www.ji-magazine.lviv.ua

Зєев Ханін, ізраїльський соціолог і політолог

Звідки в Ізраїлі євреї

Були часи, коли ізраїльське суспільство базувалося на системі плавильного котла – євреї, які прибували з країн діаспори, мали залишити своє минуле та інтегруватися в те, що прийнято називати ізраїльською сіоністською культурою. Тільки за останні 25 років в Ізраїль, за даними Організації міжнародного співробітництва і розвитку, прибуло 1 мільйон 400 тисяч мігрантів з різних країн.

З 1949 року по сьогоднішній день в країні були дві великі алії («сходження», репатріація євреїв). Перша – це приїзд вихідців з країн Сходу і Африки, тоді кількість репатріантів була майже такою, як і кількість жителів країни. Друга – з колишнього СССР, всього з 1989 року в Ізраїль приїхали 1 109 863 людини.

Піки хвиль і те, що було до них, показують структуру ізраїльського суспільства, яке ділиться на три великі категорії: Перший, Другий і Третій Ізраїль. Ці терміни ми використовуємо, щоб показати шари, з яких складається соціум країни. Якщо з кінця 70-х до початку 80-х років ми сприймали його ідеологічно як єдине ціле (при цьому культурні відмінності ігнорувалися), то сьогодні ізраїльське суспільство стало мультикультурним, але не в загальноприйнятому значенні.

Європейський мультикультуралізм побудований на ідеї ігнорування етнічних відмінностей. Існує громадянський націоналізм: кожен, хто має, наприклад, французький паспорт – француз. Етнічні французи, німці, англійці вважають, що цього достатньо, але потім з’ясовується, що багатокультурність і громадянський націоналізм мало лише декларувати. Саме тому плавильний котел, який перестав функціонувати приблизно в 50-і роки, вибухнув. У результаті перед нами ситуація, в якій всі ці ідеї (в тому числі національного будівництва), що базуються на моделі національного мультикультуралізму, не працюють.

Є три виходи з ситуації, що склалася. Перший: зробити вигляд, що нічого не відбувається, – тобто займатися адаптацією мігрантів (якщо не перше покоління, то друге або третє інтегрується). Другий вихід: повернутися до класичного націоналізму – подібного підходу дотримується невелика група, їх в Європі називають новими правими. Третій спосіб полягає в прагненні поєднати ці два підходи, і у маленької, але гордої країни під назвою Ізраїль це майже вийшло.

Ізраїль євреями не обмежується

Сказати, що ізраїльська модель відносно ідеальна, – це наступити на горло власній пісні. Сьогодні вона намагається поєднувати ідеї сучасної ліберальної держави з ідеєю етнічного націоналізму («сіоністська держава», «держава євреїв» або «єврейська держава»). Перший термін означає, що євреїв більшість, а другий – що символи і цінності повинні базуватися на єврейській традиції.

Потім починається довга дискусія про те, чим же є єврейська традиція. Хоча євреїв в Ізраїлі справді більшість, структура суспільства ними не обмежується. Близько двох місяців тому були опубліковані дані, згідно з якими населення країни налічує приблизно 8,4 мільйона чоловік. У 1948 році воно становило близько 872 тисяч чоловік, тобто за 70 років збільшилася в 10 разів.

Три чверті його складають євреї, близько 5 % – «інші» (прибули в рамках закону про повернення, але не зареєстровані як євреї). Управління по статистиці виділяє їх в окрему категорію: члени сімей, діти євреїв, внуки євреїв, подружжя-неєвреї. Раніше основна маса «інших» прибувала з колишнього СССР, але останнім часом більшість їх приїжджає із Західної Європи, США, Латинської Америки. Це ізраїльтяни, які не є ні євреями, ні арабами.

Неарабські араби

Близько 20 % населення Ізраїлю арабомовні. Довгі роки їх зараховували до ізраїльських арабів (за винятком друзів і черкесів, яким одразу вдалося довести, що вони не араби).

Друзи – носії окремої ідентичності. Хтось вважає їх нащадками хрестоносців, хтось – вихідцями з Кавказу, хтось – групою населення, яка сповідує специфічну форму монотеїзму. Ізраїльські друзи абсолютно лояльні, служать в армії, здобувають освіту і так далі. Друзькі міста вважаються містами особливого економічного розвитку.

З черкесами та ж сама історія – це нащадки кавказьких черкесів, яких вивезли після поразки Шаміля в Палестину. Насправді велика їх частина – адигеї. Про своє коріння вони говорять дуже розпливчасто, але це теж патріоти, вони служать в армії. Їхня молодь в основному перейшла на іврит. Не так давно черкеська громадськість попросила дозволу перевести викладання загальноосвітніх дисциплін на іврит, а священні дисципліни викладати, як і раніше, на арабській. Міністерство освіти побачило в цьому загрозу розшарування арабського населення Ізраїлю, і тому прохання відхилили.

Що ж стосується інших арабомовних, то і в їх середовищі відбуваються цікаві явища. Ось, наприклад, араби-християни. У більшості арабських країн християни були носіями місцевої версії націоналізму. Якщо подивитись на націоналістичні рухи в Марокко, Алжирі, то в перших рядах побачимо саме їх. Статус людини там визначався релігією, тому мусульмани були повноправними, а християни – ні. Коли з’явилася можливість релігійну ідентичність замінити національною, християни опинилися в перших рядах.

Якщо ж подивитися на арабські рухи ізраїльського колективу, з’ясується, що арабські або палестинські націоналісти бачать себе не стільки представниками ізраїльських національних меншин, скільки частиною великого арабського світу. Ізраїльська громадська думка довгий час сприймала арабів-християн як частину цього дискурсу.

Нещодавно ми відзначали п’ятиріччя «арабської весни». За ці роки стало зрозуміло, що єдина група арабів, яка може розраховувати на високий рівень життя, – та, яка живе в Ізраїлі (якщо не брати до уваги громадян князівств Перської затоки). Те ж саме можна сказати про арабів Іудеї і Самарії.

В ізраїльському арабському середовищі почався процес поступового відшарування. Перші в черзі – християни, чий рівень освіти незмінно вищий, ніж у євреїв-вихідців з країн Сходу. Сімейна структура у них приблизно така ж, як в єврейському середовищі. Три роки тому стався прорив – Міністерство внутрішніх справ Ізраїлю дозволило бажаючим записувати себе як арамеїв (ассирійців). Ідеологи цього руху наполягають на тому, що вони не є нащадками арабів. Потім з’ясувалося, що в мусульманському середовищі існують й інші групи населення, які мають неарабське походження. Зараз всюди відбувається відродження стародавніх ідентичностей, і, за оцінками наших експертів, приблизно 35 % мусульман – курди.

Держава в цій ситуації має якось визначитися. Перший варіант полягає в гальмуванні цього процесу, коли влада дає зрозуміти, що бачить єдиний арабський колектив, у якого є свої лідери. Так Біньямін Нетаньяху одного разу вирішив зайнятися арабським сектором, на його розвиток виділили 15 мільярдів шекелів. Нетаньяху зустрівся не з представниками громадськості, а з депутатами арабського списку. Такий підхід використовували останні 20 років: нам зручно, коли є одна адреса, а всі ідеї розшарування нам не цікаві.

Другий підхід: держава повинна підтримувати іншу ідентичність. Це цілком вписується в ідею мультикультурності. Виникає питання про кордон: чи означає це, що в Ізраїлі живуть друзи, черкеси, араби, палестинці, а також росіяни та ефіопи, які за походженням випадково стали євреями? Тобто, чи повинна у нас реалізуватися європейська модель?

Третій варіант: у нас тепер є ізраїльтяни, а єврейський характер держави – те, що було важливо на попередньому етапі. Або, навпаки, є ізраїльський єврейський колектив (це титульна нація), всередині нього існують свої підгрупи, але їхня колективна ідентичність важливіша. Всі інші групи – громадяни країни, вони мають не просто право, визнане державою, а й підтримувану нею індивідуальну і групову ідентичність, при цьому вони – «інші», вони повинні визнавати єврейський статус країни.

Зараз стосовно цього в Ізраїлі триває дискусія. З погляду європейської ліберальної демократії, ніякої титульної нації в Ізраїлі бути не повинно. Але ізраїльтяни не готові відмовитися від єврейського характеру держави. Як же тоді бути з багатокультурністю? Виявляється, що ці речі не завжди суперечать одна одній. Може існувати абсолютно багатокультурна країна, що дає права будь-яким етнічних груп, але над усім цим стоїть Ізраїль як єврейська держава.

На практиці це працює так: сьогодні Ізраїль визнає всі неєврейські групи як колективи. Араби і друзи мають свою форму національної автономії – свої суди, школи і так далі. Стоїть питання про академічне перетворення в Назареті. Тут присутня і політика – Ізраїль зацікавлений в тому, щоб ізраїльські араби здобували освіту саме тут.

Зараз в країну повертаються араби, які здобули освіту в Дамаску. З якими ідеями вони повертаються, можна тільки здогадуватися. Наприклад, останнім часом точаться розмови про те, що в Самарії зареєстрували перший осередок ІДІЛ.

Ізраїль – демократична країна

Ізраїль зі своєю системою автономій є ліберально-демократичною країною, яка гарантує права всім громадянам. У певному сенсі цих прав навіть більше, ніж в більшості європейських держав, принаймні, на символічному рівні.

Наприклад, чому Ізраїль більш демократична країна, ніж Британія? В якомусь сенсі ми все ще британська колонія (прецедентне право, статус Верховного суду), але у нас немає вимоги, згідно з якою президентом може бути тільки єврей-іудей, а в Великобританії королем може стати тільки англієць.

На практиці в Ізраїлі не існує ніякої різниці між різними за походженням жителями країни. На груповому рівні держава теж підтримує всі громадські і структуральні утворення. Наприклад, школи християнського і мусульманського сектора, які фінансує держава, так само близькі до сфери приватної освіти, як, наприклад, ультраортодоксальні. При цьому християни скаржаться, вони вважають, що в цьому є елемент дискримінації: ультраортодоксів держава фінансує майже на 100 %, а їх – тільки на 70 %.

Повноваження на ведення актів цивільного стану (шлюби, розлучення, приналежність до громади) міністерство внутрішніх справ передає релігійним громадам, які повинні діяти відповідно до традиції. У цьому сенсі ми можемо говорити, що наша країна – ліберально-демократична і діє в дусі концепції мультикультурності.

Єдиний пункт, де існує розбіжність з Європою, – це націоналізм. Європейці пішли до кінця, вони заявили, що індивідуальна і колективна автономія поширюється на національний статус. Якщо до недавнього часу, наприклад, у Франції національна і етнічна ідентичність розцінювалася як одне і те ж, то сьогодні там громадянський націоналізм.

В Ізраїлі цей крок так і не зробили, оскільки Ізраїль створений як держава єврейського народу. Якщо він перестане нею бути, то втратить сенс свого існування. Другий момент: якби ми перебували десь між Твер’ю і Люксембургом, можливо, проблеми б і не було, але ми знаходимося на Близькому Сході. Зараз Близький Схід прийшов до Європи, тому Ізраїль виходить з того, що бути єврейською державою – означає бути державою європейською, демократичною, високорозвиненою.

Як влаштований ізраїльський мультикультуралізм

Нетаньяху кілька років тому був у Москві і на зустрічі з громадою шокував публіку, сказавши, що існує три великі держави: Китай, США і Google, але ж Google – це Ізраїль. Сьогодні немає жодної транснаціональної компанії, яка не відкрила б тут свій науково-дослідний центр. Останнім «зламався» Касперський, який відкрив свій центр в Хайфі.

Інтелігентною людиною вважають того, у кого спочатку дід, потім батько, а потім і він сам закінчили університет. У ситуації, коли просто неможливо перекупити технологічні компанії, важливий загальний контекст і рівень освіченості населення. В Ізраїлі вдалося досягти високого рівня освіченості саме тому, що це єврейська держава. Альтернатива для неї, якщо вона такою бути перестане, – це держава арабів, звичайна близькосхідна країна.

Тому у нас є низка міркувань, за якими ізраїльське суспільство не готове відмовитися від «єврейськості». По-перше, багато наших побратимів ще живуть в діаспорі, і ми не можемо приймати рішення за всіх. По-друге, Ізраїль є єврейською державою відповідно до оголошених цілей: забезпечити євреям фізичну і економічну безпеку. І третє: ми існуємо, щоб кожен єврей міг реалізувати невід’ємне право жити серед свого народу.

Упродовж багатьох десятиліть наші державні лідери відмовлялися від ізраїльського імперіалізму і не позиціонували себе як держава всіх євреїв світу. Сьогодні ситуація інша, враховуючи, що палестино-ізраїльський конфлікт – це конфлікт з усім арабським світом. Ми зацікавлені в тому, щоб Ізраїль знову був загальноєврейським проектом. Якщо глянути на опитування, проведені серед американсько-єврейської молоді, то 20 % респондентів кажуть, що Ізраїль займає важливе місце в їхній ідентичності.

Нещодавно було засідання комісії кнесету по аліє, абсорбції та діаспорі. Депутати говорили про те, що вони не повинні нав’язувати студентським організаціям орієнтацію на Ізраїль. Головне завдання – збереження молоддю своєї єврейської ідентичності. Не впевнений, що це можна зробити, відмовившись від Ізраїлю. Мігрантам важливо, що у них є своя країна (одна з причин, по якій, скажімо, в Канаді єврейські школи дуже якісні і взагалі розвинений сіонізм діаспори).

Якщо ти єврей, але кажеш, що Ізраїль тебе не стосується, то хто ти? При цьому, щоб бути повноцінним ізраїльтянином, потрібно мати ще якусь приналежність. Так працює наш мультикультуралізм. Як ви бачите, він не скасовує ні єврейської держави, ні титульної нації, але і не суперечить демократії.

Ізраїль як країна переможного НЕПу

Якщо ми подивимося, що діється в 80 % титульної нації, то побачимо таке: довгий час цей колектив будувався за принципом плавильного котла. Репатріантові говорили, що він зобов’язаний забути своє галутне минуле (галут – розсіювання, вимушене перебування єврейського народу поза рідною країною) і має якнайшвидше стати частиною ізраїльської єврейської спільноти. Важливу роль в цьому процесі відігравав іврит, адже івритська культура ліберальна, соціалістична і світська.

Відносини між світською частиною і релігійною громадою будувалися за моделлю взаємного виключення (те, що називається світським релігійним статус-кво, якого свого часу досяг Бен-Гуріон). Угода була така: у кожного є свій город, зустріч відбувається посередині. Єврейські свята – загальнонаціональні, кашрут в усіх державних закладах, але при цьому релігійна громада визнає світську частину громади.

Бен-Гуріон і його команда вважали, що релігійні групи – це тимчасове явище, покликане зникнути через два-три покоління, а релігійні лідери вважали, що інші награються в світський сіонізм і повернуться до традиції, тому теж можна почекати два-три покоління.

До початку 60-х років в Ізраїлі йшла культурна війна проти двох мов: арабської та ідишу. Арабська була мовою ворога, а ідиш був ворогом мов: штрафували постановки на ідиші, забороняли вихід газет на ідиші. У результаті в 70-ті роки армія почала відчувати дефіцит арабської мови при 700 тисячах вихідців з арабських країн.

Це не сталінський режим, Ізраїль тоді був країною переможного НЕПу. Досі ізраїльська система політичних партій є заповідником 20-х років СССР: есери, соціал-більшовики, кадети та інші. Плавильний котел зламався на рубежі 70-80-х, і тоді ж на політичну арену почав виходити Другий Ізраїль. Існував рух «Чорних пантер», що призвів до того, що суспільство виявилося готовим прийняти «іншого», який раптом став законодавцем культурних мод. В результаті відбулося розмежування між елітною культурою Першого і Другого Ізраїлю, який посів свою нішу в масовій культурі – від одягу до музики і традиції муніципального управління.

У 90-ті роки ситуація знову змінилася. Коли приїхав так званий «золотий мільйон», Ізраїль був готовий прийняти і його. Вихідці з Совєтського Союзу зараз мало представлені, наприклад, в юридичній і журналістській системах, на військовій службі. У той же час їх дуже багато в сфері високих технологій, відкритої освіти, відкритих ЗМІ, тобто там, де не задіяні традиційні еліти Першого і Другого Ізраїлю. Репатріанти освоїли ніші, які були або порожні, або просто не існували, адже кожна наступна хвиля репатріантів приїжджає і пропонує щось своє.

http://m.lenta.ru/articles/2016/03/07/israel/