www.ji-magazine.lviv.ua

Павло Казарін

У Санкт-Петербурзі один з мостів назвали в честь Ахмата Кадирова - першого післявоєнного президента Чеченської республіки, батька нинішнього глави регіону Рамзана Кадирова. Скромні спроби міської інтелігенції протестувати успіху не мали.

Цікаво навіть не те, що міська влада навіть не пробувала дослухатися до протестних голосів, серед яких були Алєксандр Сокуров і Боріс Вішнєвський. Це якраз цілком в дусі російської вертикалі - не оглядатися на голоси «знизу», щоб не «проявити слабину». Зрештою, в російській традиції «суверенітет влади» - це право робити те, що заманеться не оглядаючись ні на що, включаючи здоровий глузд. І тому справа перейменування була вирішена навіть не в той момент, коли народилася сама ідея перейменувати міст через Дудергофський канал, а тоді, коли жителі Санкт-Петербурга вирішили оскаржити право влади одноосібно приймати це рішення.

Набагато цікавішим є те, що протест проти ідеї перейменування взагалі з'явився. Тому що в рамках сучасної російської концепції Ахмат Кадиров - це людина, яка допомогла «пацифікувати Чечню», припинити війну і повернути територію республіки під контроль Москви. Відновлення територіальної цілісності РФ на початку нульових сприймалося як одне з головних досягнень Владідіміра Путіна. Багато в чому його президентство і стало можливим завдяки другій чеченській кампанії.

Формально, у Санкт-Петербурга не повинно бути жодної причини, щоб протестувати проти моста Ахмата Кадирова. Якщо Чечня - частина Росії, а Кадиров - та людина, яка допомогла її повернути, то чому його імені не повинно бути в російських топонімах? Навпаки, воно там бути зобов'язане. І якщо Пітер - місто-музей під відкритим небом, то чому серед його експонатів не може бути імені людини, яка допомагала знову зробити Чечню частиною Росії.

А може в тому і проблема, що Чечня - це не зовсім частина Росії?

Адже нюанс полягає у тому, що Москву дуже умовно може вважатися «переможцем» у другій чеченській. Тому що вся логіка взаємини федерального центру з колись бунтівною провінцією наводить на думку, що це Грозний переміг Росію, а не навпаки.

Територія республіки - це справжнє правове порто-франко у рамках Російської Федерації. На її кордонах закінчуються повноваження навіть всесильних спецслужб - вони зобов'язані узгоджувати свої дії з Рамзаном Кадировим. Тим самим, в підпорядкуванні якого фактично є свої власні збройні сили. Так, формально вони підкоряються російським силовим структурам, але реально їх лояльність замикається на самому Рамзана Ахматовича, який відчуває себе одноосібним і повновладним правителем Чечні.

Причому, особливість республіки відчувається далеко за її межами. У будь-якій російській глибинці чеченська діаспора є тією силою, яка може дозволити собі не озиратися на правоохоронців. Причому, ці діаспори екстериторіальні і непідзвітні - будь-хто, хто вирішить конфліктувати з ними у Саратові, Хабаровську або Пензі - приречений програти. Вони сильні не тільки родоплемінних характером взаємин - вони сильні ще й абсолютною впевненістю в тому, що силова вертикаль на їхню вимогу, якою б вона не була, буде прогинатися. І сама операція щодо увічнення імені Кадирова-старшого в Санкт-Петербурзі – є тому яскравюо ілюстрацією.

По суті, сучасна Чечня - це держава в державі. Окремий правовий анклав на території Росії, який зберігає видимість лояльності. При цьому ця лояльність - персональна. І як складеться доля Рамзана Кадирова в той момент, коли Володимир Путін перестане бути президентом РФ - ніхто не знає. Так само як ніхто і не може сказати напевно, як складеться доля самої Чечні, після зміни влади у РФ.

У полоні відкладеної катастрофи Погляд з окопу - «імперія тиші»

Татьяна Щербина, російська поетеса, прозаїк, есеїст, перекладачка

Зрозуміло, що пітерська інтелігенція, яка боязко пробує протестувати ідеї перейменування моста, навряд чи зможе назвати речі своїми іменами. Просто тому, що їй доведеться порушити відразу кілька статей російського Кримінального кодексу. Наприклад, говорити про те, що в долі Чечні ніякої точки ще не поставлено. Що сам Кадиров-старший, який воював проти федеральної армії в першу чеченську, занадто контраверсійний як для власне російського міста. Що нинішній реальний статус Чечні викликає запитання про те, хто кого переміг у другій чеченській. Що багатомільйонні безконтрольні дотації надто вже нагадують виплату контрибуції. Що Чечню з Росією пов'язує два століття перманентної війни, а це дуже сумнівний розчин для спільного державного будівництва.

Вони не можуть цього сказати, і саме тому вважають за краще говорити напівнатяками: наприклад, що Кадиров-старший не має відношення до Санкт-Петербургу. Але все це лукавство. Реальність полягає в тому, що нинішня Росія - це країна, яка не домовилась навіть про власне недавнє минуле. Ба, більше - вона не домовилася про власне сьогодення. Пропагандистський флер щодо «зловісного заходу» і «оточеної фортеці» лише ледь-ледь прикрив реальні суперечності. Але самі вони нікуди не поділися і, рано чи пізно, будуть приречені знову проявитися у всій своїй безжальній відвертості.

Міст Ахмата Кадирова - це ж теж форма данини. Просто це данина символічна, яка повинна підтверджувати правильність тієї війни, яка посадила Владіміра Путіна у президентське крісло. Але, судячи з усього, через півтора десятиліття після її завершення, влада і обивателі по-різному дивляться на її результати. І іронія полягає в тому, що Росія точно так само рано чи пізно буде приречена переглядати підсумки всіх інших рішень Владіміра Путіна.

Ми занадто часто звикли чути від Росії повчання про те, де закінчується Україна. Але рано чи пізно ми станемо свідками іншої дискусії. Наприклад, про те, де закінчується Росія. І про те, що таке Росія взагалі.

17 06 2016

http://ru.krymr.com/content/article/27804302.html