www.ji-magazine.lviv.ua

Ігор Ісаєв

Після вступу Польщі в НАТО і ЄС втратила актуальність ідея, яка раніше об'єднувала всі політичні сили країни: інтеграція з Заходом. Польські політики так і не знайшли їй заміну в майбутньому і замість цього зайнялися національною історією. А гонитва за популярністю змушує їх звернути увагу на широкі верстви населення, які в понятті «поляк» цінують не каяття, а вічну правоту і винятковість

Коли президент Чехії Мілош Земан під час кампанії 2013 року згадував декрети Бенеша і натякав, що його суперник Карл Шварценберг «німецький реваншисти», місцева еліта вважала таке загравання з електоратом негідним. Зараз, через три роки, бажання переграти минуле охопило всю Східну Європу. Хорватія, активно інтегруючись до ЄС, не може відрізнити національних героїв від військових злочинців 90-х; прем'єр Орбан говорить про велику Угорщину. Реванш в історичній політиці почався і в Польщі.

У серпні поляки відзначають одну з головних дат у своїй історії - в цей час в 1944 році польська антикомуністична Армія Крайова почала у Варшаві повстання, сподіваючись звільнити столицю від німців раніше, ніж туди прийдуть совєтські війська. Червона армія припинила наступ на Варшаву і з східного берега Вісли спостерігала, як німці знищать політичних супротивників СССР у Польщі. Повстанці програли, але сьогодні поляки шанують це повстання не через його результати, а за сам факт. Однак в цьому році сюжети польської історії знайшли нові смисли.

Сонм смоленських мучеників

«Право і справедливість» - право-консервативна партія, яка минулої осені отримала всю повноту влади в країні, - вирішила відмовитися від звичного формату серпневих урочистостей. Міністр оборони Антоній Мацеревич, один з найбільш одіозних лідерів «Права і справедливості», заявив, що в цьому році замість традиційного згадки імен загиблих повстанців солдати зачитають імена політиків, які загинули в 2010 році в авіакатастрофі під Смоленськом. Ця так званя «смоленськя перекличка» за розпорядженням міністра стала обов'язковою на всіх урочистостях, в яких бере участь польська армія.

Зрозуміти зміст цього рішення допоможе такий факт: до приходу до влади минулої осені «Право і справедливість» багато років перебувала не просто в опозиції. Це було підпілля. Точкою входу в підпіллі стала авіакатастрофа 2010 року, в якій загинула значна частина керівництва партії, включаючи тодішнього президента Леха Качинського - рідного брата нинішнього глави «Права і справедливості» Ярослава. Партія сильно скоротила свою присутність в традиційних ЗМІ, замість них створювала власні, альтернативні, що говорять лексикою військового часу ( «зрадники», «партизани вільного слова», «смоленські мученики») про те, що авіакатастрофа під Смоленськом була не трагічною випадковістю, а результатом масштабної антипольської змови.

Зараз, коли «Право і справедливість» повернулася до влади, такою мовою заговорили вже громадські ЗМІ Польщі, куди з підпілля перекочувала значна частина «непокірних» журналістів. Головна мета викриттів «смоленської змови» - створити квазірелігійний культ сучасних польських героїв. Нинішній польський сонм мучеників - це 96 політичних діячів, які розбилися під Смоленськом. Апокриф про них, що не має поки що канонічного тексту, приблизно говорить таке: загиблі - це мученики, вони стали жертвою змови Кремля з тодішнім польським урядом на чолі з Дональдом Туском, адже їм була на руку смерть нашого президента. Тобто «справжніх патріотів» погубив не просто Путін - з цим якраз все зрозуміло, - а польські колабораціоністи. Ми і вони, наш і їх, а між нами Кремль - це сюжет, знайомий з часів Варшавського повстання 1944-го. У той час як німці вбивали польських антикомуністів, польський комуністичний уряд чекав у тилу Червоної армії, щоб увійти до Варшави, оголосивши свою владу і вічну дружбу з СССР.

Призначення Яна Пєкло послом в Україні не подобається політичній еліті Польщі

Rzeczpospolita

Ветерани Варшавського повстання, а також чимала частина польського суспільства обурилися рішенням міністра Мацеревича зачитувати на річниці «смоленську перекличку», яка не має ніякого відношення до подій 1944 року. Незадоволені були і праві, і ліві: одні вбачали в такому кроці знущання над пам'яттю загиблого президента Леха Качинського, для інших обурливий був сам факт приклеювання нової, до того ж далеко не загальновизнаної, міфології до Варшавського повстання.

Зрештою, Міноборони та організатори пам'ятного заходу дійшли компромісу: буде армія, буде урочисто зачитаний список загиблих повстанців, проте він буде доповнений деякими іменами загиблих в авіакатастрофі 2010 року.

«Немає ніяких істотних підстав для доповнення списку новими іменами», - написали у відкритому листі п'ятеро ще живих повстанців, які не погодилися з компромісом. Вони звинуватили президента Польщі Анджея Дуду в тому, що той не втрутився і не зупинив цей абсурд, «незважаючи на те що багато говорить про патріотизм». «Ми не хочемо чути його гучні промови, за якими не йдуть реальні дії», - написали повстанці, відмовившись від щорічної зустрічі з главою держави.

Прокляті солдати

Це не перший скандал в головній ролі з Мацеревичем і Дудою, в основі якого - історична політика нової влади Польщі. Вони обидва відомі спробами звести в ранг національних героїв так званих «проклятих солдатів» - тобто польських лісових братів, які продовжували в другій половині 1940-х боротися проти нової влади, незважаючи на заклик лондонського еміграційного уряду скласти зброю. «Прокляті» заявляли, що воюють тільки проти комуністів, але на відміну від згаданої Армії Крайової не мали загального центру - загони «проклятих солдатів» були деморалізовані, вони часто грабували і знищували місцеве, особливо непольське населення, навіть боролися між собою.

У квітні польський уряд вирішив перепоховати одного з таких солдатів, Зигмунта Шендзеляжа. У прощанні з ним брав участь міністр оборони Мацеревіч, а на самому похороні був навіть президент Дуда. «Сьогодні повертається честь гордої Польщі, яка віддає данину своєму великому синові», - заявив Дуда, вказуючи на боротьбу Шендзеляжа проти Рад. Все б нічого, але, крім боротьби з совєтськими диверсантами, Шендзеляж відомий злочинами проти білорусів і литовців. Зокрема, в 1944 році його загін вбив литовських захисників і цивільне населення села Дубінгяя під Вільнюсом.

До недавніх пір польська влада обережно поводилися з «проклятими солдатами», розуміючи неоднозначність цієї сторінки минулого. Але в каноні правлячої партії «Право і справедливість» ці солдати тепер стали важливішими від  Армії Крайової. З подачі держави культ «проклятих солдатів» розростається на очах: ​​про них на державні гранти робляться виставки, створюються проекти, пишуться книги. Для нової влади Польщі «прокляті солдати» - це проекція їх самих в минуле. Адже вони теж боролися в підпіллі і боролися не тільки з іноземними окупантами-комуністами, а й з польськими зрадниками, що пішли на співпрацю з поставленим Москвою урядом.

Зрадники з-поза Польщі

У Східній Європі неможливо переглянути власну національну історію так, щоб це не призвело до проблем у відносинах з сусідніми країнами. Тому на початку літа обидві палати польського парламенту зайнялися ще одним історичним питанням - почали дискусію про визнання «волинської різанини», яку неначе здійснила Українська повстанська армія у 1943 році, геноцидом поляків. Відповідну резолюцію Сейм прийняв 22 липня, їй передували парламентські дебати, які по емоційності поступалися хіба що обговоренню закону про громадянськепартнерство (в тому числі одностатеве), який так і не був прийнятий.

Спори про волинську резолюцію здалися б дуже знайомими російським телеглядачам. Про історичні факти майже не говорили, натомість обговорювали культ Бандери в сьогоднішній Україні; українських дітей, просочених «фашистською ідеологією», яких сьогодні виховує українська школа; сенс партнерства з Україною, яка чи то воює з Росією, чи то ні; звучали заклики покінчити з політкоректністю; з польської специфіки згадувалося жахливий Кремль, який всіх використовує.

Україна спостерігала за цим польським парламентським серіалом в прямому ефірі. Як не дивно, на президентському рівні Київ повівся стримано: Петро Порошенко, який раніше пристав на коліна перед пам'ятником жертвам «волинської різанини» у Варшаві, висловив жаль у зв'язку з рішенням польського Сейму і закликав «продовжувати рухатися шляхом християнського примирення».

Але на інших рівнях українці обурені і вимагають реваншу. Без сумніву, польсько-український історичний діалог тепер надовго в глухому куті. Однак українці не єдині, з ким за останні місяці встигла пересваритися Варшава.

У день, коли польські депутати голосували за волинську резолюцію, Сейм також прийняв присягу нового глави Інституту національної пам'яті, по суті головного історика країни, - Ярослава Шарека. Коли парламентарії затверджували його кандидатуру, Шарек на питання про вбивць євреїв в містечку Єдвабно відповів: «Виконавцями цього злочину були німці, які використовували у власному терорі під примусом групку поляків».

Кітч українсько-польського примирення

Олександр Маслак- філософ, політолог

Єдвабно між тим - головний символ вбивства євреїв саме поляками. Польсько-єврейський діалог про минуле, не менш болісний, ніж польсько-український, зашкутильгав якраз з приходом до влади «Права і справедливості». Президент, уряд і правляча партія всіляко підкреслюють, що поляки рятували євреїв під час Голокосту, і в той же час намагаються розмити відповідальність поляків за участь в Шоа і післявоєнних єврейських погромах.

Розмова про співучасть поляків у знищенні євреїв завжди був для них дуже болючим: як це, ми країна-жертва, на яку напали Німеччина і СССР, свої ж українці зробили нам геноцид, а тут хтось стверджує, що ми злочинці. «Право і справедливість» скористалася цим невдоволенням: її спікери начебто і не заперечують єврейських погромів, але намагаються підкреслити, що поляків спровокувала якась зовнішня сила.

Далі по ланцюжку неважко спрогнозувати, що напруга в стосунках Польщі з Німеччиною або Литвою - це справа часу. У цьому сучасна Польща дуже схожа на Росію-2014, хоча пошук національних скрєп в минулому у Варшаві почався раніше, ніж в Москві. Після вступу Польщі в НАТО і Євросоюз втратила актуальність ідея, яка раніше об'єднувала всі політичні сили країни: інтеграція з Заходом. Польські політики так і не знайшли їй заміну. З парламентських трибун почала все гучніше лунати історична тематика. Історія стала віддушиною для польських політиків, значна частина яких - гуманітарії і історики. А пошук масової аудиторії змушує їх звернути увагу на більш широкі верстви населення, які в понятті «поляк» цінують не каяття, а вічну правоту і винятковість.

http://carnegie.ru/