www.ji-magazine.lviv.ua

Олександр Хара

Про інтереси США в Україні, а також наші перспективи перемогти не тільки Путіна, а й власний олігархат, що об'єднався, в інтерв'ю Politeka розповів експерт фонду «Майдан закордонних справ» Олександр Хара

Олександр Куриленко: Оцініть політику США по відношенню до російсько-української війни? Адже для американців Україна не пріоретет № 1?

Олександр Хара: Ключовим елементом американо-російських відносин є контроль над стратегічними ядерними озброєннями. Саме в цій сфері Росія є прямою загрозою для безпеки США. Проте Кремль неухильно дотримується домовленостей про скорочення чисельності таких озброєнь (новий Договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь був підписаний в 2010 році і передбачає доведення їх до 1550 штук), оскільки «спадщина», що  залишилася від СССР надлишково і коштовною як в сенсі утримання, так і в сенсі її модернізації.

У Вашингтона є вагомі підстави підозрювати Москву в порушенні іншого важливого договору - про ракети середньої і малої дальності 1987 року, що зумовлює баталії на дипломатичному фронті.

Що стосується тактичної ядерної зброї, так само як і звичайних збройних сил РФ, то вони являють загрозу не стільки безпосередньо США, як союзникам Вашингтона - перш за все європейським.

Друге: для американців питання Сирії та України має значення, але не є першорядним. Тому вони можуть вирішувати ці питання не поспішаючи. В Україні американці вибрали довгострокову стратегію. Вони розуміють, що з-за океану складно симетрично піднімати ставки подібно прикордонної з нами Росії.

Тому Вашингтон вирішив не дратувати Москву, але і не давати Кремлю можливості встановити контроль над Україною. Є зацікавленість в Україні як у стабільному партнері. Але вона не така, щоб вкладати в неї серйозні ресурси. На даний момент вони просто тримають нас на плаву.

Пріоритетом американців є не рішення наших «гарячих» проблем, а створення інституційних інструментів, які підвищили б життєздатність держави, зокрема і наші можливості відбивати російську агресію в перспективі. Цей курс наштовхується на серйозний опір нашої політичної «еліти», яка бажає зберегти, схоже навіть ціною втрати державності, олігархічну систему управління. Адже вона є єдиним відомим їм способом збагачення.

Олександр Куриленко: А Москва, Путін - що вони шукають в Україні?

Олександр Хара: У російської політичної еліти сформувалося чітке бачення України як «легітимної» частини російської держави (один народ, одна церква, загальна історія та інші міфологеми), яка в тій чи іншій формі повинна бути в сфері впливу Росії. На відміну від Заходу, де домінує постмодерністське бажання уникати конфлікту, знайти рішення, яке задовольнить протилежні сторони, Кремль сповідує принцип «гри з нульовим результатом». З таким підходом незалежна і тим більше України, яка інтегрується в європейські структури, означає лише поразку, якої Кремль не може допустити, незважаючи ні на яку ціну.

Таке бачення ситуації поділяє переважна більшість «простих росіян». Путін настільки «став творцем» сучасної Росії, наскільки ж змоделював і обумовлені глибинними страхами і сподіваннями стиль мислення і поведінки російського суспільства. І це вірно не тільки по відношенню до України, але і до власне внутрішніх російських процесів. Я маю на увазі архаїзацію свідомості, пошук ворогів, посилення диктату держави тощо.

Істерична російська агресія або вб'є нас, як пасивну рослину, або загартує

Олександр Петрачков

А ще ми для них стали одним з головних «інших» (образ «іншого» важливий для побудови будь-якої ідентичності, - ред.). Це все накладається на російське поняття «інших»: «хохлів», «жидів», «чурок» і, звичайно ж, «піндосів». Бо ж як пояснити, що найбільша і надзвичайно багата ресурсами держава не здатна забезпечити гідного життя своєму народові? Тільки через нацьковування на «інших», пояснюючи це русофобією та різноманітними теоріями змови.

І це не винахід власне Путіна, а традиційна політика з часів заснування Росії Іваном Третім. Ось наприклад, росіяни люблять згадувати про перемогу над Наполеоном, але уникають розмови про те, що солдати переможної армії масово дезертирували і залишалися в зруйнованій війною Франції, не бажаючи повертатися на свою «високодуховну» батьківщину, де кріпосницьке, читай рабське, життя не було цукром.

Загалом, якщо немає позитивного порядку денного, народом можна управляти тільки страхом і репресіями. Ось сьогодні Путін і вибудовує державу з усіма рисами фашизму - авторитарною імперіалістичною ідеологією, культом особистості, всеосяжним контролем держави за всіма сферами життя суспільства і індивідуума, ідеєю постійної війни як сенсу існування.

Олександр Куриленко: На що Путін сподівається, коли з режиму легкого авторитаризму переходить до більш жорсткого політичного контролю?

Олександр Хара: Думаю, сподівається на те, що зможе «пересидіти» демократію. Європейські та американські політики на виборах змінюються, а він може утримувати владу стільки, скільки, як йому здається, - захочеться.

Зараз європейська спільнота переживає глибоку кризу. Мало ймовірна, але не виключена подальша фрагментація Британії. У зв'язку з виходом з ЄС почалися відцентрові процеси в Шотландії, Уельсі та Північній Ірландії. Ну, і власне Євросоюзу. Там настав час «друзів Путіна» - політиків лівацького і вкрай правого спрямування, які хотіли б поховати загальноєвропейський проект.

Такий сценарій - межа мріянь володаря Кремля. Він упевнений, що це відкриє шлях до повернення в лігу геополітичних важкоатлетів. Він кинув виклик історії і хоче переграти час.

Олександр Куриленко: На давно прострочених мінських домовленостях можна поставити хрест?

Олександр Хара: Мінські домовленості для Росії нічого не варті. Це просто прикриття, щоб зібрати сили і в зручний для Кремля момент вдарити ще раз.

Наша влада йому підіграє, не хоче адекватно реагувати - розірвати дипломатичні відносини, ввести воєнний стан. Мінські домовленості виписані так, неначе у нас йде громадянська війна.

Олександр Куриленко: Які плани Кремля на короткострокову перспективу?

Олександр Хара: Не секрет, що внутрішньоукраїнська політична криза зайшла в латентний стан - щоб там не казали наші владоможці про її «подолання» через зміну прізвищ в уряді. Путін буде зараз грати на цій кризі, активізувати своїх агентів. Це і опозиціонери, і популісти, і той же Московський патріархат, який повинен підірвати здатність українців до опору постійними закликами до «миру».

Коли московський піп каже про мир, то має на увазі капітуляцію перед так званим Третім Римом, який, по суті, є політизованою єрессю. Адже тільки ця конфесія з самого початку російської агресії продовжує проголошувати свої послання в парадигмі Кремля. Виняток становлять окремі священнослужителі.

Погрози Путіна в бік Європи – це блеф

Eduard Steiner, Die Welt

Головне для Москви - загнати націю у відчай. Якщо наш президент додумається спробувати продавити проведення виборів на непідконтрольній території, то це ще більше поглибить економічну кризу і поставить під сумнів легітимність влади. Паралельно Москва буде промацувати слабкості Києва в східних і південних регіонах.

Все це накладається на прогнозоване загострення ситуації в зв'язку з підвищенням тарифів, падінням рівня життя. Значно просів розмір малого і середнього бізнесу, за рахунок якого фактично ведеться війна і імітується подоба якихось реформ.

Я вже не кажу про олігархічний консенсус, що душить Україну, велика частина учасників якого зацікавлена ​​в примиренні з Путіним на «прийнятних» умовах. Чи варто говорити, що ці умови не збігаються зі сподіваннями та вимогами тих, хто творив Революцію Гідності і зараз ціною своїх життів зупиняють метастазуючий на Донбасі «русскій мір»?

Олександр Куриленко: Євросоюз зараз виглядає слабким, як ніколи. Там набирають популярність ліві і праві популісти, які пропонують прості рішення складних проблем. Європа заходить в популістський тренд? І це все перед виборами в Німеччині і Франції в 2017 році.

Олександр Хара: Треба почати з «кінця історії», з 1990-х років, коли Захід повірив у остаточну перемогу ліберальної демократії над тоталітарними ідеологіями. ЄС всіляко сприяв інтеграції Росії в свої структури, засновані на демократичних цінностях, ринковій економіці, а головне - на правових нормах і джентльменських домовленостях.

Росію включили у «Велику вісімку», НАТО встановило більш-менш продуктивний діалог і зрозумілі правила гри. Альянс, вважаючи, що Москва не є великою загрози, почав процес скорочення військової присутності і витрат на оборону.

Югославська кампанія Заходу стала великою травмою для російської військової і політичної еліти, яка не на жарт боялася, починаючи «відновлення конституційного ладу» в Чечні, а по суті - етноцид чеченського народу. Вірячи в те, що Захід планує якщо не повторити щодо Росії югославський сценарій, то використати технологію «кольорових революцій». Ну, не вкладається у них в головах, що народ може бути суб'єктом історії, вся історія російської держави свідчить про зворотне.

Російська політична еліта почала активно розробляти ідеологію і реваншистські плани. На Заході вважали за краще не зауважувати авторитарні і мілітаристські тенденції в Росії навіть після російсько-грузинської війни. Для заспокоєння агресора американці пішли на «перезавантаження», а європейці на «партнерство заради модернізації».

Натомість у Сполучених Штатах, на хвилі невдоволення суспільства зовнішньою політикою в цілому і вторгненням в Ірак зокрема, до влади приходить Обама - прихильник багатосторонньої дипломатії та збільшення участі інших у світових справах. Обама зробив акцент на такій політиці, коли США показують світу привабливу модель, але не нав'язують її, не примушують до любові силою.

Це означало, що контроль США над Європою став слабшати. А європейці якось швидко забули, що своєю безпекою і процвітанням протягом півстоліття вони зобов'язані Штатам. Дивно, але в більшості країн старої Європи підняв голову антиамериканізм.

Тим часом у внутрішніх європейських справах стала очевидною інтеграційний криза (провал конституції і більшої політичної консолідації ЄС), який був посилений ще й фінансово-економічною кризою. За помилки політичних і фінансових еліт заплатила держава, а по суті, середній клас.

Проект ЄС почав серйозно буксувати. А тут ще й «арабська весна» на Близькому Сході, громадянська війна в Сирії, яка генерує хвилі біженців. На цьому тлі почали рости консервативні і націоналістичні настрої, які загрожують стати мейнстрімом.

Ліві теж не залишилися в боргу - вони перекваліфікувалися з захисту прав пролетаріату на права меншин, екологію, гендерну рівність і включили антиімперіалістичну риторику, яка головною мішенню бачить США, а не Росії.

Олександр Куриленко: Зараз помітна якась конфронтація в елітах Німеччини. Це особливо помітно, якщо уважно читати те, що говорить Ангела Меркель і Франк-Вальтер Штайнмаєр.

Олександр Хара: Це пов'язано з наближенням виборів у Німеччині і ослабленням позицій Меркель. Ангела Меркель посилила роль Німеччини в ЄС. Це її заслуга. Але вона ж взяла на себе відповідальність за вирішення проблеми біженців. Цим вона фактично захищала принципи і цінності європейської спільноти - права людини і принцип співчуття. Але, негативні наслідки такого рішення підривають її рейтинг. Дійшло до того, що Меркель звинувачують в тому, що вона стала тригером виходу Британії з ЄС.

Конфлікт з Штайнмайером і соціал-демократами ілюструє відсутність єдності не тільки по відношенню до Росії, але і щодо Великої Британії. Якщо поляки і Меркель хочуть не прискорювати процес виходу Британії з ЄС, зробити його м'яким, щоб він приніс мінімум шкоди всім сторонам, то Штайнмаєр сповнений рішучості просто «стусанами» виганяти британців. Природно, на це з задоволенням дивляться з Москви.

Олександр Куриленко: Наскільки ймовірний розвал або затяжна економічна криза Євросоюзу, який, зрозуміло, вдарить по Україні та всій Східній Європі?

Олександр Хара: Європа це складний клаптиковий організм. Історично, тут постійно були конфлікти, війни. Народження європейського проекту після Другої світової війни було призвано нівелювати ці суперечності. Європейське співтовариство, окресливши свої зовнішні кордони, фактично ліквідувало їх всередині ЄС.

Багато людей в Європі забули про катастрофічні наслідки двох світових воєн. Вони просто почали ставитися до безпеки як до даності. Тому цінність Євросоюзу зменшилася, звелася тільки до повсякденного питання особистого добробуту.

Зараз перед європейською елітою з'явився виклик, від реакції на який залежить майбутнє не тільки Європи. На мій погляд, Берлін і Париж будуть намагатися реалізовувати проект ще більшої інтеграції країн-ядра. Як це сприйме політична периферія - питання відкрите.

Незважаючи на явну кризу, я впевнений, що європейці знайдуть в собі сили і інтелектуальні здібності вийти з нього. Зараз ЄС повинен прийняти доленосне рішення щодо політичної інтеграції, щодо економіці, щодо зменшення політичних загроз з боку популістів як лівого, так і вкрай правого спрямування.

Олександр Куриленко: Як Путін буде діяти в нових умовах?

Олександр Хара: Мета Росії - розвалити ЄС і значно розхитати євроатлантичну єдність. Тут важливо те, як будуть діяти американці. Якщо вони покажуть достатній рівень підтримки і активності - єдність збережеться. Росія ж спробує створювати дугу нестабільності навколо Європи. Вони оточують Європу від Калінінграда до Криму і Середземного моря і намагаються перекрити шляхи постачання енергоносіїв в ЄС, в обхід РФ.

Олександр Куриленко: Щоб перекрити поставки, якщо виключити постачання морем, то з Азії в Європу треба виключити транзитні можливості Туреччини, яка хоче стати транзитером азербайджанського, курдського (Іракський Курдистан) і, можливо, туркменського та ізраїльського газу в ЄС.

Олександр Хара: Туреччина намагалася дотримуватися політики безконфліктності з сусідами. Однак інтереси Туреччини і РФ в Сирії суперечать один одному. Кремль підтримує частину курдів, що не подобається Анкарі.

Незважаючи на конфлікт, є і спільні проекти. Це атомна енергетика (РФ повинна побудувати в Туреччині АЕС, - Politeka). Тут вони ще можуть знайти спільну мову. Але перетворення Туреччини в регіональний енергетичний вузол, який буде контролювати потоки з Азії в Європу - суперечить планам Москви.

Ідея хабу навряд чи реалізується в повній мірі через те, що Анкара не може гарантувати безпеки виробникам і транзитерам на Кавказі. Саме в цьому контексті слід розглядати вірмено-азербайджанський і російсько-грузинський конфлікти.

До того ж, давайте не забувати, що в Туреччині є і внутрішній виклик - ісламізація. Йде повзучий демонтаж державної моделі, створеної Ататюрком, концентрація влади, послаблення впливу армії - гаранта світської держави, що прагне до модернізації. Ісламізація освіти і політики зараз закладає невизначеність під майбутнє держави. Чим все це обернеться? Тут можна тільки гадати.

Олександр Куриленко: А як буде розвиватися ситуація на Кавказі. Восени в Грузії заплановані вибори, а це завжди небезпечний період для країн, які межують з РФ.

Олександр Хара: Думаю, що навряд чи Туреччина зможе щось гарантувати Грузії. Є проблема Сирії, є проблема з курдами. Фактично турецька армія знаходиться в стані війни з курдами Туреччини. Війна малої інтенсивності йде постійно. У довгостроковій перспективі Туреччина спробує створити противагу Росії на Кавказі, але на витіснення Москви поки що сил немає.

Олександр Куриленко: Що потрібно робити Україні?

Олександр Хара: Для початку, розібратися з самими собою. Україні потрібно перетворити олігархат у великий бізнес, який буде грати за загальними правилами і втратить вплив на прийняття політичних рішень. Наш олігархат, бажаючи зберегти status quo, не дозволяє ні реформувати державу, ні воювати так, як цього вимагає ситуація. Цей «гордіїв вузол» може розрубати лише сама Україна.

14 07 2016

www.politeka.net