www.ji-magazine.lviv.ua

Владіслав Інозємцев, російський економіст, соціолог і політичний діяч

Відразу після київського Майдану, паразитуючи на тому факті, що розвиток будь-якої країни, що відкололася від колишньої метрополії, не може не припускати консолідації на національній чи націоналіcтичній платформі, російська влада визначили нову владу в Україні як "фашистську хунту". Однак, як це часто трапляється з нинішнім російським режимом, Кремль звинуватив Київ у тому, що процвітає сьогодні в самій Москві.

Що зазвичай розуміється під словом фашизм? Це авторитарний режим, заснований на принципах корпоративного держави і апології національної переваги, причому на концептах навіть не стільки ідеологізованих, скільки міфологізованих. Класичний фашизм виник і розвинувся в Італії в роки правління Беніто Муссоліні і суттєво відрізнявся від нацизму, що розвивалося в Німеччині Адольфом Гітлером. Йому притаманні такі риси, як масова мобілізація, харизматичне лідерство, позитивне ставлення до насильства, опонування "моральному занепаду" через авторитарний тип влади і абсолютизація "єдиної волі" над інтересами індивідів.

Будь-який спостерігач, який не отримує грошей від кремлівської пропагандистської машини, не помітить сьогодні в Києві ні авторитаризму, ні харизматичного глави держави, ні зневаги до принципів демократії. Україна, хоч би яким суперечливим був процес її наближення до Європи, сьогодні виступає втіленням свободи. Складно сказати, що станеться далі, але зараз влада в країні не є фашистською (це, підкреслю, не заперечує, що в українському суспільстві не відчувається впливу націоналістів).

Зовсім інше відбувається в Росії. Кремлівський режим підпадає практично під всі визначення фашизму. Патологічне відторгнення 1990-х (протягом яких активно брали участь у владних структурах і зробили перші мільйони доларів нинішній президент і його оточення) чудово укладається в пункт про прагнення заперечити колишні історичні приниження. Звідси ж і постійний культ совєтського минулого, оспівування країни, яка була "випадково" зруйнована при явному зовнішньому впливі.

Складно не помітити протиставлення "чистої" Росії "загниваючий" Європі, культу традиційних цінностей, насадження показнї релігійності і інших "духовних скрєп". Маскулінність, яка насаджується самим президентом, стає культовою. Корпоративну держава побудовано - олігархи підпорядковані волі держави, чиновництво контролює більшу частину економічної активності, "вертикаль корупції" ефективніша, ніж "вертикаль влади". Опозиціонерам уготовані показові відстріли, а відносно незалежні інтелектуали тікають за кордон. Зачистивши внутрішній ландшафт, влада перейшла до обмеженя зовнішньої експансії.

Ті, хто намагається порівняти Путіна з Гітлером, не мають рації. Російський президент не марить про світове панування - і тим більше він не прихильник расових переваг. «Русскій мір» 2000-х - це не німецька ідея 1930-х. Ідеал нинішньої російської еліти - фашистська корпоративна державу а-ля Муссоліні зразка 1920-х і 1930-х років. Путін - дуче, а не фюрер.

У Москві прагнуть к максимум - відродження Совєтського Союзу, а ям мінімум - невеликих територіальних надбань, які б тішили натовп, що звично голосує за владу.

Навіщо Путін підвищив "гібридних" генералів з Донбасу

Михайло Жирохов, український історик та журналіст

Крим - це Абіссінія 1935 року, а не Австрія чи Судети 1938-го. "У Італії є імперія", - заявив тоді Муссоліні. Цих же ілюзорних сутностей хоче і російський президент. Смішно чути, як наші колеги з балтійських країн висловлюють побоювання щодо російського вторгнення - цього ніколи не станеться: Італія в 1930-і не нападала на великі держави; вона виступила союзником Гітлера, але у Росії немає "старшого брата". Путін ніколи не піде на конфлікт з НАТО; російський фашистський режим - це для внутрішнього споживання і забезпечення "життєвого простору" не для російського народу, а виключно для еліти.

В результаті Кремль в черговий раз звинувачує інших у тому, що найбільше характеризує його самого. Те, що відбувається з середини 2000-х в Росії - це становлення популістського , помірно агресивного, фашистського режиму. Муссоліні в Італії, Франко в Іспанії та Салазар в Португалії - ось прямі аналоги тих, хто править сьогодні в Москві.

Тому, з одного боку, західному світові слід знизити рівень жахливих очікувань того, що може статися в найближчому майбутньому. З іншого - усвідомити, що на тимчасовий характер російського божевілля сподіватися не доводиться. Ще у 1970-ті роки в Парижі і Бонні говорили: "Європа закінчується на Піренеях" - і мали рацію. Сьогодні вона закінчується на східних кордонах Євросоюзу. Далі починається сіра зона - зона звичайного фашизму. Саме звичайного, який не прагне перевернути весь світовий порядок.