www.ji-magazine.lviv.ua

Чому єврейський наратив не є частиною української історії, як розібратися зі своїми героями, і чи дозріло суспільство для того, щоб визнати темні сторінки минулого – про це в інтерв’ю з кандидатом історичних наук, викладачем магістерської програми з юдаїки НаУКМА, вченим секретарем Української асоціації юдаїки Сергієм Гiрiком.

- Сергію, не секрет, що історія України на рівні масової свідомості – це історія українського народу – єврейський, польський та инші національні наративи просто не є її складовою. Ось і ваш курс в найбільшому гуманітарному вузі країни називається «Історія євреїв України» – чи не тому, що українських євреїв в історичному і громадському дискурсі просто немає, а є лише євреї, які живуть на українській території?

- Справді, історія України спочатку будувалася по етноконцентричному принципу, і лише зараз, багато в чому завдяки закордонним дослідникам, почався відхід від цієї концепції. Єдина велика праця, в якій органічно вплетена єврейська складова української історії, належить перу канадця Пола Роберта Маґочія – це курс з історії України, який він прочитав в університеті Торонто. Але і в цьому курсі євреї займають набагато скромніше місце, ніж того заслуговують.

На виправдання можу лише сказати, що всі европейські нації в період свого формування пройшли цей шлях. Навіть Франція, що першою почала відходити від етноцентричності, оскільки першою до неї прийшла, до повної відмови від цього принципу, якщо судити по шкільних підручниках історії, ще далека.

Саме шкільні підручники, а не академічна наука, формують суспільну свідомість. А у вітчизняних підручниках про українських євреїв згадують нечасто. Є окремі згадки про Міністерство єврейських справ УНР, про погроми періоду Громадянської війни, про Бабин Яр. Лише в одному підручнику – авторства Ігоря Щупака – подіям Голокосту присвячений цілий розділ. При цьому, хочу зауважити, що нинішні підручники набагато кращі, ніж посібники 1990-х років, і про євреїв в них сказано помітно більше.

- Проте багато хто недовірливо пхикнув, коли президент Порошенко згадав євреїв, як один із народів, які стояли біля витоків української державності. Що можна протиставити нездатності суспільства побачити в євреях частину політичної нації?

- Єдиний шлях – розповідати про євреїв і представників инших етнічних груп, які формували цю націю. І робити це треба не тільки в шкільному курсі історії, а й на курсі літератури, включивши в нього українських письменників єврейського походження – наприклад, Леоніда Первомайського або Натана Рибака, якого практично викреслили з українського літературного канону, з сучасників – Мойсея Фішбейна.

- Ці імена, швидше виключення, ніж правило, оскільки більшість євреїв України свідомо вибрали російську мову, в той час як, скажімо, євреї Чехії чи Угорщини перейшли після розпаду Австро-Угорщини з колись імперської німецької мови своїх сусідів – чехів і угорців...

- Єврейська діаспора – як і будь-яка инша – завжди орієнтується на мову домінантної групи, оскільки це дозволяє зайняти вищий щабель в соціальній ієрархії. Такою групою протягом десятиліть в Україні були росіяни, тому основна маса єврейського населення саме російську мову сприймала як найбільш престижну. Про це явище понад сто років тому добре написав Зєєв Жаботинський і я дозволю собі довгу цитату: «Вже тепер євреї в багатьох містах смуги осілості є єдиними, так би мовити, представниками російської культури, тобто, кажучи точніше, одноосібно русифікують край. Вільна, наприклад, русифікована тільки єврейською інтелігенцією, і щось непомітно, щоб за цю послугу євреїв дуже любили тамтешні великороси, зате поляки і литовці відкрито роблять цей подвиг провиною євреїв. Те ж саме і в Малоросії. Українська преса і прогресивна, і демократична, але коли мова заходить про русифікаторську роль єврейської інтелігенції, преса втрачає самовладання і позитивно збивається на антисемітські ноти. І найгірше те, що не знаєш, якими словами протестувати, бо ж правда, що міста України, де великоросів можна на пальцях перелічити, і наполовину б не мали того характеру, який мають тепер, якби єврейська інтелігенція так старанно не йшла назустріч адміністрації в сенсі насадження російської мови».

Про філософські підстави подолання ксенофобії та «Простір синагог» у Львові

Тарас Возняк

Все це правда, але вже в 1920-і багато євреїв почали сприймати українську мову і культуру. У цей час з’являються перші українські письменники-євреї – той же 16-річний Леонід Первомайський, який публікує перший свій нарис в полтавській газеті «Червоний юнак», або Арон Копштейн, чия збірка «Хочемо, прагнемо, можемо» виходить на початку 1930-х (цей талановитий поет загинув під час Фінської кампанії в 1940-му, намагаючись витягнути тіло друга з поля бою).

- Сергію, а як складалися відносини між народами, коли Україна в тій чи иншій формі активізувала пошуки своєї ідентичності – наприклад, в період коренізації, коли багато єврейських дітей закінчили українські школи?

- Це цікавий період, оскільки паралельно йшла, умовно кажучи, єврейська коренізація – були створені три єврейські національні райони, в яких мовою діловодства був ідиш, і працювали, за рідкісними винятками, тільки єврейські школи. Я вже не кажу про численні єврейські технікуми і відділення при різних вузах, де викладали на ідиші. Мало хто знає, що нинішня Одеська аграрна академія – пряма спадкоємиця Єврейського сільськогосподарського інституту, який відкрили в ті роки в Одесі.

При цьому більшість євреїв УССР жили поза національними районами, тому єврейське населення великих міст мусило так чи инакше – в рамках загального процесу – українізуватися. Звичайно, це призвело до того, що частина євреїв вивчила українську мову, а деякі зайняли своє місце в українській культурі. Але більшість цей тренд не зачепив – на побутовому рівні євреї і так розуміли українську, проте продовжували використовувати в побуті ідиш або російську.

Надто коротким був цей процес, щоб судити про його вплив на відносини між народами. У середині 1930-х національна політика різко змінилася, а після Голокосту – про який вплив можна говорити, якщо чисельність євреїв, які закінчили колись українські школи, зменшилася в рази.

- Як ви трактуєте в рамках свого курсу історичні події, які один народ сприймає як зліт національного духу, а инший – як трагедію, наприклад, повстання Хмельницького або Коліївщину?

- Оцінку цих подій – як українською романтичною історіографією, так і єврейською історіографією часів Шимона Дубнова – я вважаю тенденційною. Сучасні ж історики набагато стриманіші – нікому не приходить в голову заперечувати факт знищення єврейського населення в період українських повстань. Що стосується цифр втрат, я спираюся на роботи професора Шауля Штампфера як найбільш авторитетного дослідника історії єврейських громад в епоху Хмельниччини. З одного боку, він говорить «всього» про 10 000 – 20 000 загиблих (при тому, що Натан Ганновер писав про 100 000), але і це величезна цифра, яка ілюструє масштаби катастрофи, адже загальна чисельність єврейського населення на цих землях, згідно з розрахунками Штампфера, не перевищувала тоді 40 000 чоловік. Власне, в українській національній історіографії це не виправдовують – цього сюжету в ній просто немає.

- А в громадському дискурсі він присутній?

- Частково. Низка українських інтелектуалів цілком спроможні сприймати це як трагедію сусідів. Але більшість про це просто не знає і не замислюється – в ЗМІ такі сюжети практично не з’являються.

- Але про вознесіння на п’єдестал Гонти і Залізняка дехто задумався, і суспільство прийняло це як належне...

- Це була явна провокація, враховуючи, де саме увічнили пам’ять цих постатей – в Умані, куди щороку з’їжджаються тисячі хасидів. Зрозуміло, що ініціатори цієї акції мали явно не ті цілі, які офіційно декларували. Инша справа, що основна маса населення просто не зрозуміла, що це провокація. Добре, що хоч різанину не обіграють самому проекті, адже навіть в царські часи відмовилися покласти «жида і ляха» до ніг Хмельницького, хоча спочатку пам’ятник гетьману скульптора Мікешина мав виглядати саме так.

- Залишимо перекази давнини глибокої, врешті-решт, події 400 або 250-річної давності складно сприймати на особистому рівні. А ось перипетії XX століття, свідками яких були наші дідусі і бабусі, ставлять набагато більшу проблему перед сучасними українськими істориками. У Польщі усвідомлення того, що поляки були не тільки жертвами, але й катами (в тому числі сусідів-євреїв), почалося років п’ятнадцять тому з праць Яна Томаша Гросса, в Литві це починається зараз – з книги Рути Ванагайте «Наші». Чи можуть з’явитись такі книги в Україні, чи суспільство ще не дозріло для визнання окремих темних сторінок свого минулого?

- Ці питання уже піднімають і Ярослав Грицак, і Андрій Портнов, і ін. Проблема в тому, що їхні статті не можуть стати приводом для загальнонаціональної дискусії, як це сталося з книгами Гросса в Польщі. У кращому випадку це тема для диспуту в академічному середовищі або однозначного засудження в середовищі правонаціоналістичному.

Загибель або страждання когось на українській землі просто не може «підірвати» громадську думку, очевидно, ми – як народ – ще не переросли етап етноцентризму. Це стосується не тільки євреїв. Нещодавно на державному рівні відзначали річницю депортації кримських татар – чи це викликало широке зацікавлення громадськості? Те ж саме можна сказати про Волинську трагедію 1943 року – до річниць цих подій – в 2003 і в 2013 роках – зав’язалася якась дискусія, але вона обмежилася академічним дискурсом.

Трагедії инших етнічних груп – не залежно від того, хто їх знищував, – не цікавлять більшість українців. Певною мірою це обумовлено комплексом жертви, який притаманний українському народові. Вільфрід Ільгов в своїй статті «Змагання жертв» («Критика», 2006, № 5) демонструє, як Голокост і Голодомор конкурують в свідомості українців, доводячи, що багато хто не сприймає Голокост як виняткову трагедію, оскільки порівнюють її з Голодомором, доводячи число його жертв до цифри загиблих в роки Голокосту. Це треба перерости, і, мабуть, 25-ти років існування української держави в її нинішній формі для цього недостатньо.

- Як єврею мені глибоко неприємна теза про те, що якийсь народ вбирає антисемітизм з молоком матері, як свого часу сказав прем’єр Ізраїлю Іцхак Шамір про поляків. Але якщо ми – як українці, так і євреї – не пояснимо собі причини спалахів взаємної ненависті, то так і не зможемо відрефлексувати минуле. Чим, наприклад, пояснити хвилю стихійних погромів, що прокотилися по Галичині ще до приходу німців влітку 1941-го? Реакцією на дворічне більшовицьке правління? Але євреїв в Народних зборах Західної України практично не було. Ефективністю нацистської пропаганди? Але ми говоримо про найперші дні війни...

- Це правда, в деяких місцях погроми сталися через кілька годин після відступу совєтських військ, ще до приходу німців. Можливо (це моє припущення), свою роль зіграла німецька пропаганда польською мовою, яку з 1939 по 1941 рік поширювали і по Західній Україні, що увійшла до складу СССР, – у багатьох були радіоприймачі з вільним налаштуванням, а польську знали всі. Треба розуміти, що це було єдине альтернативне джерело інформації, причому, після укладення пакту Молотова-Ріббентропа ці передачі не мали антисовєтського характеру, зате мали чітко виражену антисемітську спрямованість.

У Львові було инакше – там німці, відкривши в’язницю на Лонцького (де в червні 1941-го співробітники НКВД розстріляли близько тисячі ув’язнених) і змусивши євреїв виносити тіла жертв, спровокували погром. Загальним для погромної хвилі було те, що вона проходила без безпосередньої участі німецьких військ. Вермахт в перші тижні війни не був задіяний в розстрілах єврейського населення (крім двох міст в Білорусі – Гродно і Ліди), оскільки це підривало моральний дух солдатів. Що стосується працівників СС і СД айнзацгруп, які займалися виключно «остаточним рішенням», то вони просувалися на схід безпосередньо за Вермахтом і починали «роботу» через кілька днів після вступу в місто.

- Чи не бентежить українських істориків часом незручне «сусідство пам’ятей»? Найсвіжіший приклад – постанова ВР про введення в офіційний календар 2016 року двох пам’ятних дат – 75-річчя трагедії Бабиного Яру і 90-річчя від дня вбивства Петлюри. Чи може хтось сьогодні хоч трохи критично підійти до особистості Петлюри – навіть поза контекстом погромів – досить згадати, що саме Петлюра в рамках Варшавського договору 1920 року фактично віддав всю Західну Україну Польщі. Чи, поки існує загроза українській державності, ніякі рефлексії на цю тему неможливі – образ героя не повинен бути нічим заплямований...

- Особисто для мене – та й для багатьох моїх колег – Петлюра не герой, оскільки «герой» – термін не науковий, а емоційно насичений. Варшавський договір згадують сьогодні навіть в шкільних підручниках як вимушений акт. Єврейські погроми – теж не замовчують, навіть такий націоналістично орієнтований історик, як Володимир Сергійчук, який доволі тенденційно підбирає матеріали для своїх збірок документів, не заперечує участь петлюрівських військ в погромах. Він лише демонструє, що Верховний отаман не несе за них відповідальності – вина Петлюри швидше в тому, що він прийняв на себе командування армією, не маючи можливості її контролювати.

Та й в єврейській історичній пам’яті Петлюра аж ніяк не найбільш демонічна фігура, згадаємо хоча б про його контакти з Жаботинським. Я вже не кажу про створення Міністерства єврейських справ в період Центральної ради, що функціонувало і при Директорії. Про це можна почитати в книзі «Жидівська національна автономія в Україні 1917-1920 рр.» Соломона Гольдельман, який обіймав кілька високих посад в уряді УНР, а після еміграції став одним з організаторів Української господарської академії в Празі.

З одного боку, зрозуміло, що загалом образ Петлюри формували люди, не схожі на Гольдельмана. З иншого, очевидно, що академічна історіографія і практична політика – абсолютно різні сфери, у нас не платонівська держава, і інтелектуали поки не визначають її курс. Тому введення в офіційний календар тих чи инших пам’ятних дат – це питання державних інтересів, які сприймають доволі специфічно.

- Напевно, тільки в стабільній державі, що не намагається наспіх сколотити свій пантеон, можливий глибокий історичний аналіз – не сформований на потребу чергових інтересантів?

- На щастя, академічна наука і державна політика не так активно перетинаються в Україні, тому у істориків є можливість вести дослідження і вільно публікуватися без огляду на те, як це сприйме істеблішмент. Инша справа, що не завжди вдається донести свої погляди до масової аудиторії – у нас немає дослідників, які, як Гросс або Ванагайте, могли б вміло піднести свою книгу, а ті, хто це вміє, – дуже далекі від науки. Але, хтозна, можливо, скоро такі історики з’являться.

Розмовляв Михайло Гольд,

березень 2016

http://hadashot.kiev.ua/content/v-ukrainskoy-istorii-evreev-slovno-net