Артур Фредекінд, літератор, совєцький дисидент

Вічно жива Врангелівщина

Виникли претензії до Юрія Норштейна (творця мультику «Їжачок у тумані»), змучене обличчя якого миготіло по русТВ: якось вони з нього витягли «Крим наш». Я не дослухав, бо зрозумів, що хороші його слова «журналісти» ніколи не покажуть. Погуглив, знайшов текст Іллі Мільштейна (колонка «Їжачок в обмані») і зрозумів те, в чому ніколи не сумнівався, ще коли Норштейн приїжджав в Дніпро на фестиваль «Крок».

Варто зауважити, що російський фашизм явище не нове, а навпаки доволі давнє – початок його заклав Союз русского народа (до речі, місто на Дніпрі тоді було фактично центром цього фашистського руху), продовжив його практику чорносотенний більшовизм (див. Миколи Бердяєва). Більшовизм спочатку використовував тотальний терор в ім’я «комунізму» (називати Владіміра Ульянова марксистом язик не повертається), а потім машина терору створила ідеологію – націонал-більшовизм, яку ліві назвали сталінщиною. Російський фашизм особливо укріпився після перемоги над Німеччиною. Нікіта Хрущов змушений був його якось переінакшити, і хоча генсека тоталітарної партії вивертало при погляді на модернізм, він, здається, щиро торочив про комунізм і щиро намагався поставити гестапо на службу «простому народові». Зрештою фашисти почали старіти і, як генералісимус Франко, – дозволяти окремі фривольності. Юрій Андропов побачив кінець імперії і вирішив згадати про її опору – «російську партію». Тоді і почали з’являтися всякі «Пам’яті», Глазунови з Прохановими, гестапо на допитах сміялося над комунізмом, але несподівано фашизм почав зазнавати військових поразок – особливо ганебно це відбулося в Афганістані. Що було далі – відомо. Вилікувати затяжний фашизм европейським лібералізмом за 20 років – не реально. Тим більше, якщо власне не лікувати, а прикидатися лібералами, безмежно брехати, розповідати маніловські казки про Европу та Америку (цим особливо відзначились Марк Захаров, Борис Єльцин, багато апологетів ринку і захисники Піночета), але одночасно вимагати контролю над Кавказом, Дністром, і звичайно – Києвом. Російська інтелігенція і культура виросли в цьому і на цьому. Причому, якщо французький фашизм зумів підтримати Париж і культуру на найвищому рівні і тому «чорноногі» чкурнули з Алжиру і змогли поступово примиритися з рівністю та братерством, то «чорноногим» росіянам нікуди було втікати. А, якщо і було, то нічим стало замінити Проханова або цього – Залєпіна, здається, не пам’ятаю, неважливо. Квиління всяких Баскових і Пугачових не може привернути увагу здорових людей. Тому вони вдарилися в те, в чому і були. У старорежимну міхалковщину, шпори, паркани, розановські розмови, з понтом у врангелівщину, в казки про барона Унгерна (тупого садиста), звичайно, їм знадобився Крим, що і дав їм ларьковинищувач.

Російська інтелігенція звикла мріяти. Мріє і Норштейн. Про те, що вони несуть духовність, світлі ідеї та ще якусь нісенітницю, не хочеться займати час хороших людей. Те, що мистецтво (тим більше XX століття) ніколи не несло ніяких світлих ідей, ніякої духовності, а тільки виставляло людські жахи, – про те вони не відають. Тому що навіть читаючи Франца Кафку, їм здається, що він передчував фашизм. А він тільки описував власну душу і власне оточення. Ще й дуже м’яко описував.

Так, так дивитися їхні фільми, або мультики – часто дуже цікаво і весело. Але слухати те, що вони говорять – про себе, про народ чи про царьків – відверто безглуздо. Засуджувати за це теж. Вони весь час грають, зрозумійте ж. У шляхетних панів. У всі ці погони, капелюшки, у боярство, навіть в попів грають – ну, який нормальний віруючий буде в XXI столітті відрощувати бородюху і пузо? Ще й абсолютно серйозно. Навіть мулли зараз соромляться власного вигляду. Згадайте, що писав Чехов. Чи ви не читали? Про лицемірство російських літераторів?

Я розумію, що це прикро усвідомлювати. Але необхідно. І тому краще перестати слухати Норштейна, а почати бити журналістів русмедіа по дурних пиках. Газетками, скрученими в трубочки, це ж не боляче.

http://politeka.net/169556-vechno-zhivaya-vrangelevshhinaa/