|
Семен Глузман, психіатр, громадський діячПутін і використані презервативиХто привів Україну до стану мовної ворожнечі Спочатку було слово. А вже потім – кулі,
снаряди, міни. Часто і завжди доречно згадуючи Путіна, ми все рідше згадуємо
«своїх» Царьова та Колесніченка. Але ще раніше, у перші роки нашої
державної незалежності, був не дуже осмислений і агресивний приїзд у Крим
абсолютно чесного депутата Степана Хмари з сотнею емоційно
мислячих молодих «правильних» українців, які не вміють розрізняти відтінки
сірого кольору. Так, це так, абсолютно чесний Степан Хмара, в минулому –
радянський політв'язень, був єдиним депутатом, який відмовився від «особистого»
подарунка президента Кравчука. Всі решта - і комуністи, і націоналісти, і
новонароджені ліберали, взяли від Кравчука розкішний дарунок у вигляді
новенького автомобіля. Про корупцію тоді ще не говорили. Тоді Крим був наш. Як і Донецьк з
Луганськом. Тоді небо над Україною було безхмарним. Тоді ми звільнялися від
тоталітарної мови, де всі думки були раз і назавжди продумані. Ми просиналися;
до наших мов, і української, і російської, поверталися слова, які не любили
тоталітарні правителі. Пробудження людини – це завжди опір вже продуманим
думкам. За часів радянської влади, з її невеселими атрибутами КДБ, Головлітом
та Відділом Адміністративних органів Центрального Комітету КПРС, люди мали
пристосовуватися до ірраціоналізму мови, який, говорячи про мир, радше
приховував, а не пояснював реальний стан речей. Вони, громадяни СРСР, були
змушені вести шизофренічне існування, за якого слідувати офіційним приписам
було неможливо, але необхідно було вдавати, що керуєшся ними. Мова – дім буття, зауважив Хайдеггер, і в цьому будинку кожна людина в себе, тільки в
себе. Ця думка завжди дратувала ідеологів, дратує і сьогодні. Засуджений до семи
років життя в таборі суворого режиму, я був вирваний із звичайного, звичного
для мене київського середовища. За всі прекрасні, наповнені поезією двадцять
днів життя в одній тюремній камері з Василем Стусом, поет і перекладач
українською Рільке і Целана, жодного разу не сказав
мені: «Чому ти розмовляєш зі мною російською?» Під час етапування
до уральського політичного табору ВС 389/35, я жодного разу не почув від свого
нового друга і вчителя, «буржуазного націоналіста» Івана Олексійовича
Світличного такі ж слова образи. Більше того, ніхто з моїх нових друзів,
табірних старожилів двадцятип'ятирічників (о жах, які
в минулому воювали в загонах УПА) також не запитав мене про таке. Ми вірили
один одному, ми навіть любили один одного. Не вони, представники багатостраждальної
культури і мови, привели Україну до ситуації мовної
ворожнечі. Власне, в нашій новій ситуації ворожнечі не було, ворожнечу, і
нетерпимість насаджували політики. І не так важливо, чи були Царьов, Колесніченко і Єфремов агентами впливу російської
спецслужби. Кожен з них несе особисту відповідальність за кров, що проливається
в нашій країні сьогодні. Там, у таборі, все було простіше,
природніше. І сьогодні, через десятиліття бачу щоденні прогулянки житловою
зоною естонця Мати Кійренда і молдованина Георгія Гімпу, які про щось захоплено розмовляли російською.
Російською мовою спілкувалися між собою литовець Іонас
Матузевичус і українець Дмитро Басараб,
обидва – двадцятип'ятирічники, солдати антирадянського
збройного опору. Штучний, вимушений світ? Зовсім ні, саме там, у таборах я
зустрів толерантних, щирих людей, які визначали ближніх за моральними, а не за
національними критеріями. Саме тому молодий російський дисидент Володимир Буковський став другом і шанованим, авторитетним зека для солдата УПА Василя Підгородецького,
який відбував термін покарання у тридцять два роки.
Одного разу в тиху хвилину згасаючого
табірного недільного вечора про це заговорив Іван Олексійович Світличний.
Несподівані, гострі слова його вимагали осмислення. Неголосно, вдивляючись в
сутінкове небо, він промовив: «Що ж вони роблять, ці ідіоти. Всі ці Брєжнєви, Суслови і Щербицькі. Розправляючись з нами,
називаючи нас особливо небезпечними державними злочинцями, вони відштовхують
тисячі людей від російської культури, від російської мови. Від Лєрмонтова, Фета, Грибоєдова і Булгакова. Розумію, їхня головна книга –
не Пушкін, не Чехов. У них інші класики, Ленін і «Курс марксистсько-ленінської
філософії». Вони – убогі ідіоти. Не розуміють, як послідовно вони вбивають
інтерес до Росії та її культури. Не до їхньої культури, оскільки самі вони
живуть взагалі поза культурою...» Минуло сорок років. У нас, в Україні,
справжня війна. Не з марсіанами. У нас на території інші прибульці - солдати
Росії. Для них Царьов, Колесніченко та Єфремов –
сміття, використані презервативи. І вже очевидно: Путін лише прискорив процес
відмови від російської мови та російської культури. Така логіка історії. 22 06 2016 http://nv.ua/ukr/opinion/gluzman/putin-i-vikoristani-prezervativi-154447.html |