася ситуація, він виступив з промовою на заході для збору коштів в штаті Нью-Йорк, і ця промова була вщерть наповнена оптимізмом.

Доктрина Обами і Україна

Стiвен Пайфер (Steven Pifer), Джон Хербст (John Herbst)

Він наголосив, що безпека в США міцніша, ніж зазвичай; він зневажливо відмахнувся від загрози російської агресії, применшив значення хаосу на Близькому Сході, сказавши, що в цьому немає нічого нового, і заявив, що глобальне лідерство США, як і раніше, незаперечне і міцне. «Наші цінності, наше лідерство, наша військова міць, а також наш дипломатичний вплив, сила нашої культури такі, що ми зуміємо пройти ці важкі часи, як уже робили в минулому. І я обіцяю вам, що ситуація сьогодні менш небезпечна, ніж 20, 25, 30 років тому». Через два роки Обама говорить більш стримано, але внутрішній оптимізм у нього зберігся.

Оптимізм проявляється в його характеристиці ворогів, кажучи, що вони роблять приречені на провал саморуйнівні спроби кинути виклик американській потужності. Про путінську Росію Обама сказав Ґолдберґу так: «Вони перенапружилися. Вони стікають кров’ю. Їхня економіка падає три роки поспіль, причому падає суттєво».

Оптимізм проявляється в його розмовах про тероризм, коли він намагається переконати американців, що тероризм не загрожує існуванню Америки, як може здатися на перший погляд.

Обама часто нагадує своїй адміністрації, що від тероризму в Америці гине набагато менше людей, ніж від зброї, аварій на дорогах і падінь у ванній. Кілька років тому він захоплювався стійкістю ізраїльтян перед лицем постійної терористичної загрози, і було зрозуміло, що йому хочеться, щоб і в американському суспільстві така стійкість прийшла на зміну паніці. Проте, радники Обами постійно ведуть ар’єргардні бої, щоб він не применшував загрозу тероризму, побоюючись, що його вважатимуть несприйнятливим до страхів американського народу.

А ще оптимізм проявляється в його погляді на глобальну роль Америки, яку він вважає в основному позитивною:

«Не дивлячись на всі наші вади, Сполучені Штати в світі явно є силою добра. Якщо порівняти нас з колишніми наддержавами, то ми побачимо, що Америка менше виходить зі своїх егоїстичних інтересів, і більше зацікавлена ​​в створенні норм, які будуть на користь усім. Якщо можливо творити добро з прийнятними витратами і рятувати людські життя, ми будемо це робити».

А ще Обама вважає таку роль необхідною:

«За час мого президентства не було жодного саміту з моєю участю, де б ми не задавали порядок денний, де б ми не відповідали за головні результати. Це дійсно так, незалежно від того чи ми говоримо про ядерну безпеку, чи про порятунок світової фінансової системи, чи про клімат».

Стосовно цього автор статті в Atlantic детально зупиняється на нещодавньому візиті Обами в Південно-Східну Азію, яку президент явно вважає дуже важливою для усього світу і, звичайно, прихильною до американських інтересів і цінностей. Обама, пише Ґолдберґ, «зациклився на тому, щоб повернути увагу Америки в бік Азії. Для Обами Азія здається майбутнім». І погляди президента на азійський континент вельми оптимістичні.

 «Це так, – сказав Обама. – Зараз у В’єтнамі Америка за опитуваннями набирає 80%».

Головне у всьому цьому те, що на думку Обами, арка історії дійсно схиляється в бік американських цінностей та інтересів, і певною мірою це не просто сприяє перевазі США, але і вимагає такої переваги. Але в цьому є одна заковика, вважає президент.

2) Обама як помірний прагматик. Багато що непідконтрольне Америці.

Неважливо, як на це дивитися – як на стриманість чи як на пораженство, як на мудрий урок, витягнутий з катастрофічного вторгнення США в Ірак, чи як на надмірну реакцію на нього – Обама вважає, що Америка має чіткі обмеження. Він також вважає, що якщо Америка буде ігнорувати ці обмеження, вона ризикує послабити ті довгострокові тенденції, які зараз схиляються на її користь.

Ось що пише Ґолдберґ: «В ході наших розмов я почав бачити в Обамі президента, який з дедалі більшим фаталізмом дивиться на обмежені можливості Америки направляти світові події, хоча до кінця президентства у нього накопичилося чимало історичних досягнень у зовнішній політиці. [...]»

Він досяг цього, незважаючи на посилення відчуття, що часто проти кращих американських намірів виступають і плетуть змови дуже великі сили – приливна хвиля племінних почуттів, яким вже давно пора стати атавізмом в нашому світі; наполегливі і стійкі дрібні людці, які керують великими країнами на шкоду їх інтересам; стійкий страх, що керує людськими емоціями.

«Я хочу, щоб президенти розуміли, що ми не можемо все виправити, – сказав Обама Ґолдберґу. – Майже кожна велика світова держава перенапружує свої сили, замахуючись на неможливе. Мені здається не дуже розумною думка про те, що кожного разу, коли десь виникає проблема, ми повинні посилати туди армію для наведення порядку. Ми просто не можемо цього робити».

«Посилення «Ісламської держави» ще більше переконало Обаму в тому, що на Близькому Сході не можна навести порядок – ні при ньому, ні при наступному поколінні», – пише Ґолдберґ.

Цю думку я вже неодноразово чув від чиновників з адміністрації: США можуть і зобов’язані вживати заходів проти ІДІЛ, але повинні при цьому пам’ятати, що це угрупування виникло з близькосхідних проблем, на вирішення яких підуть довгі роки, і що власними силами Америка їх не вирішить. Таке можна почути навіть від тих, хто хоче від Обами рішучіших дій в Сирії: вони визнають, що деякі проблеми не можливо вирішити.

Це легко визнати, говорячи про ІДІЛ – адже США витратили трильйони доларів і втратили тисячі американських солдатів, намагаючись вирішити проблеми в Іраку і Афганістані. Важко з незворушним виглядом стверджувати, що американці своїми діями можуть вирішити ці проблеми, особливо в найближчій перспективі. І ми, звичайно, усвідомили, що спроби навести порядок на Близькому Сході не тільки часто зазнають невдачі, але і погіршують ситуацію.

Та віра Обами в обмеженість можливостей США не зводиться до Іраку і Сирії, а поширюється на весь світ, на ті проблеми, де стереотипів притримуються менше. Наприклад, якщо говорити про російське вторгнення в Україну, то Обама вважає, що довгострокові тенденції говорять про нездатність Росії втручатися в справи Європи. І тим не менше, він бачить чинники, що дозволяють Росії поширювати вплив на європейському континенті:

Теорія Обами проста. Україна належить до основоположних інтересів Росії, а не Америки. Тому Росія завжди там переважатиме, маючи можливість для ескалації напруженості. «Справа в тому, що Україна не є членом НАТО і буде вразлива до російського домінування, що б ми не робили», – сказав він.

3) Обама-буркотун: опір потужному тиску через небажання занадто реагувати

Що стосується України, Сирії та Іраку, стриманість і помірність Обами проявляється в його вірі в те, що Америці краще визнати свої обмежені можливості і поводитись відповідно. Він також вважає, що як президент зобов’язаний протистояти тиску, не піддаючись спокусі надмірно реагувати на події, перенапружувати сили, і таким чином, підривати ті довгострокові тенденції, які відповідають американським інтересам.

Тиск, що йде з боку союзників Америки і зовнішньополітичного істеблішменту в Вашингтоні, очевидно турбує Обаму. І схоже, що він вважає для себе важливою зовнішньополітичною місією опиратися цьому тиску.

Складається враження, що на його думку, світогляд зовнішньополітичного істеблішменту прямо протилежний його власному: що він сфокусований в основному на близько терміновому виклику, що в цьому світогляді присутній глибокий страх і песимізм щодо глобальної переваги Америки, а тому істеблішмент виступає за проведення політики надмірного реагування, яка в результаті виявиться саморуйнівною.

Це наочно проявляється в тому, як Обама пояснив ухвалене в 2013 році рішення відректися від своїх колишніх погроз розпочати військові атаки по Сирії, щоб покарати Башара аль-Асада за застосування хімічної зброї:

«Я дуже пишаюся цим моментом. Загальноприйнята думка і механізм нашого апарату державної безпеки зайшли занадто далеко. Виникло уявлення, що на кону стоїть мій авторитет і репутація Америки. І я знаю, що натиснувши в той момент кнопку паузи, я зазнав політичних втрат. Те, що я зумів зробити крок назад, не піддавшись тиску і спокусі, що ретельно продумав, в чому полягають інтереси Америки не тільки стосовно Сирії, але і стосовно нашої демократії – це було дуже важке рішення. Але я впевнений, що в це було правильне рішення».

Це був той момент, коли президент, на його думку, остаточно відійшов від того, що він презирливо називає «вашингтонською схемою гри».

«У чому мої дії викликають нарікання? У питанні застосування військової сили. У цьому джерело полеміки. У Вашингтоні є схема дій, якої нібито повинні дотримуватись президенти. Це сценарій, розроблений зовнішньополітичним істеблішментом. У цьому сценарії є приписи і рецепти щодо дій у відповідь на різні події, і зазвичай ці дії мають військовий характер. Там, де виникають прямі загрози Америці, така схема працює. Але цей сценарій може також стати пасткою і спонукати до поганих рішень. По такій міжнародній проблемі як Сирія тебе судять дуже суворо, якщо ти не дотримуєшся цього сценарію, причому, навіть якщо у тебе є вагомі підстави не вірити в його дієвість».

Загалом, Обама вважає, що зовнішньополітичний істеблішмент намагається відвести його від вирішення довгострокових і важливіших завдань, таких як «розворот» Америки в бік Азії, і примусити до вирішення безпосередніх кризових проблем, на кшталт тероризму.

Президент також незадоволений тим, що тероризм топить його масштабний порядок дій, особливо стосовно зміни балансу глобальних пріоритетів Америки. Уже кілька років «розворот в бік Азії» є для нього найважливішим пріоритетом. Він вважає, що в Азії економічне майбутнє Америки, і що кинутий Китаєм виклик вимагає постійної уваги.

Обама також впевнений в тому, що витримка і довгострокове мислення повинні перемагати паніку і схильність бачити тільки найближчу перспективу. Президент вважає, що він веде постійну боротьбу з вашингтонським істеблішментом, який найбільше зайнятий останнім.

Світогляд Обами: схиляти, але не повертати назад арку історії

Зовнішню політику Обами не безпідставно часто характеризують тими діями, які він відмовляється робити. Наприклад, інтервенція в Сирії. Однак Ґолдберґ зазначає, що «Обама не боїться ризиків», наводячи за приклад ядерну угоду з Іраном: «Він поставив на карту глобальну безпеку і власну спадщину, припустивши, що один з головних спонсорів державного тероризму буде виконувати умови угоди про згортання ядерної програми».

Можна згадати досить успішну спробу Обами налагодити відносини з Кубою, В’єтнамом і М’янмою, а також його менш успішні зусилля по зближенню з Сирією та Росією. Такі дії не ставлять під загрозу американські війська, і тим не менш, вони все одно є ризикованими.

І хоча про Обаму існує правильна думка щодо того, що він з більшою готовністю йде на дипломатичні, ніж на військові дії, і на колективні, а не на односторонні зусилля, Ґолдберґ зазначає, що американський президент став «одним з найуспішніших мисливців за терористами серед всіх лідерів», і що він одноосібно направив військових в Пакистан на захоплення Усами бен Ладена.

Обама проявляє найбільшу готовність діяти тоді, коли ці дії можуть схилити арку історії (його улюблений вислів) ще більше в тому напрямку, на який вона вказує. Він вважає, що глибинні історичні тенденції вказують на незмінність центральної ролі Америки у світі, через що вороже налаштовані нації будуть відмовлятися від своїх антагоністичних поглядів, вважаючи за краще співпрацювати з США. А ще він вірить в те, що історія не сприяє непопулярним диктатурам і регіональним державам, які перенапружують свої сили. На його думку, є сенс підтримувати ці тенденції і сприяти їх посиленню.

Але, мабуть, правда і прямо протилежне: Обама починає коливатися і відмовляється діяти, коли вважає, що такі дії зажадають розвернути ці потужні історичні сили. Цим пояснюється його зневіра в здатності Америки вирішити давно накопичені проблеми дезінтеграції Близького Сходу, а також зупинити багатовіковий вплив Росії на Україну.

Зближення цих протилежних поглядів можна побачити, наприклад, в думках Обами про Путіна і його мотиви, про що він розповів Ґолдберґу:

«Він завжди зацікавлений в тому, щоб на Росію дивилися як на рівну нам, а також зацікавлений у співпраці з нами, бо він не зовсім дурний. Він розуміє, що становище Росії у світі дуже ослабло. А те, що він вторгається в Крим або намагається підтримати Асада, не робить її раптово впливовим гравцем. Його не видно на всіх цих зустрічах, де формується порядок денний і плани дій. Треба сказати, що не було жодного саміту Групи 20, де б росіяни визначали порядок і задавали тон з якихось важливих питань».

Це говорить як про оптимізм Обами (в інтересах Путіна зрештою підкоритися тому світопорядку, який очолять США), а також про його стриманість (або, якщо хочете, про пораженство) у поглядах на здатність США переконати Путіна усвідомити цей факт.

Але, що вкрай важливо, Обама вважає, що для зсуву арки історії в потрібному напрямку ми також повинні уникати спокуси (можна сказати, зарозумілої спокуси) повірити в те, що Сполучені Штати здатні повністю розвернути цю арку, тому що це невідворотно приведе до провалу і може підірвати ті історичні сили, які діють на нашу користь.

Правильний такий світогляд чи помилковий – це важливе питання. Але тому, хто замінить Обаму в Овальному кабінеті, з самого початку необхідно зрозуміти, що в світогляді, в амбіціях і в заборонах не повинно бути надмірного спрощення.

http://inosmi.ru/politic/20160314/235698096.html